“НЕ ВАРТО РОБИТИ З БАНДЕРИ ГОЛОВНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ГЕРОЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ”, – ІСТОРИК ОЛЕКСАНДР ЗАЙЦЕВ

Травневі річниці пам’ятних дат Другої світової давно позаду, але виплески російської пропаганди з черговими звинуваченнями на адресу ОУН і УПА у фашизмі розбурхують інтернет, і не лише українські мережі. З іншого боку, на черговому засіданні Комісія КМДА з питань найменувань підтримала пропозицію перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери – на честь провідника ОУН як одного з найбільших українських героїв.Найкраща відповідь українського суспільства – визнання правди, навіть якщо вона неприємна, вважає Олександр Зайцев, доктор історичних наук, завідувач кафедри нової і новітньої історії України Українського католицького університету.

МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ ІКОНУ З УПА, АЛЕ Й НЕ ТРЕБА ЇЇ ДЕМОНІЗУВАТИ

– Українській повстанській армії відводять окреме місце в історії визвольного руху під час Другої світової війни. Чим це зумовлене?

– За одними аспектами український визвольний рух, а зокрема УПА, схожий на антиколоніальні рухи країн третього світу, за іншими – з партизанськими антинацистськими рухами Другої світової, а за третіми можна знайти подібність з рухами, які дехто відносить до фашистських.

Але при цьому треба пам’ятати дві речі. По-перше, розуміти унікальність ОУН і УПА. А по-друге, щоб будь-які схеми не тяжіли над фактами, бо УПА – це надзвичайно складне явище, яке неможливо втиснути в якусь схему.

– У чому полягає ця складність?

– Більшість авторів, які беруться досліджувати тему УПА, займають однозначну позицію. Одні говорять, що УПА – це героїчний визвольний рух, який зіграв надзвичайно важливу роль в утвердженні сучасної української держави. А отже ми повинні берегти пам’ять про УПА від будь-якого очорнення. Інша крайність – переконання, що УПА – це зграя злочинців, які нищили мирне населення і мало чим відрізнялися від нацистів. І дуже мало досліджень, які бачать нюанси та складність цього руху. Ми не можемо робити ікону з УПА, але й не треба її демонізувати.

– Зараз в Україні є намагання утвердити саме перший варіант – героїзацію УПА.

– Та не просто прагнення, це закріплено законодавчо. В Законі “Про правовий статус і про вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті” є незрозумілі з юридичного погляду терміни – такі як “зневажливе ставлення” до борців за незалежність та “наруга над пам’яттю борців за незалежність України у XX столітті, приниження гідності Українського народу”. Щоправда, ми бачимо там довгий перелік організацій. Тому коли усі, обговорюючи цей закон, дискутують лише про ОУН і УПА, то це вихоплено з контексту.

– Відповідно до цього закону дослідження науковців можуть бути визнані наругою над пам’яттю про УПА з подальшим застосуванням визначених законом санкцій?

– При бажанні наукові дискусії можна визнати такими, що порушують закон. Не дай Бог когось почнуть тягнути до відповідальності про критичні висловлювання щодо ОУН, УПА, Скоропадського… та про кого завгодно. Щоправда, коли Володимиру В’ятровичу задавали питання щодо того, як відрізнити нормальну критику від зневаги й наруги, він сказав, що такі формулювання включені до законодавства не з ініціативи Інституту національної пам’яті. Якщо я не помиляюсь, В’ятрович стверджував, що це була ініціатива Юрія Шухевича. Також, за його словами, ніхто нікого ні до якої відповідальності не притягуватиме, хоча такі політичні зауваження лунають. З одного боку, це добре, а з іншого – це дуже погана похвала для закону, що він насправді не діє. Треба або не приймати закони з такими формулюваннями, які можна повернути, як дишло, або чітко дати юридичні визначення і добитися, щоб закон виконувався.

– Цей намір охороняти пам’ять є відповіддю на російську агресію та пропаганду?

– Це безперечно так. Прийняття декомунізаційних законів породжене війною – не тільки збройною, а й пропагандистською. Незважаючи на це, у мене й далі залишається сумнів щодо доцільності такого меморіального законодавства – не лише в Україні, але й загалом у світі.

– Ви пропонуєте скасувати декомунізаційні закони?

