“Справжні художники зараз – жебраки” – праправнук Шевченка
Неділя, 18 вересня 2016
17:46
“Справжні художники зараз – жебраки” – праправнук Шевченка7
Автор: Сергій Старостенко
Праправнук Тараса Шевченка по лінії брата Микити художник 81-річний Микола Лихошва 47 років викладав живопис у Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва імені Михайла Бойчука. Багато своїх картин написав за мотивами творів знаменитого прапрапрадіда. У маленькій майстерні у Києві біля метро “Дружби народів” Микола Петрович показує великі полотна розміром метр на метр.
– Багато картин історичної тематики я написав через призму творчості Шевченка. Коли Шевченко був на засланні, писав на шпаргалочках, на захалявних книжечках, ховав за халявою всякі писульки. Я намалював його в солдатській формі на фоні його ж Катерини — вона як символ замученої України. Символічно я передав ніби українців на заслання одсилають. На задньому фоні казак сидить на коні — людей женуть у концтабір. Царська власть одсилає, а їх, українців поневолених, наче будьоновець приймає в тюрму чи в табір. Написав цю картину в 2014, до 200-річчя Шевченка. Образи Шевченка і Катерини написані у мене в стилі письма Шевченка.
Над чим ще працюєте?
У мене в задумі ще десятки сюжетних картин — і про голодомор, і про війну. Тільки про голодомор є три сюжети, котрих треба написать. Ну я вже фізично їх канєшно не напишу.
На шевченківську тематику маю графічних сотні робіт, а живописних великих робіт — десь 8-10 картин.
Ця картина з Шевченком – це взагалі ескіз. Картину писати довго. Це вимоги мого організму — я хочу зобразити. А толку ж з того? Хто його купить? Її ж ніхто не купує. Ми, зараз, художники, жебраки, без грошей живемо. Майстерні не оплачуємо, тому що нема з чого. Раніше картини державна комісія закупала, а зараз не купують. Я гроші збирав на книжку. Вони пропали, ті гроші. Раніше міністерство виділяло фінанси, щоб спеціально закуповувать роботи. На виставках комісія ходила і вибирала. Графічна невелика робота могла коштувати 200 доларів. А такі великі живописні — дорогі картини. Матеріал дорогий, та й процес. Щоб писать, треба матеріал збирать, етюди робити.
Автор: Сергій Старостенко
Коли Іванов рисував картину “Явлениє Христа народу”, зробив спочатку вісім ескізів, а потім вже основну картину.
Зараз модний абстракціонізм. От тягне художників на це. Але є абстракціоніст, а є наслідувач. У справжнього абстракціоніста є філософія. Скільки не купуй зараз абстракціонізм, все-одно епоха Відродження і Середньовіччя мають найбільш цінні роботи. Ніякий абстракціонізм не коштує стільки, скільки коштують старі голландці.
Раніше Третьяков був купець. А зараз у нас же ж нема олігарха-патріота, щоб купував ці речі. Навіть Музей українського мистецтва не може купить роботи. Бо треба щоб гроші держава давала, а вона не дає.
Чому ви вирішили стати художником?
Це не вирішується. Це стремління є та і все. Багато справжніх художників зараз жебраками стали. Зараз не художники, а ремісники. Вміє шо-то малювать — і зразу клепає та продає. Уміють зароблять на цьому гроші. А художник, коли нарисує, не прагне на цьому гроші заробити. Олександр Іванов, який написав “Явлєніє христа народу”, ніщім умер. А тепер його картина в Третьяковці висить. А Ван Гог? У них спрасть була рисувать. От вони і рисували. А при житті погано жили.
Ваш родинний зв’язок із Шевченкам допомагав вам у житті?
