Про Голодомор з “перших” вуст: у моєму дитинстві про це говорили пошепки на вухо

Що я знаю про Голодомор з “перших” вуст.
Знаю, що в батька моєї бабусі була родина – шестеро братів, усі вони вмерли під час Голодомору, це село Буда-Варовичі Поліського району на Півночі, під самим білоруським кордоном. Коли бабуся повернулася, навіть хати не було – її розтягла савецька власть. Тоді, до речі, згадали, де той кордон з Білоруссю проходить – бо всі лісові шляхи поперекривали загони радянських карателів з ГПУ. Бабуся врятувалася тим, що її матір з ще двома дітьми з третьої спроби сіла на потяг до Мордовії. З товарного потягу дітей, жінок стягували доблесні радянські карателі, і, що запам'ятав, іноді пускали тих, хто просився російською мовою. Одне дитя – сетра моєї бабусі – вмерло в потязі, і прабабуся руками рила могилу. У Мордовії, куди вони доїхали, ніякого голоду не було, навіть натяку, а було повно хліба, без здобних булок, але усім вистачало.
У Центральний Україні був взагалі жах.

Читайте також: Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів

Знайомі бабуськи в один голос казали, що війна порівняно з Голодомором – дрібниця, мовляв, впало не впало, вбило не вбило (їм було з чим порівнювати – там були досить напружені оборонні бої в 1941 і бої Корсунь-Шевченківської битви), а не всезагальний суцільний жах для всіх – і дітей, і старих, і жінок.
Якимось дивом в архівах зберігся лист районного лікаря з мого міста на Черкащині нагору партії від березня 1933 р., він там пише, що на той момент вмерла чверть населення, ще більше розбіглося. У селах був кошмар.
Лікаря, зрозуміло, репресували. Серед тих, хто розбігся, був і мій дідусь, батько якого рано все зрозумів і поїхав з родиною так далеко, поки їхав поїзд – до Мурманська. Там теж жили по тих часах досить ситно – було все.
Про Голодомор у моєму дитинстві говорили пошепки на вухо, бо ще й через 50 років той, хто сказав про “голодовку 33 -го”, зразу міг збирати речі в тюрму.
Треба сказати, що коли в містечках помирало відсотків 10 населення, у селах все було значно гірше. Одне село мого району (повстанське, вільнокозацьке у 1920-их роках) вимерло до єдиної людини, але у когось вистачило сили повішати чорний прапор замість червоного на сільраді. Потім те село заселили мешканці сусідніх сіл. Про інше село казали як про людоїдське, там трапилося кілька випадків канібалізму, з ними не дуже хотіли одружуватися і через 50 років. Усе це, нагадаю, трапилося в 20 столітті.

Читайте також: Великий Голод: що породило політику геноциду?

Хоча літописи за тисячоліття нашої історії пишуть про голодні роки без жодних за всю історію згадок про голодні смерті – “а за міру пшениці давали по три гроші”, ая-яй як дорого.
То вони “смаженого вовка не бачили”, як казав мій дідусь.

P. S. Та країна, яка схиляється перед Сталіним навкарачки, самовикривається й визнає себе його подільником.

Источник

[an error occurred while processing the directive]