Із полоненими не маю бажання говорити. Я їх не звав на свою землю

Вівторок, 12 липня 2016
15:09

Журнал “Країна”

Люди та речі

Із полоненими не маю бажання говорити. Я їх не звав на свою землю

 
Коментувати
Роздрукувати

Геннадій Черніченко рік працює розвідником у зоні АТО

Рвався піти добровольцем ще на початку війни. Але друзі відмовили. Тоді бійцям і сім’ям загиблих держава не давала ніяких компенсацій. Подумав про рідних – і лишився. Замінив службу волонтерством – возив в АТО продукти. Аж раптом прийшла повістка. Знав, що пройду комісію – маю гарне здоров’я. Але тодішній обласний комісар був сєпаратюгою. Побачив, що я дуже хочу на війну і відправив додому. Півроку чекав рішення. Торік 15 липня таки призвали. Пройшов навчання в “Десні”.

Вийшло так: дали ворогу відкусити палець, а йому захотілося всю руку. Зрозумів, що не зупиняться, коли забрали Крим. Для багатьох кадрових військових російська агресія була прогнозована. Мій знайомий, полковник у запасі, в середині 2000-х написав військову доктрину в Міністерство оборони. Проаналізував, що Росія – ймовірний противник. За такі висновки його звільнили. А 2008-го не зрозуміло хто підпалив артсклади в Новобогданівці на Запоріжжі. Потім – ще кілька підпалів. З якогось дива у лютому 2014-го звільнили весь особовий склад навчального центру “Десна”, а казар­ми віддали під гуртожитки. Множили армію на нуль.

Найжаркіше було в Трьохізбенці, Щасті і Станиці Луганській. Там є мости через річку Сіверський Донець. За них і боролися. У вересні 2015-го зав’язався бій у Щасті. З нашим командиром Віктором Ніколюком – честь воювати, толковий кадровий військовий. Сказав прямо: “Мусимо вибити сєпарів з мосту”. Так і зробили. Тепер міст і 700 метрів навколо – наші. Називаємо цю територію “Фасад”.


Геннадій ЧЕРНІЧЕНКО, 45 років, розвідник Народився 10 червня 1971-го в Полтаві. Закінчив середню школу в селі Рунівщина, що неподалік обласного центру. Служив у Ризі в розвідувальному батальйоні. Воював у Нагорному Карабаху. Працював зварювальником на Полтавському турбомеханічному заводі. Вивчився на ­техніка-будівельника. Із 1998-го по 2008-й – тренер – з лао-тайських бойових мистецтв. Займався з хлопцями від 6 до 20 років. До війни працював механіком у комунальному підприємстві ”Полтаваліфт”. В АТО з липня 2015 року. Розвідник 92-ї окремої механізованої бригади, ­командир взводу. Позивний – ”Нікітіч”. Хобі – спорт і коні. Із дружиною 36-річною Яною виховують 9-річного Олександра і Євгена, 13 років

Деякі села війна територіально розділила навпіл. У Лобачевому на Луганщині на одному березі річки – школа, сільрада, дитсадок, амбулаторія. Їх контролюють сепаратисти. З нашої ж сторони – непрацюючий паром і багато хат. Звідси щодня курсує човен: діти і дорослі їздять на навчання та роботу, проходять два блокпости – ворожий і наш. Між нами – 70 метрів по річці. Бачимо один одного, інколи перегукуємося. У березні приїхало до нас телебачення. Зняли, як говоримо з ворогом. Ті просили, аби ми кинули їм елекропровід, бо наші розвідники обірвали. Відповідаємо: “Міняємо електрику на Крим”. Вони: “А чого не на Донбас?” Ми: “Донбас ми самі заберемо”.

У бойовиків мета – знищити промисловість і патріотів України. Чув це від полоненого російського офіцера. Перше їм вдається, але з другим не виходить. Нас вистачить. А їх – навряд. Бо основну масу місцевих ідейних проти України вибили ще 2014 року. Їх виставляли як гарматне м’ясо. Це російська тактика – самим ховатися в тилу. Зараз там повно найманців – чечени, осетини, козаки. Містами керують кримінальні авторитети. А ще випускають зеків із російських в’язниць. Їхня головна мета тепер – нажива. З Луганська до Росії вивезли патронний і тепловозоремонтний заводи. З Донецька – підприємство, яке виготовляло “Кольчуги”: унікальне обладнання для радіотехнічної розвідки. Крадуть вугілля на складах, чорний метал здають на брухт. Що вже казати про відібрані в людей машини і майно.

Нашого бійця схопили ворожі розвідники, коли він відійшов у туалет. Затаїлися в кущах за кілька метрів. Так і йшов із ними 3 кілометри зі спущеними штанами. Дуло в лоба – і вперед. Через два місяці обміняли його. У росіян набагато краще оснащення. Така оптика, що можна розгледіти людину за 3 кілометри. А в нас – тепловізори, які привезли волонтери. Танки – 1964-го, БТРи – 1970 років, УАЗ “Таблетка”. І така техніка – на передовій. Вся нова – у Нацгвардії, яка стоїть за 40 ­кілометрів від передової.

