“Я тільки 27 років провів під арештом, а решту – Бог милував”
Вівторок, 13 вересня 2016
13:33
“Я тільки 27 років провів під арештом, а решту – Бог милував”
На весілля Зеновія Красівського прийшов офіцер КДБ із букетом троянд
– Наш націоналізм – це був ніби “Отче наш”, поєднаний із прицілом револьвера. Ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. Той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога. Тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу, – говорить Зеновій Красівський на Конференції українських націоналістів у Славському на Львівщині в лютому 1991-го.
Перші проблеми з радянською владою у нього виникають у 16 років. Живе у селі Витвиця Долинського району Івано-Франківської області. Старші брати воюють в УПА. 1947-го родину вивозять у Сибір. З ешелону Зеновій втікає до повстанців. Але отримує наказ від проводу легалізуватися й закінчити школу.
Автор: zbruc.eu
Олена Антонів і Зеновій Красівський. ”Ми постійно були разом: то в друзів, то на концертах, то в поїздках. Вона потішалася моїми залицяннями, а в якусь хвилю відвертости прямо-таки приголомшила своїми словами: ”Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?” – згадує Красівський. Для обох цей шлюб був другим. Перший чоловік Антонів – дисидент В’ячеслав Чорновіл. Їхній син Тарас Чорновіл – колишній народний депутат
“Село прийняло мене зачудовано, підпілля насторожено, з підозрою, а сільські хлопці, що сиділи по бункерах, на свою руку, до себе не пустили, – згадує. – Трудно описати, як я перебув цю зиму. Трудно пригадати, скільки пережив облав і скільки разів був на волосину від смерті”.
1949 року його арештують. Вирок – шість років позбавлення волі й довічне заслання. Після амністії з нагоди смерті Йосипа Сталіна працює на шахтах у Караганді. Через аварію стає інвалідом ІІ групи. Це дозволяє отримати паспорт і повернутися на Західну Україну. Вступає на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету.
“Якось почули, що неподалік нашого села хтось уночі на сільраді вивісив жовто-блакитний прапор із тризубцем. Потім в іншому селі хтось листівки розклеїв: “Хай живе самостійна Україна!” Зібралися ми, стали думати: люди десь борються, діло їх чесне, значить і нам потрібно”, – згадує учитель із села Слобода-Болехівська Долинського району Дмитро Квецько. Виявиться, що листівки поширював працівник міліції Михайло Дяк.
Виникає підпільна організація – Український національний фронт. Її діяльність поширюється на Івано-Франківщину та Львів. Невеликі групи діють у Дрогобичі, Чернівцях, на Волині, Кіровоградщині та Донеччині. Всього – близько 150 членів.
Завдяки завідувачу курортів Красівський отримує прописку в Моршині на Львівщині. У його двоповерховому будинку облаштовують “друкарню” УНФ. Усі друкарські машинки – на обліку в КДБ. За шрифтом можна визначити, де була надрукована листівка чи журнал. Зеновій має дві машинки – зареєстровану і нелегальну. Документи УНФ виготовляє на другій. Усе робить у гумових рукавичках, підставляє п’ять копірок. Біля вхідних дверей чергує дружина. Якщо приходить хтось незнайомий, знімає слухавку – сигнал іде нагору до чоловіка. Він ховає нелегальну машинку в спеціальну нішу, а на стіл ставить зареєстровану. Пізніше в горах обладнують бункер для друку.
Автор: wikipedia.org
Акція за легалізацію Української греко-католицької церкви, 1990 рік. Другий ліворуч – отець Ярослав Лесів
За три роки видають 16 чисел журналу “Воля і Батьківщина”, програмний документ “Тактика УНФ”, збірку віршів Красівського “Месник”, історичний роман “Байда”. Тексти складають самі або набирають почуте на закордонних радіостанціях. Член УНФ Мирослав Мелень пригадує: “Ми розподілили обов’язки. Маю “ВЕФ” – радіо, той “Урал” лямповий. От я слухаю “Бі-Бі-Сі”, а ти слухай “Німецьку хвилю”. Що зможеш, запиши”.