Я про це ніколи не розповідав. Знали мало хто. Одні на це вважали, а другі мене за це презірали. Але я на це не звертаю уваги. Тому що я не кичуся. Спілка художників виділяє зал для художників. І тільки на одне місце. Художники подають багато заяв, і тільки одного обирають, щоб йому дать місце виставитсия. То я написав заяву, що в мене якраз ювілей — 80 років, а в Шевченка теж ювілей – 200 років. Бо в мене і возраст такий, і тематика шевченківська. То ви думаєте, що мені дали залу? Дали чиємусь свояку. Скрізь свої люди.
Автор: Сергій Старостенко
Завжди в житті було так: написав кудись заяву, ідеш поступать. Тобі кажуть: “Горілку п’єш?” – Нє. – “Ти сюди не підходиш”. Отака каста. Це скрізь так робиться. Свояки та й все.
Як ви свояків не набули?
У мене свої люди не в начальстві. Американські президенти не двигають своїх дітей в сенат. А наші — так.
Шевченко як ніколи актуальний.
Я його раніше особливо не читав. А тепер, коли дивишся, – та в його в кожній строфі філософія. З його талантом він міг би як вареник в маслі плавать. Але ж бачте, пішов за судьбу народа бороться.
Ви часто зустрічалися із заздрістю і конкуренцією?
Було. 90 процентів моїх учнів отримували відмінно. Це не я ставив, совєт ставив. Це не подобалося колективу, що в мне такі показники. Хіба їм вигідно? У нас була практика — виставляти роботи полосами — що зарисували за півріччя. У мене вся група мала п’ятірки. Наступного днгя приходимо — наших робіт немає. Зірвали заздрісники, бо блідо вигляділи на фоні моїх учнів. Їм же невдобно було перед своїми учнями. До сих пір невідомо, де ті роботи. Думав, що, може, в фонд забрали. А часто мені казали прямо — ти свої роботи зложи на кучку. Щоб ти не висталявся. Бо воно в очі їм б’є.
Я як уходив на пенсію, пішов до ректора і сказав: “Я художник поганий, але викладач хороший. Я вмію вчить. Я організувать вмію. Як направить так, щоб учень получив знання”. А художник… Я просто звичайний професіонал. Деякі роботи є дуже хороші, сильні. А в основному звичайні.
З дітьми треба вміть працювать. Це тонка така натура. Я їм і двійки ставив. Але без обіди. Казав: я тобі ставлю “зайчика”, зате красивенького-красивенького. Є вчитель, а є педагог — це різні речі. Вчитель – це робот, а педагог знає, як підійти. У нас в академії придурок один був, що по кілька разів по технології живопісі дітей ганяв. Він сам її вивчив на зубок і думав, що всі інші повинні. А нужна вона мені?
Художник визначається не кількістю робіт. От пейзажисти хваляться, що написали тисячу робіт. Пейзаж можна за дві години написать. А жанрову картину за два часа не зробиш. Можна й годами робить. Художник Пукірєв тільки одну картину написав – “Нерівний шлюб”, зате став відомим завдяки їй.
Автор: Сергій Старостенко
Півтори сотні робіт у мене зроблено по шевченківських місцях. Це моє село. А це Стеблів — батьківщина Нечуя-Левицького, — показує на невелику картину, притулену до стіни.
Раніше любив піти до арки Дружби народів. Там були концерти, приємно було посидіть. А зараз противно — кричить музика. Раніше Шаляпін кричав горлом своїм, а зараз наче змагання між співцем і музикою — хто кого перекричить. Стіни тріщать — хіба це концерт?
Я люблю народну музику і класичну, особливо Моцарта.
Постійно читаю перед сном. Люблю гумор — Гоголя особливо. Він смішний такий, хохмач. Або гуморески Степана Руданського. Люблю анекдотичні оповідання, щоб посміяться. Наприклад, “Куми понапивалися. Один другому каже: “Давай вип’ємо ще, бо, може, на цьому світі вже не побачимось”. Другий йому відповідає: “Я тебе, куме, вже й зараз не бачу”.
