До третьої ночі в підвалі очей не можу зімкнути» — як живе прифронтове Зайцеве на Донеччині

Четвер, 30 червня 2016
22:16

Донбас

До третьої ночі в підвалі очей не можу зімкнути» — як живе прифронтове Зайцеве на Донеччині20

 
Коментувати
Роздрукувати

Автор: Ельдар Сарахман

Кордон з окупованою територією на в’їзді до селища Зайцеве

«Нещодавно наші сепара поклали. Так він лежав кілька днів, його ніхто не забирав», — розповідає командир 43-го батальйону «Кривий Ріг», який входить до складу 53-ї бригади. Не називається з метою безпеки.

О 9-й ранку заїжджаємо в селище Зайцеве на Донеччині. Зараз його третю частину контролюють українські військові.

Автор: Ельдар Сарахман

Мінні поля на в’їзді в селище Зайцеве

Їдемо з волонтерами у супроводі комбату. Він з водієм попереду у старенькому чорному Паджеро з військовими номерами.

Зайцеве ділять обидва учасники військового конфлікту на Донбасі. На в’їзді — блокпост. Тут знаходиться лінія розмежування. За 20 м від неї вже житлові будинки на території бойовиків.

Комбат називає пароль і нас пропускають. Звертаємо за ним. Ліворуч посадка, праворуч — поля і за два кілометри окупована територія. Дорога розбита, тому їдемо на низькій швидкості, об’їжджаючи ями.

Автор: Ельдар Сарахман

Комбат розглядає терикон де сидять бойовики коригувальники вогню

«Сепари нас вже бачать», — каже наш водій — волонтер організації «Спільна справа» 52-річний Борис Пенчук і поправляє окуляри.

Зупиняємось на одній з позицій військових. Просять не фотографувати та не вказувати розташування.

«У нас тут пам’яток немає», — з посмішкою каже один з них і кидає недопалок в кущі.

Автор: Ельдар Сарахман

Позиції українських військових

З окопу вибігає смугастий кіт. Боєць нахиляється і чухає його за вухом. Той мурчить.

З обох боків нас захищають кущі і дерева. Праворуч за кущами поле, де знаходиться терикон. Він контролюється бойовиками.

«Сьогодні близько 200 мін впало. Накривали всю ніч. Близько 20 тільки до нас прилетіло, — каже комбат, запалює цигарку і вказує на поле. — З того терикону вони коригують вогонь і стріляють. А ми по ним все ніяк потрапити не можемо, тому що далеко».

Автор: Ельдар Сарахман

Тіло вбитого бойовика чеченця на лінії зіткнення

Їдемо далі. В’їжджаємо у село Жованка. До війни воно територіально відносилося до зайцевської сільради. Після встановлення лінії розмежування влада залишилася на тому боці, як і школа, фельдшерський пункт та цвинтар. Люди надані самі собі. Зараз там проживають 260 осіб, з них 13 — діти.

На в’їзді розбитий кількаповерховий новий будинок, на даху якого український прапор. За кілометр праворуч за деревами видно житлові приватні будинки. Над двома — білий дим. Військові кажуть — результати нічного обстрілу.

Автор: Ельдар Сарахман

«Паралельну вулицю контролюють сепари», — пояснює Борис.

Нас відвозять до одного з будинків, де розмістились військові. Заходимо — на подвір’ї повний хлопець у формі грається з кошеням. На ящику з-під патронів спить сіра кішка. Мобільного зв’язку немає.

Водій комбата — боєць Олександр з позивним «Малой» починає підмітати у дворі. Нападало багато шовковиці та листя. «Малой» — 23-річний хлопець спортивної статури з великими блакитними очима.

«У нас тут нещодавно двох бійців поранило. Сьогодні вночі знову обстріляли», — каже інший військовий в чорних окулярах і курить.

Автор: Ельдар Сарахман

Палаючі будинки після нічного обстрілу

Відводить за будинок, там на городі серед кукурудзи велика метрова воронка від міни. Дістає з неї осколки.

