“Ми щойно-щойно почали розуміти, що українці – не росіяни”
Вівторок, 13 вересня 2016
13:29
“Ми щойно-щойно почали розуміти, що українці – не росіяни”
Цього року Вірменією прокотилася хвиля протестів із вимогою відставки президента Сержа Саркісяна та проти впливу Москви на економіку й політику країни. Рівень антиросійських настроїв серед населення за два роки зріс на 70 відсотків
77-річний Рубен Рушанян живе у спальному районі Єревана. Тут сірі висотки чергуються з приватним сектором. Чоловік має в підвалі багатоповерхівки майстерню. 53 роки виготовляє традиційні вірменські музичні інструменти.
Рубен зустрічає, сидячи за столом із лампою. Він – у самих шортах. На вулиці до +40°С. Після привітання мовчки продовжує налаштовувати інструмент – зурну, схожу на дудку. Чекаємо кілька хвилин. Спілкуємося російською – з Рубеном та з усіма іншими співрозмовниками у Вірменії.
Рубен Рушанян виготовляє вірменські традиційні музичні інструменти у себе в майстерні. Сопілка коштує 25 доларів, дудук – 55
– Ви не мене знімайте, а його, – показує на свою фотографію у молодості. Стоїть за скляними розсувними дверцями полиці над столом. – Поставив її, аби не думали, що народився лисим. Я народився волосатим. Дівчата на мені як на ромашці гадали: любить – не любить, – сміється Рушанян. – Раніше сюди багато людей приходили – музиканти, композитори, гості з-за кордону. Зараз такого нема. Може, у Вірменії людей не залишилося? Раніше було чотири мільйони. Зараз – і двох немає. Молодь їде геть.
За Радянського Союзу, якби пройшов від початку до кінця цього будинку, то з чотирьох-п’яти квартир лунала б музика. Люди співали, бенкетували, кожен на вулиці – з посмішкою. Сусіди разом відпочивати їздили. А нині зайдеш до когось і почуєш лише: “Каву будеш?”
Аби не ця робота, то збожеволів би. Якщо навіть перестану працювати, заробленого до кінця життя вистачить. Маю і машину, і дім. Хочу радіти. А немає з ким радіти. Люди просто існують.
Мали країну від моря до моря. А залишилися на клаптику землі. Росіяни кажуть, що вони продажні шкури. Нехай! Якби і ми були продажні, то досі мали б велику державу.
Рубен стишує звук телевізора, що стоїть збоку. Транслюють вірменську мильну оперу.
– Вірмени шаленіють, – клацає запальничкою й підпалює цигарку. – Бо підлі росіяни нашому ворогові зброю продають (після спалахів замороженого конфлікту в Нагірному Карабаху на початку квітня 2016-го Москва заявила про продаж Азербайджану важкого озброєння, за оцінками експертів на понад $5 млрд. – Країна). При владі – злодії. Нами керує диктатор. Ти говориш людині в очі, що сорому не має, плюєш в лице, а він каже – дощ іде. В такому випадку нічого не вдієш. Лише розстріл. У країні нема чоловіка з великими яйцями, який став би лідером для всіх.
Рубен живе з дружиною. Син і донька – в Росії.
– Ви щасливі? – запитую насамкінець.
– Ні, я не щасливий, – господар на кілька секунд завмирає. – Я щасливий був. Доки діти не пішли жити в Росію. Внуки не росли в мене на руках. Син має завод у Єйську. Каже: “Тату, хочеш – гроші відправлю?” – “Ти мене за цигана вважаєш, – питаю, – що буду в тебе гроші просити?”
Рубен проводжає до порогу. Запрошує приходити ще. Обіцяє наступного разу накрити стіл.
Із 60-річним Разміком Костаняном знайомимося напередодні в плацкартному вагоні поїзда Батумі – Єреван. Повертається з дружиною Розою з відпочинку на Чорному морі в Грузії. Раніше танцював у балеті Єреванської опери. На пенсії викладає хореографію в дитячому садочку. Размік – друг і сусід Рубена Рушаняна.
– Тут мене знає кожен. Вранці виходиш – і всі привіти передають, – Размік іде вулицею з приватними будинками.