– Я б не поспішав скасовувати ці закони, бо не треба кидатися з однієї крайності в іншу. Зрештою, в цих законах є раціональне зерно. Адже залишки радянщини й далі живуть. У маркуванні публічного простору іменами комуністичних лідерів я нічого доброго не бачу, і декомунізацію треба провести – вбити дракона в собі. Інше питання, чи треба для цього приймати спеціальні закони. Хоча рішення про ліквідацію назв, пов’язаних з діячами тоталітарного комуністичного режиму, я цілком схвалюю. Але так само спірно, чи потрібно це приймати в загальнонаціональному масштабі шляхом виконання директив згори. Можливо, варто було б віддати ініціативу місцевим громадам і дати їм певний час, щоб вони дозріли до необхідності змін.

БАНДЕРА БУВ БЕЗКОМПРОМІСНИЙ І АМБІТНИЙ, АЛЕ ПЕРЕОЦІНЮВАТИ ЙОГО ХАРИЗМУ НЕ ДОВОДИТЬСЯ

– У процесі перейменувань вулиць згодом можемо отримати вулицю Степана Бандери у Києві. Як ставитеся до цього?

– Це справа киян, хоч, думаю, багато хто поставиться до цього негативно. Але не треба демонізувати Бандеру. Він не Гітлер і не Сталін. Якщо якась громада хоче мати в себе вулицю Бандери, то це їхнє право. У Львові є вулиця Бандери, і нічого страшного. Та Бандера не мій герой. Це приклад людини, чий образ в історичній свідомості, в публіцистиці й наукових дискусіях значно перевищує його реальний внесок в історію. До того ж, цей внесок часто був радше негативним, ніж позитивним.

– У чому негатив?

– Наприклад, розкол ОУН й відділення бандерівського крила у 1940 році. Не думаю, що це стало благом напередодні вирішальних подій, хоч це провина не тільки Бандери. Далі, коли в ОУН почалася демократизація, а вождизм почав зникати, саме Бандера в еміграції наполягав на поверненні принципів авторитаризму 30-х років. І це спровокувало другий розкол ОУН.

Загалом до Бандери можна пред’являти дуже багато претензій. Але у свідомості багатьох людей лідер ОУН ототожнюється не з тероризмом чи авторитарними тенденціями, а з безкомпромісною боротьбою за незалежність України. І цього не віднімеш, він справді був борцем, готовим, не задумуючись, віддати цій справі і своє життя, і життя інших людей. Але реальний вплив Бандери на розвиток націоналістичного руху був дуже короткочасним. Це стосувалося 1933-34 років, коли Бандера очолював Крайову екзекутиву ОУН, і 1939-41років, коли він очолив бунт проти Мельника і став на чолі нової ОУН, яку стали називати його ім’ям. Та під час вирішальних подій Степан Бандера сидів у польській тюрмі або в нацистському концтаборі. Тобто, ми бачимо парадокс, коли рух розвивався під ім’ям Бандери, тоді як сам він був до того непричетний – ані до звершень, ані до злочинів ОУН.

Одна з перших фотографій Бандери після виходу на волю. Німеччина, 1946 р. istpravda.com.ua

– Чому саме під його іменем, і чому досі Бандеру виносять на вістря українського націоналізму?

– Тут і збіг обставин, і певні закономірності. Збіг обставин полягає в тому, що саме Бандера в потрібний момент опинився у потрібному місці. 1933 року він став керівником крайової екзекутиви ОУН майже випадково. Перед тим із попередніх керівників один загинув, другий помер після польської тюрми, ще дехто відійшов з інших причин. І так черга дійшла до відносно молодого Бандери, він мав тоді 24 роки. Був амбітний, схильний до радикальних дій.

Довкола Бандери виник суперечливий ореол. З одного боку, замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, частково організований Бандерою. З іншого – скандальне вбивство директора гімназії, українця Івана Бабія, який був засуджений Революційним трибуналом ОУН за звинуваченням у співпраці з польською владою. Далі відомий виступ Бандери на суді 1936 року. Тому коли дійшло до розколу ОУН у 1939-40 роках, Бандера, який щойно вийшов з польської в’язниці, вже мав образ героя. Так він став “провідником”. Хоча перебільшувати його інтелектуальні властивості чи харизму не доводиться.

