Україна у каталонському дзеркалі: три неоднозначні паралелі
|“Хай живе вільна Катальонія! Хай живе вільна Україна!” — скандували студенти з балконів Київської опери, вітаючи каталонську співачку Марію Гай у ролі Кармен. У 1905 році, на початку першої революції в Російській імперії, осміліла молодь могла не зважати на викрики “Прекратить!”, що час від часу лунали з генерал-губернаторської ложі. Марія Гай виглядала розчуленою.
КАТАЛОНСЬКІ «СОВІТИ», УКРАЇНСЬКІ «FEIXISTES»
Невідомо, чи відповідали каталонці взаємністю під час виступів Соломії Крушельницької в Барселоні у ті самі 1900-і роки. Втім, навряд чи. По-перше, тодішній консервативний каталонізм був менш схильним і до подібних революційних поривів, і до вимог повної незалежності своєї країни. По-друге, у той момент каталонці менше знали про український національний рух, ніж українці — про каталонський.
Умови для ближчого знайомства склалися вже за кілька років. Молоді люди на кшталт Винниченка і Донцова, що наповну віддалися революційній діяльності, у 1907 році вже мусили рятуватися від російської в’язниці, виїжджаючи до Західної Європи. Поряд з українцями виїздили литовці, естонці, грузини — націоналісти решти народів імперії. І, розгортаючи діяльність закордоном, це покоління східноєвропейської політичної еміграції стикалося зі своїми західноєвропейськими колегами — ірландцями, фламандцями, басками. І каталонцями.
Каталонський націоналізм тоді саме дебютував на політичній арені. Якщо в українському національному русі з часів Кирило-Мефодіївського братства, з 1840-х років, циркулювали ідеї, як мінімум, перетворення Російської імперії на федерацію, і, як максимум, української незалежності, то каталонізм довший час залишався суто культурницьким рухом. Концентрація українців на культурній діяльності у Російській імперії у другій половині 19 століття була вимушеною: навіть така діяльність ризикувала принести проблеми. Якщо у Каталонії з 1879 року видавалися газети каталонською мовою, то у Надніпрянській Україні не тільки україномовна періодика була заборонена, але і спробам задати український напрям російськомовним газетам (“Киевский телеграф”, “По суше и по морю” в Одесі) влада рішуче клала край.
З середини 1880-х національний рух вже вибудовував політичну солідарність каталонців, та тільки у 1901 році окрема каталонська партія виступила на виборах. Консервативна Регіоналістська ліга, апелюючи до історичних вольностей Каталонії у складі іспанської монархії, наступні два десятиліття задавала тон у каталонській політиці. Її найбільшим досягненням стало створення Каталонської співдружності – об’єднання каталонських провінцій в одне адміністративне утворення. Втім, поза ним залишилися Валенсія і Балеарські острови – області, де з часів їхнього відвоювання у арабів також говорили каталонською мовою. Попри мовну спорідненість, каталонський націоналізм так і не зміг поширитися у цих регіонах – і зараз, коли Каталонія змагається за незалежність, Валенсія і Балеари спокійно залишаються у складі Іспанії.
В Російській імперії, де перші вибори були проведені у 1906 році (в Іспанії вони відбувалися з 1860-х), українські сили також святкували перемогу. У перших двох державних думах Російської імперії члени Української думської громади представляли більшість населення українських губерній, хоч через станову систему представництва вони складали трохи менше половини депутатів від України (45-47 зі 102). Та вже незабаром розгром державою українських соціалістичних партій, зміна системи виборів і придушення неросійських культурницьких організацій знову звели український рух до маргінального положення у Російській імперії. У Каталонії, натомість, Регіоналістська ліга ставала голосом каталонського істеблішменту. За підтримки місцевої буржуазії національні архітектурні стилі — modernisme і noucentisme — визначили обличчя Барселони; український архітектурний модерн народив кілька шедеврів, та не зміг задати тон у жодному з українських міст.
Місцем зустрічі цих двох несхожих між собою націоналізмів став Париж. “Союз народів” — організація, заснована у 1912 році литовським політемігрантом Юозасом Габрисом і французьким симпатиком каталонського руху Жаном Пелісьє, об’єднала більшість самостійницьких рухів Європи. Каталонці і українці відвідували його з’їзди у 1912, 1915 і 1916 роках. Один з випусків Les Annales des Nationalités – журналу цієї організації – у 1913 був присвячений Україні (гостьовим редактором виступив Грушевський), інший, у 1916 році, – Каталонії.
Незабаром Україна і Каталонія вже непогано знали одна одну. У 1912 виходить перший том класичної каталонської «Історії націоналістичних рухів» Ровіра-і-Віргілі з детальною главою про Україну; починаючи з 1916 року тією ж монетою — науковими дослідженнями їхнього руху — каталонцям починає відплачувати один з українських емігрантів Ольгерд-Іполіт Бочковський. Через двадцять років, усе ще в еміграції, Бочковський у «Вступі до націології» (1937) писатиме про «українсько-каталонський паралелізм»: обидва народи у дослідженнях національно-визвольних рухів «традиційно залишилися на передових позиціях».
1910-і роки були моментом найбільшого зближення двох рухів; 1920-і розділили їх назавжди. Українські політики, що у 1917 році увійшли в революцію соціалістами і федералістами, за кілька років, після поразки у війні з російськими більшовиками, потрапляли в еміграцію вже переконаними самостійниками і супротивниками соціалізму. Представники УНДО – провідної легальної партії у підпольській Україні – мабуть ще зустрічалися із каталонцями на Конгресах європейських національностей – міжвоєнному об’єднанню європейських національних меншин. Проте уряд УНР в еміграції об’єднувався у Прометейській лізі тільки зі своїми колегами по нещастю – десятком національних рухів, що прагнули визволення своїх країн від влади СРСР та Росії у будь-якій її формі.
Натомість Каталонія з періоду консервативної диктатури Прімо де Рівери, що панувала в Іспанії у 1923-1931 роках, вийшла вже країною з переважно соціалістичними поглядами. Наступні вісім років Іспанської республіки (1931-1939) були часом великих потрясінь. Дві спроби проголосити Каталонську республіку у складі майбутньої чи то Іберійської, чи то Іспанської федерації у 1931 та 1934 роках були заблоковані іспанським республіканським урядом. Тим не менше, майже увесь період Іспанської республіки Каталонія провела як автономний регіон під владою лівих каталонських націоналістів.
Мало хто в Іспанській республіці збирався будувати повний аналог тодішнього СРСР, та багато хто готовий був бачити в ньому позитивний приклад, хоч і з деякими недоліками. А після початку громадянської війні у 1936, коли армійські офіцери вирішили, що революційний безлад, “сепаратизм”, атаки проти церкви і власності необхідно припинити, республіканські сили в Іспанії набували все більше прорадянської орієнтації.
У радянському прикладі для каталонських політиків найважливішим був удаваний федералізм СРСР. У 1935 році — вже після голодомору, розвороту до русифікації і початку масових репресій проти буржуазных националистов — каталонський лівий політик Карл Пі-і-Сун’єр писав*, що «українські прагнення у великій мірі є задоволеними», а Радянський Союз «ґрунтується на взаємній довірі, рівності, мирному співіснуванні і співпраці народів». У 1938, відвідуючи СРСР саме по завершенню великого терору, Ровіра-і-Віргілі