Єреванці Размік Костанян із дружиною Розою обідають удома
Він – невисокий і стрункий, у сорочці в крупні квіти. На порозі дому на груди йому стрибає біла пухнаста лайка Біллі. У будинку Разміка – дві невеликі кімнати з шафами-стінками. За скляними дверима стоять порцелянові сервізи й блискучі келихи. Дружина накриває стіл у передпокої. Приносить печиво, нарізаний кавун і власноруч зроблені цукати з персиків, абрикосів і слив. Наливає каву.
– Якби знала, що сьогодні в нас будете, то краще підготувалася б, – говорить.
– Вірмени люблять смачно поїсти, – Размік сідає на чільне місце за столом. Біллі лягає біля його ніг. – Особливо під час застілля, щоб не сп’яніти. Ви бачили ввечері на наших вулицях п’яних? Ні. В маршрутках ніколи не тхне перегаром. А в Москві заходиш у метро, й одразу в ніс вдаряє запах часнику й алкоголю. До пивної будки з самого ранку – черга. У нас і витверезників нема. В Радянському Союзі були єдиною республікою, де їх не було.
– На вулицях чимало мусульман, – зауважую.
– Багато туристів приїздять з Ірану. Особливо – на свята. На батьківщині їм заборонено пити, а тут – можна. З 1 серпня у нас із ними відкриті кордони.
З усіх боків нас оточили мусульмани. Тільки в Грузії – православні. З ними живемо як із сусідами. З Азербайджаном і Туреччиною кордони закриті.
У Туреччині залишилося небагато наших. Від часу геноциду 1915 року жодного разу не зізналися, що вони – вірмени. Перестали розмовляти своєю мовою. Немовлята ніколи не чули вірменської. Хто зміг утекти, пішли в арабські країни – Сирію, Ліван. Через це кочівництво нас почали тоді називати циганами.
З Азербайджаном за Союзу ми спокійно жили. А тепер їхнім дітям змалечку прищеплюють думку, що вірмен треба вбивати. Така політика, – каже Размік.
Нурік витирає серветкою піт із повного засмаглого обличчя. Раз за разом протягує назад руку, щоб забрати від пасажирів за проїзд 100 драмів – близько 5 грн. Від самого ранку – за кермом маршрутки. Їдемо через центр міста.
– Це не робота – це пекло, – вирулює від зупинки на другу смугу, ледь не врізається у маршрутку. В неї не працює ліхтар повороту. – Дивися, тупорилий! Не діють у нас правила дорожнього руху. Тобі здається, що спокійно тебе везу, а я весь час нервую. Не те що в Грузії – зразу штраф.
– Хіба? – запитую. Кілька разів була в сусідній країні. Знаю, що там не завжди цивілізовано поводяться на дорогах.
Музичний фонтан на головній площі в Єревані – улюблене місце для туристів і місцевих
– Я за Саакашвілі руку віддам! – Нурік з розмаху рубає собі правицею біля лівого плеча. – Його постійно кусають. То він з тією пішов, то – з іншою. Завжди, як людина щось правильно зробить, її сварять. Дивлюся й дивуюся. Пішов Саакашвілі в Одесу. І прості люди там підтримують його, а Київ – сварить.
Наш президент – слабкий мужик. От Лукашенко – справді батя. Навіть Путіна не признає. В усьому для своєї країни вигоду шукає.
– Ви ж самі президента обирали.
– Які вибори?! Покажи мені, де бувають чесні вибори? Лише в Грузії.
– Виходили на останні антивладні протести?
– Якщо сьогодні вийду на площу, завтра не матиму нічого на обід. Знаєш, де гонка виживання? Тут. Бензин – більше долара, як в Україні. Нафта удвічі подешевшала, а тут ніби нічого не змінилося. В Ірані не можемо дешеву купувати, бо повинні брати в господаря Путіна.
Ви краще в Грузію їдьте. От там краса!
Нурік висаджує на кінцевій зупинці. Каже, що будівля праворуч – музей режисера Сергія Параджанова. Виявляється Музеєм народного мистецтва. Його працівниця, реставратор і художник 46-річна Цовіна Тадевосян береться провести до Музею Параджанова. Їй – по дорозі.
