“Що більше дізнавався про Київ, то більше він нагадував мені Париж”
Вівторок, 06 вересня 2016
11:40
“Що більше дізнавався про Київ, то більше він нагадував мені Париж”
Теодор Драйзер два місяці подорожував Радянським Союзом. Його нотатки відмовилися перекладати російською
“Ви – найвидатніший письменник у світі. Правильно, що вам не подобаються багатство і капіталізм”, – пише радянський літературознавець Сергій Динамов американцеві Теодору Драйзеру на початку 1927-го. Пропонує приїхати до Москви на святкування 10-річчя Жовтневої революції у листопаді. Уряд готовий оплатити мандрівку.
Драйзеру 55 років. Його добре знають у СРСР. У Ленінграді видали російські переклади кількох збірок оповідань, романів “Сестра Керрі” та “Дженні Герхардт”.
Письменник погоджується на візит. Але не хоче обмежувати подорож столицею. Висуває умови: сам обиратиме маршрут, ставитиме будь-які запитання. Для супроводу просить секретаря-перекладача. Цю роль виконуватиме Рут Кернелл. Вона опікувалася публікацією творів американських літераторів у Держвидаві СРСР.
“Наперед прошу вибачення за критику та прошу не сприймати її за невдячність, – попереджає Динамова. – Знаю дуже мало правди про умови життя в Росії. Тому не наважуюся давати свою остаточну оцінку вашій країні. Але сподіваюся, що з цього вийде щось прекрасне”.
Автор: livejournal.com
Благовіщенський базар у Харкові, 1920-ті
Теодор Драйзер прибуває до Москви 29 жовтня 1927 року. Селиться у “Гранд-готелі” на Красній площі. З балкона свого номера дивиться святковий парад. Після урочистостей спостерігає за відвідувачами мавзолею Леніна. “Багато людей вірять, що доки тіло вождя лежить відкрито у гробу нетлінне, комунізму нічого не загрожує. Якщо з ним щось трапиться – велика біда звалиться на всіх”, – нотує.
“Він приїхав із твердим наміром обдурити більшовиків, – згадує Сергій Динамов. – Також він був упевнений, що більшовики хочуть його обдурити. Надвечір замовляв, на що хотів би подивитися. Скажімо, якщо у списку була вказана Бутирська в’язниця, то на ранок просив показати йому Таганську тюрму. Ще й стежив, щоб ніхто не підходив до телефона. Коли ми поїхали на Південь, він без попередження зійшов із потяга та вирушив у місто”.
Драйзер відвідує робітничий гуртожиток. Вечеряє там із двома зведеними братами та їхніми дружинами. Стіни кімнат заклеєні агітаційними плакатами й фотографіями Володимира Леніна. Натомість ванна – спільна на 12 сімей, кухня – на шість.
– Це дуже незручно для жінки – виходити з кімнати, йти коридором і готувати у спільній кухні разом із сусідками, – каже Драйзер.
– Не турбуйтесь! Треба знати нашу натуру. Які там незручності? Для неї це радість спілкування. Разом набагато веселіше, – запевняє чиновник, який його супроводжує.
У кафе готелю Драйзер зустрічається з поетом Володимиром Маяковським. Подають збиті вершки з чорносливом. Гість підливає до них горілки.
– Відтепер це буде називатися “Крем Драйзера”, – вигукує хтось із присутніх.
– Драйзер – перший американець, який зізнався, що досі не склав для себе повного уявлення про нашу країну. Іншим було достатньо провести в Москві кілька днів, аби потім написати про нашу країну цілі книжки, – скаже Маяковський.
“Ознакою часу в Радянській Росії є розмова пошепки та недовірливість, – зауважує гість. – На кожній станції, в кожному готелі, на пошті, в театрі, навіть у будинках неминуче миготіли плакати – нав’язливі вказівки уряду громадянам. Як необхідно зачісуватися вранці, винищувати мух, чистити хлів, мити молочні бідони й дитячі пляшечки з-під молока, провітрювати приміщення, де лежить хворий, як орати тракторами, як давати у землю добрива, використовувати придатний для будівництва ліс, харчуватися раціонально. Боже мій, голова йшла обертом!”