“Колонізатори проводили й проводять щодо української нації добре продуману, сплановану й детально розроблену політику геноциду, – йдеться у статті “Наші завдання”, яка відкриває перший номер журналу “Воля і Батьківщина”. – Вони душать український народ економічно, політично й духовно. Уже з одного природного інстинкту самозбереження українська нація має право захищатися проти такої асиміляційної політики колонізаторів усіма можливими способами”.
У березні 1966 року УНФ надсилає листа учасникам ХХІІІ з’їзду КПРС. Копії надходять у редакції московських газет “Известия” та “Правда”. Підпільники вимагають: “Надати можливість насильно депортованим українцям повернутися на батьківщину. Забезпечити репатріантів житлом і роботою. Припинити переслідування української інтелігенції. Надати умови для національного розвитку тим українцям, які не бажають повернутися в Україну – відкрити українські школи, видавати українські газети і книжки тощо”. Якщо вимоги не виконають, то: “Українському народові не залишається нічого іншого, як самому здобути те, що йому належить”.
Через рік відбуваються судові процеси. В Івано-Франківську на лаві підсудних опиняються п’ятеро членів УНФ – Зеновій Красівський, Дмитро Квецько, Михайло Дяк, Василь Кулинин і Ярослав Лесів. Усіх засуджують за статтями “Зрада Батьківщини” та “Створення організації”.
“З усіх організацій, з усіх груп і поодиноких діячів ніхто не прийшов до ув’язнення з таким вантажем проробленої роботи, – вважає Красівський. – А на українському тлі ми відзначилися сформованою патріотичною плятформою і конкретним завданням – створення самостійної держави”.
Його термін: п’ять років тюрми, сім – таборів суворого режиму і ще п’ять – заслання. Ув’язнення дається важко. У Зеновія Красівського алергія на цибулю, а з нею готують усі страви. Вага не перевищує 52 кг. Складає вірші. Пише “невидимим розчином” з таблетки кальцексу між рядками журналу “Иностранная литература”. Якось зачитує поему “Тріумф Сатани” “найбільшому ерудиту” серед в’язнів росіянину Ігорю Огурцову.
– 10 років вам забезпечені, – коментує той.
– Я втішився. І за свої спроможності, й за похвалу такої людини, – згадує Красівський.
Охорона знаходить поезії. Його везуть на психіатричну експертизу до Москви. Там починає читати лікареві вірша “Пересторога”:
По черепах, кістках – на п’єдестал,
закуті в злість, брехню і догму
ви йшли!
Автор: Приватний архів сестри Володимири, Згромадження сестер Пресвятої Родини
Портрет Зеновія Красівського роботи Опанаса Заливахи. Мав бути серед ілюстрацій до його збірки віршів ”Невольницькі плачі”. Ці малюнки досі не опубліковані
Наступні шість років політв’язень проводить у Смоленській та Львівській психлікарнях. Тут починає листуватися з правозахисником Оленою Антонів.
“Таких, як я, вона мала по всіх зонах, критках, засланнях, – розповідає. – Із кожного перехрестя приносила нові адреси. Двері її хати не зачинялися. Тут постійно хтось ночував, звідси розсилалися пакунки. Звідси бігалося по лікарнях, по аптеках. Десь між її сотнями знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу. Для мене, бездомного каторжанина, та ще з таким діагнозом, та ще під наглядом, вона була ніби принцесою у шкляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій”.
У липні 1978 року Красівський отримує діагноз “параноїдальна шизофренія” і виходить на волю. Втомлена постійними переслідуваннями дружина покинула його. 26 травня 1979-го одружується з Оленою Антонів. На розпис у загс приходить начальник оперативного відділу КДБ із букетом троянд. Це означає – органи дають неофіційний “дозвіл” на шлюб.