– Я теж виходила на акції протесту. Хотілося б частіше. Але мушу працювати, в мене – маленька донька, – розповідає Цовінар.
Жінка вирізняється з натовпу на центральній вулиці низьким зростом і тендітністю.
На стовпах і парканах минаємо роздруковані на аркушах чорно-білі портрети бородатих чоловіків у військовому. Вони – учасники опозиційної групи “Сасна Црер”. Назва перекладається як “Сасунські Безумці”, герої народного епосу. 17 липня на околиці Єревана захопили будівлю полку патрульно-постової служби. У заручники взяли поліцейських. Вимагали випустити з ув’язнення свого лідера, учасника війни в Карабаху Жирайра Сефіляна. Звільнення заручників супроводжувалося перестрілкою з правоохоронцями. Двох поліцейських убили. Кілька людей отримали вогнепальні поранення. На підтримку “Сасна Црер” щоденно відбувалися акції протесту. 31 липня її члени склали зброю. Однак до тисячі єреванців продовжили щовечора сходитися на центральну площу з вимогою відставки президента Сержа Саркісяна.
– Чому протести не переросли у більш масові?
– Чекаємо, щоб наша діаспора приїхала, – каже Цовінар. – Не ті, хто нещодавно виїхав на заробітки, а ті, хто живе там давно. Емігранти останньої хвилі – пасивні.
Діаспора дуже допомагає. Але їхні гроші не доходять до тих, кому вони дійсно потрібні. Щомісяця сюди відправляються мільярди. І через церкву осідають у кишенях певного кола осіб.
Церква в країні – на другому місці за корупцією. Мій друг-вірменин із Лос-Анджелеса 19 років служив церкві. Тепер бунтує проти неї. Каже: “Зрозумів, що всі наші виводять гроші в Америку через церкву”. За них вибудували собі палаци.
– Як ви хочете жити?
– Мало хочемо. Просто жити трохи краще. От літо, а я не можу поїхати на відпочинок. Отримую 120 доларів. Це середня зарплата в країні при середній пенсії 100 доларів. Хочемо, щоб на наші землі прийшов спокій. Останні протести також пов’язані з життям під Росією. Ми щойно-щойно почали розуміти, що українці – не росіяни.
На годиннику майже 23:00. 43-річний Арман Абовян сідає в оббите червоним оксамитом барокове крісло біля порожнього гардероба нічного клубу “Янс” у центрі Єревана. Щойно закінчився концерт пітерського рок-гурту “Сегодня ночью”. Зібралися небагато єреванських росіян, місцеві журналісти й політики. Арман відпочиває у товаристві дружини-українки й депутата Національних зборів Вірменії, співачки Шушан Петросян. Чоловік місяць тому повернувся з Києва. Він – політичний аналітик. Розглядають його на посаду при посольстві Вірменії в українській столиці.
– Духовно ми з вами дуже близькі, – каже Арман. – Хоча й не слов’яни. Нас уже давно не повинно існувати, а ми – здоровіші за всіх здорових. Однак, якщо керівництво Вірменії не візьметься змінювати ситуацію, вона вибухне.
На щастя, наш президент заявив про створення уряду народної довіри. Не сумніваюся в патріотизмі опозиції і влади. Розуміють критичність ситуації. І вони – не самогубці.
У Вірменії Майдан – неможливий. Це призведе до вибуху в країні. Вона – маленька, тому автоматично почнеться війна. Запитайте будь-кого на вулиці: Ти згоден із “Сасна Црер?” – “Звісно, так”. Але уточніть – чи згоден із тим, що в центрі міста стріляють? 80 відсотків скажуть: “Ні”.
Взяття будівлі патрульно-постової служби “Сасна Црер” – це нарив, що луснув. Я від “А” до “Я” підтримую їхні погляди. І так само не підтримую їхні методи. Кров у Вірменії не повинна литися.
В України є віддушина – Захід. У нас її нема. З двома із чотирьох сусідів маємо конфлікт. А вся Вірменія з Карабахом помістяться на території Донецької області.