Але в піднесенні Бандери була й певна закономірність. Організації типу ОУН мають потребу в харизматичному лідері. Їм потрібен символ на чолі. І коли у 1938 році вбили засновника ОУН Євгена Коновальця, виникла проблема, яку Макс Вебер називав рутинізацією харизми, коли культ вождя переносять на його спадкоємця, який може й не мати справжніх харизматичних якостей. Але якщо немає реального харизматичного лідера, його треба створити. І його творять. Але одні намагалися зробити лідера з Андрія Мельника, а інші – з Бандери. Випадок Бандери виявився успішнішим, незважаючи на те, що у вирішальний час він сидів у Закзенгаузені.

– Якщо Бандера не Ваш герой, Ви можете назвати імена українських націоналістів, які Вам імпонують?

– Я б не говорив про героїв. Але постать Євгена Коновальця для мене значно більш цікава і складна, а в деяких аспектах симпатичніша, ніж Степана Бандери. Серед діячів ОУН, які викликають подив своєю стійкістю, можу назвати Михайла Сороку. Це багаторічний в’язень радянських таборів, який не зламався, а навпаки був причетний до організації повстання в ГУЛАГу. Можна ще згадати інших діячів ОУН, які вирізнялися своїм інтелектом і широтою світогляду. Наприклад, керівник головного центру пропаганди Проводу ОУН Петро Полтава. Такі люди не прагнули особистої диктатури. До речі, Коновалець також її не прагнув. Це вочевидь найталановитіший з усіх лідерів ОУН.

Та й до Бандери, хоча я вбачаю у ньому чимало тоталітарних тенденцій, ставлюся з повагою як до мужньої особистості. Він свідомо ризикував життям і виявив значно більшу стійкість, ніж деякі його товариші. Під час судових процесів 1935 і 1936 року він знав, що йому загрожує смертна кара, тим не менше, тримався дуже гідно, тоді як деякі інші зламалися. Вдруге Бандера викликає повагу, коли після проголошення незалежності української держави 30 червня 1941 року нацисти вимагали відкликання цього Акту. Від нацистів усього можна було чекати, вони могли розправитися з лідером ОУН, і Бандера був свідомий цього. Тим не менше, вважав, що справа незалежності України є важливішою за життя.

Однак робити з нього головного національного героя в усій українській історії – а саме така тенденція є сьогодні – не варто. Як певний епатаж можна вживати слова “бандерівці”, “жидобандерівці”, але не сприймати їх всерйоз.

Євген Коновалець

УПА НЕ МОГЛА БУТИ СХИЛЬНОЮ ДО ФАШИЗМУ, А ОУН НЕ БУЛА ФАШИСТСЬКОЮ

– Російська пропаганда страх перед ОУН переносить на сьогоднішню Україну. Досі лякає пересічних європейців такими страшилками як “українські фашисти” чи “київська хунта”. Незважаючи на всю абсурдність цих звинувачень, проясніть, наскільки УПА була схильною до фашизму?

– УПА не могла бути схильна до фашизму, бо це армія, а не політична структура. Я також не погоджуюся з тим, що сама Організація українських націоналістів була фашистською. Повноцінний фашизм може існувати лише у національній державі. Коли нація має державу, тоді виникає альтернатива: буде вона розвиватися у фашистському напрямі чи переможуть демократичні тенденції. А на етапі боротьби за незалежність ми щонайбільше можемо говорити про зародки фашизму.

Необхідно розрізняти ОУН 20-30-х років і ОУН Бандери 40-х. Ще не розколоту ОУН 30-х років чітко можна назвати протофашистською. Те саме можна сказати про ОУН Бандери станом на літо 1941 року. Саме вона найбільше підійшла до межі, яка відділяє протофашизм від справжнього фашизму. На початку липня 1941 року стояло питання про створення української держави під опікою Третього Райху. І я припускаю, що якби тоді українська держава таки була створена, найімовірніше, що вона розвивалася б у фашистському напрямі. Це був би аналог хорватського режиму “усташів”. Але нацисти розпочали репресії проти українських націоналістів.

