Про окупований Донбас, примирення і бучу навколо Савченко

Я ризикую бути не зрозумілим, і навіть вислухати чимало гнівних філіппік. Навіть знаю, від якої моєї близької знайомої прилетить перша «отвєтка», і заздалегідь прошу у неї пробачення. Але на цю тему колись треба буде почати говорити. І краще, якщо почнемо зараз, а не так, як у нас люблять — в пожежному порядку, коли уже просрано всі полімери.

А говорити ми будемо про окупований Донбас, примирення і бучу навколо Наді Савченко.

* * *
Перш за все зверніть увагу, скандал піднявся через те, що у відомого балабола Антона Геращенко якимсь побитом «просити прощення у тієї матері, що втратила останнього сина» перетворилось на «просити прощення у Гіві та Мотороли», і це радісно рознесла наша журналістика, охоча до дешевих сенсацій і смажених новин.

Я не в курсі, можливо в Сколково уже розробили відповідні нанотехнології, і Моторола дійсно став матір’ю… але згодьтесь, весь скандал був состряпаний на пустому місці рівно в тому ж стилі, в якому колись поширювали байки, ніби Тимошенко вважає своїх виборців біомасою. І автор, очевидно, той же самий.

А найсмішніше, що про неможливість прощення і примирення пишуть рівно ті самі люди, які ще недавно грудьми лягали на захист Мінських угод — а вони якраз і базуються на фактичному примиренні із поїменованими Моторолою, Захарченком і Плотницьким, які визнаються валідною стороною перемовин, а їх підписи стоять під документом, який має вагу міжнародного договору.

А там ще й широка амністія передбачена, не забули? І особливий статус, і вибори без виведення російських військ. Коли це вони всі стали такими записними мілітаристами?

Хоча так, все це уже забули. Є ж новий об’єкт ненависті — Надя Савченко.

Для тих, хто уже заспокоївся, я подам свою точку зору на цю тематику. Ні в якому разі її не нав’язую, кожен абсолютно має право зі мною не згодитись, написати це публічно в коментах і не буде ні забанений, ні розфренджений…

Перш за все треба визначитись, хто знаходиться по ту лінію фронта. Варіанти:

— виключно росіяни. В такому випадку Путін свого досяг — окуповані ним землі ми самі добровільно визнали етнічною російською землею, і уже ментально готові віддати їх Росії;

— російські найманці, під чиїм ярмом знаходяться українці. В цьому варіанті нам доведеться вирішувати, в якій формі ми будемо повертатись в Лугандон.

Знову ж таки, варіанти:

— як окупанти, тільки хороші, які розпочнуть «чистку населення»;

— як визволителі, які принесуть із собою мир, законність та новий, кращий, порядок.

В першому варіанті ми нічим не будемо відрізнятись від росіян. Якщо виберемо цей пункт, Путін свого теж досяг — він посіяв в українцях таке саме зерно фашизму, яке дбайливо плекалось в російському народі. Куди веде ця доріжка, думаю, пояснювати не треба.

В другому варіанті нам доведеться займатись питаннями повернення біженців, відновлення законності та порядку, налагодження нормальної економіки. Зрештою, нам доведеться робити українізацію регіону, інакше нас очікує повторення — ви що ж думаєте, росіяни відмовляться від мрій про Ымперію від Ліссабона до Сахаліна? Нам також доведеться проводити суди і трибунали, і вони мають сприйматись саме як правосуддя — а не як помста переможців. Все це неможливо без опори на народ, без уявлення про те, як він мислить, чого прагне, і як міняти його психологію.

А вона уже змінилась, і серйозно. Людські звички змінюються всього за 30 днів, а Лугандон існує уже два роки. Прописом, ДВА РОКИ. Це рівно половина терміну існування Конфедеративних Штатів Америки, чию символіку копіюють політтехнологи із групи Суркова. Поза волею людей, які залишились за лінією фронту, у них уже склався своєрідний «психоміф про Новоросію», і відповідний же «психоміф про Україну».

Вони були змушені виживати. Чимало їх були змушені йти на службу до окупаційного режиму. Чимало йшли в мародери. Чимало йшло в «гарматне м’ясо». Альтернатива у них була дуже невесела — російські окупанти проводили етнічну чистку протягом 2014 року, а вимагати від тамтих українців «всі, як один, померти як герої» може хіба що екзальтований підліток. У всіх у них в результаті сформувались різні форми психозу: від стокгольмського синдрому до елементарних дитячих обідок «не прийшли, не порятували, не звільнили».

Німецьку націю від подібних же психозів рятував сам Карл Густав Юнг. Але він працював безпосередньо із народом, а безпосередньо із мешканцями Донбасу ми не говорили ніколи. Завжди знаходився той, який присвоював собі право говорити від його імені, а ми із цим згоджувались — бо так простіше.

Згадайте, як спритно монополізували вираз «почути Донбас» Партія Регіонів та Рінат Ахмєтов. Хіба вони представляють хоча б якусь часточку мешканців Донбасу? Ніяку. Для них вони були в кращому випадку холопами. Але завдяки кропіткій роботі політтехнологів для нас «почути Донбас» автоматично трансформується в «виконати забаганки Ріната Ахмєтова». Звісно же, що забаганки Ахмєтова ніхто виконувати не хоче — він і так всю країну обідрав — і в нас тут же піднімається лють.

Зараз точно так само, завдяки нескладним психологічним технікам нам нав’язують аналогічну автоматичну реакцію, що «почути Донбас» означає «виконати забаганки Захарченка і Плотницького». Таким чином убивають двох зайців:

— глибоко закладають уявлення про те, що російська окупаційна адміністрація представляє інтереси Донбасу. Це необхідно для початку їх легітимізації уже як українських політиків, коли будуть готові закони про вибори і про особливий статус;

— створюють борг крові між «материковою» Україною і окупованими територіями, що назавжди зафіксує їх відрубний статус і унеможливить повернення туди українства.

Більше того, зверніть увагу, до перемовин щодо повернення наших полонених не допускають нікого, окрім самого Медведчука та його групи. Їх сувора монополія на цю тему представляє собою подвійне табу — коли хтось претендує на альтернативний варіант таких переговорів, йому тут же клеять ярлика «агента Медведчука» і починають його планомірну обструкцію. А самого Медведчука при цьому не чіпають, ніби його й нема. Це рівно та сама технологія, тільки вид в профіль — щоб єдиною передаточною ланкою між «материком» і Лугандоном мислились лише ставленики Росії.

Вибудовується дуже красива схема, не знаходите?

Щоб її поламати, необхідно налагоджувати контакти в обхід всіх цих самопроголошених «представників Донбасу», а для цього необхідно, щоб люди за лінією фронта бачили в нас не інших окупантів, а захисників і визволителів.

А цей процес починається саме із взаємного прощення, на низовому рівні, між матерями, які втратили своїх дітей на чужій, непотрібній нікому, окрім кремлівського, одурілого від крові, маніяка, війні.

Наостанок скажу, що в історії є приклад двох країн, між яким пролягли мільйони життів, знищених у фантастично брутальний спосіб. Це США і Японія. Яке може бути прощення після того, як «Енола Гей» скинула свій страшний вантаж над Хіросімою?

І тим не менш, Японія просила пробачення перед США, і США просили пробачення перед Японією.

Як я уже говорив, це лише моя особиста скромна думка.

Источник