Через рік Зеновій знову опиняється в неволі – за участь у правозахисній Українській Гельсінській групі. Його відправляють досидіти термін, перерваний психлікарнями – вісім місяців і сім днів таборів та п’ять років заслання. Посилюється тиск на Олену. У газеті Львівського обкому КПУ “Вільна Україна” виходить стаття “Антонів і Клеопатра”. Розповідають, як амбітна лікарка спокусилася “ситим дисидентським життям”.
Красівський повертається до Львова 1985-го. 2 лютого 1986 року стає свідком аварії – Олена Антонів гине під колесами трамвая на кінцевій зупинці на вул. Пасічній у Львові. Він ще більше віддається громадській діяльності. Від українських емігрантів отримує доручення розбудовувати мережу ОУН. Допомагає греко-католикам зводити жіночий монастир у Гошеві на Івано-Франківщині.
– Ви такий спокійний і веселий, наче вас зовсім обминуло совєтське життя, – згадує діалог своїх родичів із Красівським письменник Євген Сверстюк.
– Можна сказати, що так. Я тільки 27 років провів під арештом, а решту – Бог милував, – відповідає він.
Зеновій Красівський менше місяця прожив у незалежній Україні. В нього стався інсульт. Помер 20 вересня 1991 року.
Автор: Марія Якібчук. І в храм свободи увійти. — Коломия, 2012
Титульна сторінка останнього числа підпільного часопису Українського національного фронту ”Воля і Батьківщина”, 1966 рік
Автокатастрофу спланували спецслужби
“Невеликого зросту, весь у м’язах, із дуже кепським зором. Щось мінус 10. Слідство він пройшов не гірше інших “необстріляних”. Але число свідків – їх було 27 – говорило про його активну рухливість і про те, що конспірація в нього кульгала на обидві ноги”, – описує Зеновій Красівський активіста підпільного Українського національного фронту Ярослава Лесіва.
Вони познайомилися “на живо” під час суду над УНФ в Івано-Франківську в листопаді 1967-го. Лесів – уродженець села Лужки Долинського району. Працював учителем фізкультури в Заваллівській школі-інтернаті Гайворонського району Кіровоградської області. Серед місцевих жителів поширилися чутки, що фізкультурник збирає відомості про графіткомбінат і передає на Захід.
Після ув’язнення Лесів оселяється в Болехові на Івано-Франківщині. Влаштовується на лісокомбінат. Через шість років його арештовують вдруге. Цього разу привід надуманий. Викликали в поліклініку проходити рентген. За цей час зашили в полу піджака дві ампули наркотиків. Уже в тюрмі ще раз підкинули заборонені речовини. Слідство триває півроку. Весь цей час обвинувачений голодує. Його годують силою – через зонд.
У тюрмі Лесіву сниться сон: із неба падають образки. Один потрапляє йому в руки. На ньому напис: “Не великими будьте, а святими”. Співкамерник пояснює: це – покликання до священства. На волі його висвячує греко-католицький єпископ Павло Василик. Церква на той час перебуває в підпіллі.
“Не обдарований голосом і непоказний на вигляд, Лесів одразу після висвячення став “отцем Ярославом”, – розповідає Євген Сверстюк. – Це прийняли усі, старі й малі. Це був новий тип священика – широких поглядів, глибоко віруючого, самовідданого і безкорисного. Його посилали туди, де найважче. Але вони разом із Зеновієм Красівським самі шукали, де найважче. У них не було днів і годин відпочинку”.
Лесів організовує голодування на Арбаті в Москві. Виступає на 50-тисячному мітингу з нагоди відкриття І з’їзду народних депутатів СРСР. Йому допомагає Красівський. Обоє помирають майже одночасно. 19 жовтня 1991 року Ярослав Лесів гине в автокатастрофі.
– Це був не перший замах на життя батька, – свідчить його син Тарас Лесів. – Його хотіли викинути з потяга. Ще раніше була гонитва на машинах – батьків автомобіль затискали з обох боків. Я гадаю, що і цю аварію спланували спецслужби.
Похожие записи
Об авторе