Перший Конгрес Українських Націоналістів, який став початком Організації Українських Націоналістів. Коновалець по центру у нижньому ряду. Відень, 1929 рік

– Наскільки схильність до фашизму була типовою для країн Центрально-Східної Європи?

– Це була загальноєвропейська тенденція, і ОУН не була винятком. Крім того, нацистська Німеччина просто не потерпіла б держави іншого типу. Вона була згодна бачити лише ті держави, які виконували б вимоги нацистів, зокрема і щодо знищення євреїв. Тобто співпраця з нацистами прирікала б ОУН на співучасть у Голокості, хотіла вона того чи ні. І це було дуже типовим для держав, які потрапляли під вплив Третього райху.

– Можна сказати, що Чехословаччина, яку в 1938-1939 роках поділили між собою Німеччина, Угорщина й Польща, залишилася єдиною демократичною країною в Центральній Європі?

– Це так. Чехословаччина лишалася єдиною послідовно демократичною державою в Центрально-Східній Європі. Демократичний устрій вона зберігала до припинення свого існування в березні 1939 року. Та й то у 1930-х роках це було радше “керованою демократією”. Решта сусідів – Польша, Румунія, Угорщина і тим більше Німеччина, пішли авторитарним шляхом.

– Можливо, Чехословаччина зникла саме тому, тому що у середовищі агресивних країн демократична держава не могла вижити? І це означає, що по суті ОУН не мала вибору: або йти авторитарним шляхом, або втратити надію на українську незалежність.

– Чехословаччина зникла не тому, що була демократичною, а тому що Гітлер вирішив її поглинути. Західні держави та Радянський Союз не стали її захищати, а Чехословаччина не могла захистити себе сама. Кажуть, вона здалася без єдиного пострілу. Окремі постріли були, але це важко назвати захистом. Карпатська Україна – єдина, хто в тій ситуації пробував захищатися. Ця територія юридично була складовою частиною Чехословаччини, а у момент нацистської та угорською окупації Закарпаття проголосило незалежність.

Та загалом міжвоєнна доба в Європі – час найбільшої кризи ліберальної демократії. Всі почали говорити, що так чи інакше треба йти авторитарним шляхом. Набирали сили радянський тоталітарний режим, італійський фашизм. По всій Європі з’являється велика кількість авторитарних диктатур і рухів широкого спектру. У Західній Європі ситуація була трохи кращою, але й там відбувалося зростання і право-, і ліворадикальних рухів.

НА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ТРИБУНАЛІ НЕ БУЛО ВИСУНУТО ЖОДНИХ ЗВИНУВАЧЕНЬ ПРОТИ ОУН ТА УПА

– Якщо говорити про співпрацю ОУН з Третім райхом, яка все ж таки була до липня 1941 року, на якому рівні це відбувалося?

– Найбільше з Абвером – службою розвідки. Також були контакти з керівними колами вермахту (армії). І були спроби налогодити діалог з нацистською партією, але серйозного співробітництва з німецьким політичним керівництвом ОУН не мала. Відсутність контактів з нацистським керівництвом й зіграла вирішальну роль, коли ОУН (б) проголосила українську державу. Саме нацистська верхівка побачила у тому суперечність своїм планам.

– На Нюрнберзькому трибуналі Абвер не визнаний злочинною організацією?

– Наскільки я знаю, в Нюрнберзі злочинними організаціями визнано формування нацистів СС, СД і СА й саму нацистську партію. Однак багато вищих чинів Абверу мали ранги СС і СД, тому засудження на міжнародному трибуналі поширюється і на керівництво Абверу.

– Чи засудив Нюрнберзький трибунал ОУН та УПА?

– На Нюрнберзькому трибуналі не було висунуто жодних звинувачень проти ОУН чи УПА. “Рух Бандери” згадується у документах трибуналу кілька разів. При чому, згадується радше у сприятливому ключі. Найвідоміша згадка в документі від листопада 1941 року, коли було дано вказівку арештувати всіх відомих членів руху Бандери та знищувати їх після допиту як кримінальних злочинців. Таке рішення нацисти прийняли у зв’язку з відомостями, що ОУН Бандери готує повстання проти німців.

– Чому ці дані подавали саме радянські прокурори, хоча УПА боролася і проти вторгнення СРСР?