У Держвидаві Драйзер хоче домогтися розрахунку за видані без його згоди твори. Пропонують 750 крб. Приблизно стільки ж отримує за рік пересічний радянський робітник. Довго торгуються. Врешті домовляються – в СРСР видаватимуть усі книжки Драйзера через місяць після виходу в США. Аванс – від 1200 карбованців.
13 грудня опиняється у Києві. Два дні мешкає у готелі “Континенталь” на вул. Миколаївській – тепер вул. Архітектора Городецького. Відвідує Києво-Печерську лавру. Американця вражають мощі митрополита Петра Могили.
“Був туманний, вогкий день, але з першого погляду відчувався шарм Києва, – пише в щоденнику. – Широкі вулиці, прекрасні старі будівлі, красиві церкви. Готель “Континенталь” – це гарний старий будинок із розкішним інтер’єром, що нагадував Схід широкими сходами з м’якими червоними килимами й вітражними вікнами сходових майданчиків, вестибюлем, прикрашеним складним різьбленням по дереву, що робило його схожим на собор. Було дуже холодно, але серце зігрівала жвавість і атмосфера культури в натовпі на вулицях. Що більше дізнавався про місто, то більше воно нагадувало мені Париж. Вітрини магазинів вабили до себе, жінки були красиві та гарно одягнені”.
Автор: Бібліотека Конгресу США / loc.gov
Теодор Драйзер народився 27 серпня 1871 року в містечку Тера-Хот, штат Індіана, США. Батько – німець, мати мала слов’янське коріння. Крім Теодора, мали ще дев’ятьох дітей. Рік навчався в університеті в Індіані. На продовження не вистачило грошей. Почав працювати репортером у газетах Пітсбурга, Чикаго, Нью-Йорка. 1890-го написав перший роман – ”Сестра Керрі”. Видав його через 15 років у Лондоні. Згодом опублікував ще шість романів. 1930-го кандидатуру письменника висунули на здобуття Нобелівської премії. Наприкінці 1927 – початку 1928-го побував у СРСР. Відвідав Москву, Ленінград, Київ, Харків, Сталіно, Ростов-на-Дону, Баку, Тбілісі, Одесу. Побачене описав у книжці ”Драйзер дивиться на Росію”. Помер 8 грудня 1945 року в Лос-Анджелесі. За півроку до цього вступив у Комуністичну партію США
Інше враження на гостя справляє Сталіно – теперішній Донецьк. Сюди прибувають потягом 18 грудня. Територія навколо залізничної станції забудована халупами. Пристойніший вигляд мають будинки в центрі. Вулицями вештаються багато людей – неділя, у місті працює ринок.
Разом із Рут Кернелл і лікарем Софією Давидовською селяться в новому готелі “Металургія”. Платять по 4 крб за кімнату. Всередині холодно, просять додаткові простирадла. За це треба заплатити ще по 50 коп. Снідають у кооперативному ресторані. Подають пюре з підливою і хот-доги.
– Чи маєте книжки мого авторства? – цікавиться у працівника центральної міської бібліотеки.
– Замовив, але ще не отримав, – відказує той.
У клубі профспілки комерційних працівників оглядає велику аудиторію, чайну кімнату, спортивний зал і кімнату відпочинку з радіо.
“Одна за одною жінки підходили до маленького віконечка, вручали талон, ставили свої два відра під трубу, і майстер вмикав воду, – згадує побачене біля єдиної в місті насосної станції. – Потім вони чіпляли ці два відра на палицю, а її клали собі на плечі. Балансуючи, йшли слизькими вулицями додому. Одній молодій жінці дуже не пощастило. Вона посковзнулася на крижаному пагорбі і впала. Всю воду вилила на себе. Потім встала, зі стоїчним виразом обличчя підібрала відра й повернулася до станції”.