– Який вихід із ситуації?
– Не пісяй у під’їзді, не викидай недопалок на вулиці. Побачиш, що хтось дав хабара, – вирви йому горло. І житимеш у новій країні. Українській поліції не поприкручували нові голови – відбулася зміна свідомості. Спробуйте дати поліцейському хабара.
– Але з нашою поліцією не все добре.
– Вірмен і українців ріднить те, що хочемо все й одразу. Посадили дерево. Воно ще не зацвіло, а вже шукаємо під ним плодів.
Удруге підходить дружина Армана. Каже, що пізно і час іти.
У неділю близько 20:00 на центральній площі Єревана гамірно. Жителі міста й туристи сидять на лавках і сходах навколо музичного фонтану. Струмені води злітають під музику до неба. Підсвічуються різними кольорами. За кілька метрів припарковані білі буси з рекламою туристичних турів країною. Написи – російською, англійською, перською мовами. На тротуарах поміж деревами видніються тераси ресторанів.
Площа Свободи – також місце масових протестів. Можемо тут зустріти людей, які підтримують “Сасна Црер”, за словами Цовінар Тадевосян. Обходимо площу. Віддалік розмовляють дві літні жінки. Запитуємо, де збираються протестувальники.
– Їх тут немає, – каже одна. – Їм не дозволяють збиратися. Після нещодавніх подій вони притихли.
Не має дипломатичних стосунків із Туреччиною
Вірменія – одна з найдавніших держав. Її назва зустрічається на картах IV ст. до н. е. У кращі часи мала територію у 10 разів більшу за нинішню. Зараз вона дорівнює розмірам Житомирської області. Країну завойовували римляни, перси, араби.
1915 року в Османській імперії почався геноцид вірмен. Тривав до 1923-го. Знищили 1,5 млн людей. Частину депортували. Багато втекли до інших країн.
Вірменія не має дипломатичних стосунків із Туреччиною – через невизнання тією геноциду.
Після розпаду Російської імперії виник конфлікт між вірменами й азербайджанцями. Причиною став Нагірний Карабах – територію на 94% заселяли вірмени. Обидві країни претендували на область. Рішенням ЦК РКП (б) 1921 року землі передали Азербайджану.
1988-го почалися мітинги на підтримку Нагірного Карабаху. Тоді обласна рада республіки прийняла рішення приєднатися до Вірменії. Це спричинило 7-річну війну з Азербайджаном. Конфлікт заморозили. В результаті виникла Нагірно-Карабаська Республіка, невизнана у світі. Її Азербайджан вважає своєю територією.
2 квітня цьогоріч конфлікт знову розгорівся. Загострення тривало чотири дні. Обидві сторони звинувачували одна одну в обстрілах.
У Вірменії зростає невдоволення політикою Росії, що продає важке озброєння Азербайджану. Тривали протести проти залежності від Москви.
Основним закордонним інвестором є Росія. Найбільші підприємства, зокрема енергетичного комплексу, належать її компаніям. У місті Ґюмрі розташована військова база РФ.
Близько 2,5 млн вірмен живуть у Росії, 1,5 млн – у США.
Президента 62-річного Сержа Сергісяна обрали 2013-го на другий термін.
Пишаються алфавітом, релігією й армією
Алфавіт. Його появу пов’язують із просвітителем Месропом Маштоцем у 405–406 роках. Пам’ятник вірменському алфавіту є на горі Арагац на заході країни – 39 літер витесані з рожевого туфу – вулканічної породи.
Релігія. Вірменія першою прийняла християнство 301-го, за 10 років до Римської імперії. До Вірменської апостольської церкви належить 92,6% населення. Має деякі відмінності від обрядів православної, католицької та протестантської церков. Вірмени називають себе “онуками Ноя”. За біблійною легендою, Ноєв ковчег зупинився на горі Арарат, що лежить на історичній території країни. Зараз – у Туреччині.
Армія. Військо нараховує 44 800 осіб, у запасі є 210 тис. Закуповує зброю в Росії. Постачає її та військове спорядження армії оборони Нагірного Карабаху. Строковики служать у республіці.
Похожие записи
Об авторе