– Очевидно, радянська делегація шукала все, що може працювати на звинувачення нацистської Німеччини. У даному разі звинувачення полягало у тому, що нацисти здійснювали репресії за ознакою належності до певної політичної організації. А вже якою ця організація була, для радянських представників було другорядним.

– Якщо говорити про звинувачення у фашизмі, то в першу чергу мають на увазі політику щодо нацменшин, зокрема євреїв. Якою була тактика українських націоналістів щодо єврейської громади?

– Я можу висловити своє враження, яке сформував на основі робіт моїх колег, фахівців з історії Другої світової війни. На сьогодні немає реальних доказів того, що ОУН на рівні її керівництва виявляла бодай якусь активність в плані Голокосту. Вони не приймали рішень на кшталт: “Давайте організуємо єврейські погроми”. Євреї їх просто не цікавили. ОУН була зайнята іншою справою – створенням української держави. На першому етапі вони намагалися створити її за допомогою німців. На другому етапі, коли німці відкинули цю співпрацю після 30 червня 1941 року, ОУН думала, як їй боротися одночасно проти нацистів, Радянського Союзу та польського підпілля.

Серед керівництва ОУН було мало запеклих антисемітів. Але до її складу входили особи, які вважали: євреї – чужинці, це не наша проблема. Очевидно, якби їм нацисти сказали, що для створення самостійної української держави необхідно вбивати євреїв, боюся, що для багатьох членів ОУН це не була б занадто висока ціна.

При тому, що керівництво ОУН займалося створенням держави, так видається, що провід ОУН не мав нічого проти того, що окремі командири попутно розправляються з євреями. Така установка, мовляв “вирішуйте самі”, призводила до того, що ті антисеміти, які реально були в ОУН, дістали свободу рук.

– Це був антисемітизм чи бажання наживи й особистої помсти?

– Та різне було. Був й ідеологічний антисемітизм. Ще в 30-х роках деякі видатні члени ОУН говорили, що євреїв треба позбуватися. Ну і безперечно, як і завжди, до будь-якого руху примазується шумовиння, яке дбає про наживу і банально займається грабунками. Однак не варто забувати, що і серед членів ОУН, і серед вояків УПА було чимало людей, які рятували євреїв!

Просто стверджувати, що були різні моделі поведінки, мало. Необхідно досліджувати, які ж тенденції були провідними. Це дослідження лише на початковій стадії. Поки ми бачимо досить голослівні декларації. Одні однозначно кажуть, що ОУН була організатором погромів, інші це заперечують і стверджують, що ОУН позитивно ставилася до єврейського питання. Але дуже мало досліджень, які намагаються підрахувати дані й вивести загальну тенденцію.

– Наскільки українське суспільство готове визнати, що дії окремих діячів ОУН були злочинними щодо євреїв і поляків?

– Я думаю, тут особливих проблем нема. Вочевидь, значна частина суспільства волітиме затикати вуха, закривати очі й говоритиме, що “наші завжди мали рацію”. Є люди, які навпаки це з готовністю сприймуть під впливом російської пропаганди, яка очорнює український націоналістичний рух. Але все-таки українське суспільство достатньо плюралістичне і призвичаєне до дискусій, щоб сприймати неоднозначну правду. В якій би аудиторії я не виступав, завжди зустрічав розуміння значної частини слухачів, які готові сприймати думку, що історія завжди складна і багатоколірна.

– Як разом з тим протидіяти шаленій російській пропаганді?

– Аргументів два. Наша сила в правдивій позиції. Не можна з пропагандистською брехнею боротися іншою пропагандистською брехнею. Конструювання позитивного антиміфу, прагнучи показати ОУН у винятково хорошому світлі – мовляв, вони не вбили жодного цивільного поляка чи єврея, а тільки рятували й боролися за українську державу, не витримуватиме жодної критики. А прагнення досягнути історичної правди, наскільки це можливо, – сильна позиція.

Другий аргумент – це дії. Якщо українське суспільство і політична система будуть просякнуті свободою слова й думки, то для будь-якого неупередженого спостерігача буде зрозуміло, що звинувачення України у фашизмі абсолютно безпідставні. Навпаки, набагато більше підстав говорити про фашизацію російського суспільства і політичної системи РФ. Тобто шлях до демократії – найкращий аргумент проти звинувачень у фашизмі.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Источник