Російський спецназ – нахабний. Можуть з-під носа забрати бійця і називають це “сувеніром”. Ми стояли в Старому Айдарі. Метрів за 700 – їхній блокпост. Почалася в них ротація. Приїхали кадрові російські війська. Розклали мінометну батарею і почали нас обстрілювати. Ще й розвісили триколор. Почуваються там господарями.

Ми воюємо краще. Часом, як відповімо на обстріли, сєпари виходять на зв’язок із нашим керівництвом і просять припинити. Бо типу ж перемир’я. Часто кажемо, що це – “Правий сектор”. Вони – пацани безбашені і ми не маємо над ними контролю. ПС варто поважати. Чхати вони хотіли на мирні домовленості. Якщо по них ударять, то у відповідь дадуть два прямих, бокових і коліном під дих.

Із полоненими не маю бажання говорити. Я їх не звав на свою землю.

70 відсотків жителів Донбасу мають родичів у Росії. Їхніх бабів-дідів примусово заселяли на східну Україну після Голодомору. Чув такі історії. Кажуть, не хочуть жити в Україні. Згадують родичів у Саратові, в Ростові. Вони так і не полюбили край, в який потрапили не зі своєї волі.

На території ЛНР ціни в три-чотири рази вищі, ніж у нас. Через Станицю Луганську масово їздять на підконтрольну Україні територію скуповуватись. Трапляються зрадники. В основному – колишні міліціонери, працівники спецслужб. Здають наші позиції. Якось взяли контрабандистів – із човнами. Прикидалися сторожами. А виявилося – найманці з банди Мозгового. На телефоні виявили фото, де один із них – “Золотий” – позував на фоні трупів наших хлопців у Дебальцевому.

Росіяни розставляють пластикові міни, які не бере металошукач. ПОМ (російська протипіхотна осколкова міна. – Країна) – стрибає на метр у висоту, нашпигована трикутними гострими зубцями, які прошивають бронежилет. Хлопці називають їх “пилкою”. Також мають міномети з кількома зарядами. Після пострілу міни розлітаються по території як павутина. Розтяжки ставлять на рівні ніг, поясу. Або ж в’яжуть на дерева рибальський гачок-трійник. Зачепишся – вибух. Добре, що в нас гарний сапер. Іде попереду розвідки. Відчуття небезпеки в нього – як у звіра.

ОБСЄ – сліпоглухонімі. Називаємо їх так, бо роблять вигляд, що нічого не бачать і не чують. Як були канадці, то пильнували і занотовували факти обстрілів. Зараз 60 відсотків – відставні військові з Росії. Був випадок, коли один із них розмовляв англійською. Раптом перечепився і впав в окоп. Почав смачно лаятись російською.

Задачі розвідки не змінилися з початку АТО. Тихо підійти, перевірити інформацію і без зіткнень відійти. Основна наша робота – на території противника. Ходимо по 10 кілометрів в один бік. У звичайному житті цю відстань можна подолати години за 2. Ми тратимо мінімум 6. За кожним кущем у “зеленці” може сидіти ворог. Натикаємось на оленів, кабанів, бабаків, фазанів.

Сєпари про війну не говорять. Переважно – про побутові речі. Якось підібралися за 20 метрів до них. Вони ловили рибу, перевіряли сітки. На розслабоні. Хотілося дати комусь “ляща”, щоб у річку влетів. Але ризикував зірвати завдання.

У відпустці товариш запитав: “Як там твоя війна?” Не подав йому руки. Бо вважаю, що біда – одна на всіх. Але йому нічого не став пояснювати. Якось зайшов у маршрутку, показав посвідчення. Водій двічі перепитав, ніби не розчув. Я не схотів їхати далі. В наступному автобусі заплатив за проїзд.

Коли їду додому – це завжди сюрприз. Якщо пізно, дзвоню дружині, що вже стою під дверима. Вона тихенько відчиняє. Один син – за комп’ютером, другий – за планшетом. Кажу: “Рівняйсь. Струнко!” Біжать і обнімають. Тему війни вдома не піднімаю. Раз на синове запитання відповів, що проганяю москалів.

Три-чотири дні відсипаюся. А найкраще заспокоюють коні. Колись розводив рисаків. Мав на цьому бізнес. Але не склалося. Залишив собі двох. За ними доглядає товариш. Їду на ферму, гладжу, сідаю – і в ліс. А ще маю улюб­леного пса Бородача. Подарували місцеві люди в АТО. Як довго не бачимося – пищить, облизує, лащиться. Аж незручно інколи стає перед хлопцями. Після дембеля заберу собаку додому.

У вільний час рибу ловимо, займаємося спортом чи спимо. Є серед бійців художник. Пише олівцем портрети хлопців.

Бачив смерть товариша. Ставлю за нього свічки у церкві.

Не хочу кривавого Майдану. Але все йде до того. Я дуже люблю свою батьківщину, однак не розумію державу. Влада – це менеджери, найняті народом. Але роблять абсурдні речі. Нам на передову треба техніка, а завод КрАЗ у Кременчуці стоїть без замовлень. Лікарі, вчителі працюють за копійки. В цей час нова поліція отримує 8 тисяч гривень. Тетяна Чорновол приїздила і розповідала, що деякі депутати пропонують віддати війську заморожені кошти Януковича. Але більшість блокують цей законопроект. Хлопці прогнозують вірменський сценарій – зайдуть у Раду і всіх перестріляють.

Источник