Дисертація не гірша, ніж в Януковича: про моральні засади в українській науці

Розмови про реформи є доброю ознакою демократичних перемін у сучасній Україні. Але у розмовах також легко загубити кінцеву мету. Саме це відбувається із правилами присвоєння наукових ступенів, яких в Україні не бракувало за роки незалежності. З року в рік ВАК (Вища атестаційна комісія), а тепер ДАК (Департамент атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування) МОН вигадують усе суворіші вимоги до дисертантів. Але з іншого боку, здається, в Україні вже звикли до плагіату, що по суті є крадіжкою (первісне значення цього латинського слова – крадіжка дітей). Тепер також частіше можна почути ще й про псевдонауку та профанацію. Різниця (утім, доволі невиразна) між цими різновидами нефаховості полягає лише у тому, що перша ще рядиться у якісь наукові знання, а друга нездатна навіть на це.

Нещодавній захист однієї докторської дисертації, що рясніє усякими гріхами проти науки, ясно відкриває, що є не так з реформаторськими заходами ВАК-ДАК. Саме це й спонукало нас публічно поділитися своїми думками. Звісно, наші спостереження критичні по відношенню до дисертації та процедури захисту. Проте критика не є нашою головною метою, адже преса не місце для наукових дискусій. Свої детальні зауваження ми вже адресували дисертантові, усім причетним до захисту дисертації, а також Міністерству освіти та науки. Отже, нам йдеться про успіх освітніх реформ в Україні, про які тепер, справді, чимало говорять у зв’язку з нещодавно прийнятим законом про освіту.

Дисертація

Перш за все представимо саму дисертацію. Власне, йдеться про книжку Фергада Туранли “Козацька доба історії України в османсько-турецьких писемних джерелах (друга половина XVI – перша чверть XVIII століття)”, випущену Видавничим домом “Києво-Могилянська академія” на початку 2016 р. Ця книга була захищена як дисертація.

Це – груба книжка на шістсот сторінок з гарною обкладинкою. Усередині звертають на себе увагу факсиміле документів, писаних арабською в’яззю, та друковані вкраплення арабськими літерами у самому тексті. Це – ознаки того, що у книзі справді, як говорить її назва, йдеться про османські історичні джерела щодо козацького минулого України. Османсько-турецька мова дійсно послуговувалася арабським письмом (до 1928 р.)

Однак дізнатися про щось з цієї книжки непросто. Написано її зарозумілим стилем, рясно приправленим науковими термінами, частими відступами і повторами одного й того самого. Отже, плутано і дуже нудно. Видно, що головною турботою автора було не донести свою думку читачеві, а зробити книжку якомога товстішою, вражаючою.

Дві думки висловлено у книжці найбільш зрозуміло – що автор здійснив науковий подвиг і що Османська імперія відіграла винятково позитивну роль в історії України. Інша річ, що доказів як першого, так і другого не знайти. Так, автор ніде не пояснює, у чому ж полягає його унікальна методика дослідження та видання османських джерел. Та зрештою не пояснює він, що ж нового дають оті джерела для вже відомої історії України. Хіба що переоцінив османців з агресорів на визволителів, але залишив українському читачеві самому здогадуватися, від кого османці визволяли Україну.

Плутаний виклад також приховує численні помилки. Їх, справді, не перелічити. Але для наочності виділимо в них три групи.

До першої віднесемо помилки, що засвідчують брак кваліфікації у читанні османських джерел. Для цього потрібно не лише знання османсько-турецької мови, а й спеціальні знання, насамперед османського діловодства (інакше: дипломатика). Самої азербайджанської (Туранли є азербайджанцем за походженням) чи спорідненої з нею турецької мов для цього замало. Автор до того ж плутається навіть в арабських літерах. Дуже показова помилка (ще й неодноразова!) у написанні імені Мегмед або Мугаммед. Все-таки це ім’я носив Пророк ісламу. Та й каліграфічний напис цього імені є відомим символом ісламської віри, майже як ікона в інших релігіях. Отож помилка у цьому імені рівнозначна карикатурі на Пророка. Дійсно, замість “Достославного”, що означає ім’я Мугаммад арабською, Туранли примудрився написати (і не помітити!) “Знесилений”. Зрозуміло, що таку книжку варто тримати подалі від мусульман, щоби Україні уникнути на цій підставі якихось непорозумінь.

Осібно проступає відсутність фаху історика. Хоч роботу пересолено термінами про критичний аналіз джерел, проілюструємо, у чому насправді полягає цей аналіз на прикладі двох “відкриттів”.

В одному документі дисертантові здалося, що османці ужили для Запорожжя назву “Чапур Ова.” Він пояснив, що це щось на кшталт “долина з твердою землею”. Проте дана назва в оригіналі писалася одним словом, якому до того ж бракувало однієї літери, потрібної для теорії п. Туранли. Насправді злощасне слово читалося як “Чапорове” і дещо спотворено передавало оригінальну українську назву “Запороги”. Ніякої долини чи твердої землі турки на увазі не мали.