Мого возрасту вже багато людей пішло з життя. А дружу з учнями. До мене прийшли вісім моїх учнів — кофе попили. Зв’язки тримаємо. А так щоб близьких друзів – уже немає. Є Анатолій Самойленко — разом училися. То ще дружимо — два дряхлих старіка.
До сестри часом дзвоню в Харків.
Як живуть інші нащадки Шевченка?
На місцях тут трохи живуть, а багато повиїжджали на заробітки в Росію. Моя племінниця одна в Сибіру живе, друга під Харковом. Хата наша вже в землю вросла, розрушається, непридатна для життя. За хатою треба ж ухажувать. А до неї нема кому їхать.
До війни у нас в родині дружба була між нащадками. Ще трималися одне одного. А зараз всі роз’їхались, то вже не знають, хто кому родич, а хто ні. Тіряються у світі.
Раз я розпитував якогось дальнього родича, що він чув у родині про Шевченка. А він тільки рукою махав. “Та, – ка’, – я не знаю, то старі люди знають”. Мало хто цікавиться своїм родом.
Автор: Сергій Старостенко
Моя мама була правнучка Шевченка по його брату Микиті. У матері був ще брат Ксенофонт, який загинув десь під Псковом. Мамина мама — баба Гапка — вийшла заміж з Моринців у село Гнилець. Тепер Гнилець — маленький хутір, без сільради. Його об’єднали з Моринцями. Гнилець понівечило керівництво колгоспу. Викорчували всі фруктові дерева. Тепер серед села — поле, з якого ніякої користі.
Мене з сестрою Катериною батьки назвали на честь царів. Мене — на честь Миколи ІІ, а сестру — на честь Катерини І. У нас в селі люди були затуркані — шанували царів. Та ще й церква російська ці цінності насаджувала. Мама хотіла назвати сестру Галею, але батько записав її у сільраді в документах Катериною. Мама її весь час Галею кликала. То вона в житті Галею і осталась. Потім вона виїхала в Донбас, вийшла заміж за шахтаря. Як пісьма пише, то підписує Катерина. А так всі знають, що Галя.
Дивовижно, що на честь царів назвали. Шевченко царів не жалував.
У нас в селі комуністів не любили більше, ніж царів. Царі на їхньому фоні благодійниками видавалися. Та тоді всі селяни, як радянська влада скинула царів, плакали в церквах. Люди ж затуркані, не знали, що вони під Москвою рабами були. Та батько мій не подумав і віддав таку честь цариці Катерині. Він хіба знав, що цариця Катерина українців поробила рабами? Потому шо історії не знав.
Хай би “Кобзаря” почитав.
– Хто там читав! Народ здебільшого неграмотний був. Вони розписувались — хрестики ставили. Але ненавиділи комуністів. Називали їх не “комуністи”, а “партійці”. Мене свого часу в партію вступати рекомендували. Але я не хотів, бо знав що в селі косо дивитимуться. Селяни аж нюхом чують, комуніст чи не комуніст, як хто прийде в село одкуда-то. Партійці селу багато накапостили. Того з пам’яті не викинеш.
Мій дід по батькові Степан був середняком. Жив трохи краще від інших селян. Працював від зорі до зорі у полі, а ввечері при лампі майстрував чоботи. У 1933-му діду Степану пришили ярлик куркуля, побили і разом з сином Петром, моїм батьком, і моєю матір’ю вигнали з хати. Забрали худобу, інвентар, одяг. Дід знайшов собі притулок у сусідньому селі у вдови, а мати з батьком пішли до баби Гапки. Бабі теж спокою не давали. Звинуватили, що віддала дочку за сина куркуля. У баби Гапки теж забрали все. Прийшли, повигрібали все з погрібу. Баба просила, щоб хоч трохи огірків їй лишили. – “Не положено”. Навіть посвідчення, що вона внучка Шевченка, порвали. Зоставили тільки ткацький верстат.
Похожие записи
Об авторе
