Як мало ми знаємо про справжню Другу світову війну

Львів’яни розшукують своїх рідних на подвір’ї в’язниці на вулиці Лонцького. Червень, 1941 рік

Незнання не позбавляє відповідальності.

Здавалось би – епоха відкритих джерел. Неосяжний інтернет – читай досхочу. Нема охоти. Поява “Дюнкерка” на великих екранах іще раз довела – ми нічого не знаємо про Другу світову. Про справжню Другу світову. Ні, може, краєм вуха щось чули, але в голові воно не затримувалося.

Уявіть собі фільм, який реалістично показує, як СРСР у перші ж дні німецького наступу втрачає шалену кількість наступального озброєння. Того, що готувалося, але так і не пішло атакувати на Захід. Уявіть подвійне пекло – спершу катівні СРСР в 1939-му, коли комуністи прийшли на Західну Україну, а потім ті ж катівні 1941 року, коли терміново розстрілювали всіх в'язнів. Тисячі…

Читайте також: Правда війни: бомба сповільненої дії від держави-вбивці

Уявіть (особливо на тлі емоцій “Дюнкерка”) глобальні оточення, в яких Ставка кидала війська. Починаючи від Київського котла і завершуючи втечею всієї партійної верхівки та командирів із Севастополя. Втеча. Наввипередки. А яким був би реалізм, якщо показати підрив Києва? А підрив радянськими спецслужбами Дніпрогесу? “Дюнкерк” – історія про те, що цінний кожен. Дніпрогес – історія про те, що чхати на десятки тисяч жертв, котрих вбили свої ж!

Уявіть, що говорячи “оборона Брестської фортеці” треба пишатися звитягою польских вояків. Бо їх в 1939-му було незрівнянно менше, аніж радянських в 1941-му. І рубилися вони результативніше, а головне – змогли відійти з позицій, зберігши людей, коли стало зрозуміло, що окупанти задавлять масою. Обидва окупанти, бо спершу польску залогу Берестя атакували німці, а потім совєти.

Уявіть, як на початках ДСВ українці, що пам'ятають початок окупації (1921 рік) і колаборантського режиму, названого УРСР, їхали до Фінляндії. Їхали, щоб допомогти фінам бити червоного гада. І били якісно. Заґуґліть Горліса-Горського і його фінський період. Трохи є тут і тут.

А якому режисеру можна було б доручити зняти епізод атаки чорносвитників? Це коли “визволителі” радянські кидали в атаку без зброї тих, кого застали в українських селах. Від юнаків до дідів. Цими свитами всіяно було береги Дніпра.

А хто реалістично зніме, як божеволіли німецькі солдати, бо дах їхав від того, як радянські підрозділи пішки йшли на кулемети й умирали горами?

Читайте також: “Віроломно, без оголошення війни…” Совєтські міфи Другої світової

Чи, може, зазнімкувати кіно про дві десантні операції, що їх здійснив СРСР у Другу світову. Тільки дві. Й обидві були катастрофічними – майже повне знищення десанту.

І кадри, як совєти, відступаючи в Одесі, топили в морі вантажівки зі своїми пораненими. Теж на тлі “Дюнкерка” був би контраст…

А завершити кіно можна було б безглуздим бажанням взяти Берлін, тотальне ґвалтування німкень і не менш масштабний грабунок усього, що можна вивезти. На широку ногу, “по-визволительськи”.

І таких історій… Але ми не знаємо їх…

А хотілося б – у кіно. І крупним планом. Так, щоб душу назовні. Й силоміць на сеанси водити кожну совкову падлу. Як німців водили переносити жертв концтаборів – щоб бачили, що толерували.

Источник