Ще одне відкриття – це “водограйські козаки”. Біда з ним полягає у тому, що п. Туранли надибав цю назву навіть не у джерелі, а у праці турецького історика Ісмаїла Узунчаршили. Намагаючись перекласти для турецьких читачів незрозумілу назву Запорожжя, Узунчаршили скористався турецьким словом “шеляле”, що означає “водоспад”. Однак пан дисертант переклав “шеляле” як “водограй”, і таким чином запорозькі козаки вийшли в нього “водограйськими козаками”. До того ж він видав цю назву за оригінальну османську і навіть записав її арабськими літерами, ніби на доказ оригінальності. Отже, ця знахідка навіть не потребувала звернення до джерел! Ось як далеко може завести фантазія, не обтяжена кваліфікацією науковця.

Нарешті, зовсім вже несподівано у докторській дисертації натрапити на брак елементарних знань історії та географії. Приміром, п. Туранли плутається, хто був польським королем під час османського завоювання Кам’янця-Подільського 1672 р., називаючи тодішнім королем то Яна ІІІ Собеського, то Михайла Вишневецького. Отож, маємо у Річі Посполитій “двокоролів’я”, через це полякам цю книжку теж не варто показувати. Тюркську назву Волги – “Ідиль” – дисертант розтлумачує як Дон, очевидно забувши, що по-османськи той називався Тен. Чингісхан, на його думку, був ще живий 1261 р., хоча насправді він помер 1227 р. ще до монгольського завоювання Русі. Просто кумедно читати помилкове тлумачення Мореї (півострів Пелопонес, османською: Мора) як Моравії, через що вийшло, ніби за Карловацьким миром 1699 р. Венеція дістала від Османів оцю “історичну область Чехії”, яка Османам ніколи навіть і не належала.

Погодьтеся, що це все демонструює нефаховість автора. Незрозуміло, як цей рукопис могли рекомендувати до друку три доктори наук і дві цілі вчені ради, а ще два доктори наук виступали в ролях наукового й літературного редакторів, а один кандидат наук у ролі відповідального редактора. Або усі ці особи самі знають не більше за дисертанта, або вони просто не читали рукопису і, отже, були впевнені, що ніхто інший його не читатиме.

Неможливо уявити, однак, що відповідальний редактор, який колись служив дипломатом, міг би плутатися у географії Європи. За таке на службі певно не залишали б, тим більше у радянські часи. Руки літературного редактора у цьому нескладному тексті поготів не відчувається. Тому залишається зробити очевидний висновок – ніхто з них дисертацію уважно не читав.

Захист

Підготовка до нього розпочалася одразу після публікації. Враховуючи, що дисертант уже одержав негативну реакцію на свою першу книжку, надруковану сімнадцять років тому, цього разу він спробував провести захист … без зайвої публічності.

Він вилучив чи не весь наклад, який пішов у продаж. За словами директора видавництва, наклад і так був невеликий (тобто не 500 примірників, як зазначено в книзі). Протягом року п. Туранли сам писав хвалебні відгуки на свою працю і шукав докторів наук, згодних видати їх під власними іменами. Одну таку рецензію, пересипану незграбними компліментами, надрукував “Вісник Київського університету” за підписом декана історичного факультету, хоч той займається модерною історією України. Інший професор, колишній декан факультету гуманітарних наук Києво-Могилянської академії, відніс відгук Туранли до редакції “Українського історичного журналу”, але там його відхилили, бо професор не зміг показати примірник книги. Пізніше текст цього відгуку було розміщено на сайті видавництва, але там не подбали приховати вуха справжнього автора – не лише стиль відгуку, а й ім’я автора (і очeвидно власника комп’ютера, на якому він друкувався) зазначено в Word properties як “Ferhad”. “Український історичний журнал” опублікував іншу, критичну, рецензію після того, як дирекція Інституту історії України десь роздобула на кілька днів примірник секретної книги. Нарешті, ще один рецензент відмовився підписати відгук самого Туранли і надрукував у журналі “Східний світ” власний відгук з численними зауваженнями.

Книжка з’явилася у вільному продажу лише через рік після друку і вже після публікації негативних відгуків. Та навіть тоді фахівці з історії козацтва, які люблять нарікати на недоступність османських джерел, не озвалися жодною рецензією на цей подарунок. Співцям козацької слави забракло козацької сміливості, і найбільше, на що вони відважилися – це відкидати домагання п. Туранли захищатися в їхньому інституті.

Врешті-решт, захист було організовано на спецраді при історичному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка. При цьому довелося захищатися не за спеціальностями “Історія України” чи “Всесвітня історія”, яким відповідала тема монографії, а за спеціальністю “Історіографія та джерелознавство”. Але негативних сигналів більше не було.

Перед захистом видавництво випустило додатковий наклад. Але хоча у ньому було зроблено певні зміни та виправлення і зменшено кількість сторінок з 606 до 605, шифр ISBN не було скориговано. Таким чином, на захист було винесено два тексти. Перші примірники, що потрапили до бібліотек, включно з Національною бібліотекою України ім. Вернадського відрізняються від версії, виставленої на сайті спецради. Ми знайшли розходження на півсотні сторінок. Це є елементарне порушення українського законодавства.