У відкритому автомобілі Теодор Драйзер їде в сусідні Піски за 10 км від Сталіно. Там розташована радгоспна ферма. У 1880-х вона належала засновнику місцевого металургійного заводу британцю Джонові Юзу. Тут вирощують коней, корів, овець і свиней. Гостя дивує велика кількість техніки американської фірми Deering. На обід подають кашу, каву, домашній білий хліб, швейцарський сир, солоні огірки, вино та горілку.
У навощених штанях і куртці, з вугільною лампою письменник спускається у забій шахти № 31 – тепер тут розташований ринок “Дружба”. Глибина – 140 м. Американця дивує свіже повітря всередині. Іноді навіть відчувається легкий вітерець. Згодом з’ясовує – це через коней, які тягають вагонетки з вугіллям. Їм потрібно втричі більше свіжого повітря, ніж людям. Тварин тримають у вузькому темному стійлі. Через кілька років вони сліпнуть. Стоїть сморід.
“Забійник отримує 250 карбованців на місяць. Це більше, ніж оклад Сталіна чи Луначарського, – ділиться письменник. – Шахтарям, зайнятим простішою роботою, платять по 100–150 карбованців. Усі вони живуть у нових три-чотирикімнатних будинках. Улітку мають місячну оплачувану відпустку”.
У Костянтинівці – тепер райцентр Донецької області – Драйзер затримується на 20 год. через запізнення потяга до Ростова-на-Дону. Сидить у буфеті – п’є нарзан і чай із печивом. Додає в напої горілку. Вранці наймає візника і 2 години катається містом. Той вимагає “бонус” до обумовленої суми. Отримує чарку горілки й 60 коп.
“То заважають снігові замети, то щось із коліями, то раптом треба завантажити щось, – обурюється роботою радянської залізниці. – А раз на власні очі бачив: захотілося машиністам зупинитися перекусити в обідню пору. Нарешті виходять, ліниво оглядаються по боках і колупаються в зубах. А пасажири чекають, обливаються потом, нервуються. Це вам не буржуазна країна, у нас робітникам – слава й повага”.
В Одесі кілька днів чекає дозвіл на виїзд. Драйзеру забороняють забрати з собою радянські гроші. В готелі “Бристоль” диктує Рут “Прощальний лист Радянському Союзу”:
“Ваші готелі, поїзди, вокзали й ресторани занадто брудні. Не можна пояснювати лише бідністю те, як виглядають російські будинки, двори, вулиці й одяг. Вас живе занадто багато в одній кімнаті, і ви маєте дурість ототожнювати це з комунізмом. Думаю, що більше індивідуалізму й менше комунізму пішли б вашій країні на користь”.
Листа публікує газета Chicago Daily News. Залишений у СРСР екземпляр не потрапляє у пресу. На батьківщині письменник дає багато інтерв’ю про мандрівку. Хвалить організованість і умови праці робітників у Союзі. Висміює пасивність людей і поганий побут.
Автор: photohistory.kiev.ua
Контрактовий ярмарок на Подолі у Києві, 1928 рік
Через кілька місяців у Нью-Йорку виходить його книжка “Драйзер дивиться на Росію”. Її переклад російською мовою вперше видадуть 1988-го – дуже скорочений. Повний – ще через 10 років.
“Іноземця намагаються переконати в певному показному добробуті радянського життя. Але ще поганенько вміють це робити. Наївно, я сказав би. Я дивився секретні звіти про організацію 1947 року поїздки іншого американського письменника, Джона Стейнбека. Там уже немає примітивних експромтів. Наприклад, в Україні для Стейнбека заздалегідь створили ціле потьомкінське село: ретельно відібрана їжа, люди, які вдавали з себе простих колгоспників. А тут навіть приставлена до Драйзера працівниця впевнена, що будинки, які йому показують, – прекрасні. Нічим не гірші, ніж в Америці” –
Володимир Тольц, 72 роки, відповідальний редактор російської служби “Радіо Свобода”
Похожие записи
Об авторе
