Спрощення українських реалій може призвести до турецького результату – письменник

Іноді натрапляю на записи, мовляв, Туреччина – це настільки складно, це інша ментальність, інша культура, інші традиції, інші підходи, нам того не збагнути, хоч читай ти того Орхана Памука, хоч не читай і так далі. І я з цим згоден. Якби не дописи Османа Пашаєва, особисто мені сьогоднішня Туреччина була б узагалі незрозуміла, навіть приблизно. Як Сирія, як Іран, як Індонезія.

А що вже казати про інші країни. Румунія, Болгарія – це географічно і культурно начебто дуже близький світ. Але про них ми знаємо мало. Румунія. Румунська література. Для того, аби румунського письменника переклали й видали в Україні, він мусить виїхати до Франції і почати писати французькою, або виїхати до Німеччини і почати писати німецькою.

Скільки перекладів з румунської видано в незалежній Україні, хтось знає? То я вам скажу – ніскільки. Нуль. А в нас же ж є цілий регіон з компактним проживанням румунів. Не допомагає. Таку ситуацію в нас заведено називати «культурним розмаїттям». Це коли всім і кожному все по цимбалах.

Туреччина й далі б залишалася для всіх нас повною загадкою, якби не Нобелівська премія Памука. Але і її сприймати лише крізь призму його творів – комедія.

Втім і ми у сприйнятті іншого світу – така сама «біла пляма». А там, де нема знання і розуміння, починаються стереотипи.

Останні два місяці я пояснюю полякам про Україну. Полякам, які найбільше у світі нами зацікавлені – ходять на наші концерти, видають наші книжки, трохи читали про нашу історію, яка в нас часто бувала спільною. Полякам, у яких в деяких книгарнях навіть полички є з назвою «Україна», де все про нас. Але, з’ясувалося, цього недостатньо. Можна битися все життя головою об стіну, перекладати з польської потрібні і розумні книжки, але в коменти все одно прийдуть люди, які їх не читали і про все знають усе одно краще…

Для чого я це пишу, я не знаю. Мабуть, тому, що мене зачепив запис, у якому було сказано таке: «Поки інтелектуали та інші інтелігенти не приймуть наше відчуття України – вперед ми не рушимо» і щось далі про вигадані світи, в яких живуть диваки, а треба жити, мовляв, у реальному світі, так, щоб і коваль, і асенізатор, і професор відчували все однаково, були заодно, і, мовляв, беріть усе, що ми даємо нашою мозолястою рукою і поки даємо.

І от знаєте, чи не вперше в житті мені здалося, що мій світ, для когось вигаданий і ілюзорний,  – набагато повніший і реальніший за цю куцу українську «правду життя» наших нових ідеологів, про яку я чую звідусюди останні роки. Ідеологів, у яких проблеми зі сприйняттям реальності починаються вже на київській Окружній, але які знають, кого в цій країні слід змінити для її майбутнього щастя.

Тому не буду я нікуди «рушати вперед». Тобто, ви рушайте, але без мене, добре? Я буду робити рівно те, що робив досі. Займатися безнадійними справами: щось комусь пояснювати, поки слухають, слухати, коли говорять, перекладати, писати. А ви, якщо хочете, йдіть. З «вашим» відчуттям України, з якої ви першим ділом виключаєте тих, хто думає не так, як ви, або думає невчасно, або думає якось не так. Або просто думає. Оно Туреччина, здається, рушила вперед. Я так не хочу.

Источник