Попри все, захист відбувся 12 жовтня. Він був незвичний. Тривав надзвичайно довго, понад 4 години. Це тому що виступали не лише опоненти та члени ради, а й багато охочих. Слово брали викладачі історичного факультету, якісь заїжджі вчені. Терпляче відсиділи увесь захист (не розуміючи мови!) навіть із десяток турецьких професорів, які відвідували університет з лекціями.

Найбільш незвичним було те, що присутні захищали дисертанта, замість того, щоб дисертант захищав свою дiсертацію. Вони одностайно хвалили дисертанта за звернення до актуальної теми. Малювали блискучі перспективи османістики в Україні. Радили видати монографію вдруге і впевнено обіцяли, що колись дисертант напише ще краще. Хтось хвалив за внесок у дружбу з Туреччиною. А хтось щиросердно дякував дисертанту за поїздку до Туреччини чи в Азербайджан.

Про саму ж книжку сказали хіба офіційні опоненти. Якісь зауваження робили теж, але ритуально підсумовували, мовляв, ті не применшують достоїнств дисертації. Дисертант – також ритуально – дякував своїм доброзичливцям.

Зате про критику монографії, що з’явилася у друкованих рецензіях, не прохопилося й слово. Також з двох наших детальних негативних відгуків було зачитано лише висновки, а не конкретні заперечення. Тож дисертант у відповідь лише вилаявся, мовляв, критика необ’єктивна, а критики книжки не читали.

Та головною родзинкою захисту було чути, як виступаючі переконували один одного, що книжку нема чого й читати, мовляв, недоліки знайти можна будь-де. Другий опонент, між іншим, фаховий сходознавець-арабіст, аби похвалити дисертанта, сказав, що сам він колись не зміг опанувати османсько-турецьку мову. Інакше кажучи, він простосердно зізнався у нездатності оцінити дисертацію. Справді, судячи з помічених нами помилок, навіть арабські слова він не перевіряв. Один з турецьких професорів, який зачитав свій схвальний відгук англійською, теж з головою видав, що не читав монографії п. Туранли, адже тоді він би побачив, що там не згадано його книжку про османське завоювання Поділля, яка безпосередньо стосується теми дисертації.

Апофеозом захисту можна назвати момент, коли один член спецради заявив, що п. Туранли нічим не гірший за Януковича та ще когось з одіозних українських політиків. Очевидно, що після двох Майданів в Україні красномовнішої і нищівнішої оцінки дисертації годі й вигадати. Якби тільки не одне “але”. Це мав бути аргумент на користь дисертанта… Отож спецрада проголосувала одностайно в 17 голосів, з одним зіпсованим бюлетенем, присудити п. Туранли докторський ступінь, себто фактично визнала відомого “проффесора” за справжній взірець науковця…

Мораль про мораль

Тут не місце розбиратися у всіх обставинах цього захисту. Ми навіть навмисне не наводимо прізвищ причетних осіб за винятком дисертанта. Наша мета полягає в тому, щоби показати, наскільки важливі моральні стандарти у науці, а відтак і в освітніх реформах. Наведені приклади, на нашу думку, доводять, що наукова етика, чесність та відповідальність науковців та освітян важать набагато більше, ніж суворі але формальні вимоги до дисертацій. Без них наука попросту гине.

Очевидно, ми не закликаємо до конкретних реформ. Але при цій нагоді лише нагадаємо про засади взаємодії держави та наукового середовища.

Насправді науковці ніколи не потребували і не потребують наукових ступенів та звань для оцінки один одного. Це тому, що здорове наукове середовище самоорганізується у чесному змаганні талантів. Так визначаються авторитети і не впускаються самозванці. Не забуваймо, що ґенії античності, як от Платон, Аристотель чи – ближче до України – скіф Анахарсіс, не мали академічних титулів. Та й у теперішній Україні є авторитетні науковці, не обтяжені титулами. Те саме притаманне іншим творчім професіям, наприклад, митцям, літераторам.

Проте наука ще тісно пов’язана з освітою, яка належить до функцій сучасної держави. Ось це й зумовлює потребу у формальному ранжуванні науковців та викладачів з боку держави. Адже освіта теж ступінчаста, і талановитому науковцю доречніше займатися наукою та викладати студентам, аніж школярам. Отут і виникає ґрунт для розбіжності між державним та неформальним визнанням науковців, причому держава має необмежені можливості нав’язування свого вибору. Проте будь-яке стороннє втручання руйнує наукове середовище, а з ним і систему освіти. Тому для держави принципово важливо не заважати чесній конкуренції у науковому середовищі, себто етиці, чесності та відповідальності науковців.

Чи потрібні для цього державні реформи і які вони мусять бути – це питання для українського суспільства. Але без повернення в українське наукове середовище моральних засад, в цієї країни не буде власної науки, а без неї і справжньої освіти.

Источник