«Ще навіть не заржавіли. Свіжі», — пояснює.

Автор: Ельдар Сарахман

Воронка від попадання міни в приватному секторі Зайцевого

Виходимо на вулицю. Спека понад +30. Людей немає. Біля зупинки, яку охороняє озброєний військовий, зустрічаємо літню жінку у зеленому сарафані з квітками та в капелюсі — 80-річну Ніну Жиданову.

«У підвалі сидимо вдень і вночі. Ми хочемо тільки миру, щоб не стріляли по нам. Сил немає. До третьої години ночі в підвалі очей не можу зімкнути. Вночі вибили світло. Той же борщ, суп поставити куди? Пів будинку зруйновано, вікна все вибиті, — ледь стримує сльози, коли розповідає. — Щоночі стріляють. Десь з 8 години, і ось до до третьої ночі. Ми зараз удвох з чоловіком. Усе можна пережити, аби не стріляли. А тут нікуди не виїдеш. То війна олігархів, оце я так думаю. То не для людей війна. Одна й інша сторона відмивають свої гроші, а холопи відповідають за все. Думка всіх людей така. З продуктами нормально, є гуманітарка Червоного Хреста і Ріната Ахметова. Перша хороша, а Ахметовська — так собі, раніше краще було, але і за те спасибі».

Автор: Ельдар Сарахман

Ніна Жиданова

Розповідає, що в цьому місяці отримала від Червоного Хреста дві пляшки олії, дві пачки гречки, дві пачки рису, три пачки макаронів, дві тушонки, борошно, 4 банки сардин, дріжджі.

«Хліба би спекли, так світла немає, — зітхає Ніна Олексіївна. — Пенсії нам не приносять. Ми оформили її в Костянтинівці. Мені є, а чоловікові — ні. Проблема з печатками в довідках переселенця. Не можуть домовитися, кому, як і коли ставити. Територія українська, але так треба».

Автор: Ельдар Сарахман

Автобусна зупинка переобладнана в блокпост

«А якщо у вас до влади прийдуть сепаратисти?» — питаю.

«Навіщо вони потрібні? Століття прожили, вчилися в Україні. Що нам ділити? За що вони воюють, я не розумію».

Жінка каже, що найбільші проблеми у них зараз — це мир та пенсії. Розповідає, що живуть без газу вже 2 роки, воду відключили два тижні тому, а минулої ночі ще й світло.

«Ще й виїзд заблокували, — продовжує вона. — Раніше автобус ходив або пішки хоч пускали, а тепер все. Кажуть, потрібен пропуск. А за ним треба їхати в Артемівськ».

Автор: Ельдар Сарахман

Зараз роботу органів місцевого самоврядування замінили волонтери з числа місцевих жителів. Питання по відновленню інфраструктури, забезпечення хлібом і інші побутові проблеми допомагають вирішувати в службі цивільно-військового співробітництва.

Жінка пропонує піти з нею на збори місцевих жителів, які хочуть обговорити питання з виїздом. Ідемо. Праворуч від нас побитий будинок без вікон.

«Жодного будинку цілого на нашій вулиці. Як прокажені», — хитає головою.

На дорозі стоять два джипи. Біля них по обидві боки озброєні військові. Під деревами натовп обступив 54-річного Павла Жебрівського, голову обласної Донецької адміністрації. Він спілкується з місцевими мешканцями. Поруч — невисокий чоловік з блокнотом, який слухає всіх і робить помітки.

«По воді — буде спільний координаційний центр, щоб дали дозвіл на відновлення водопостачання. З нашого боку дозвіл є, з того — немає. Але ми вирішуємо. По пенсіям — я ставив завдання вас зареєструвати в інших населених пунктах, щоб ви отримували пенсію. Але питання вирішиться тоді, коли Верховна Рада прийме рішення про перепідпорядкування Зайцевого у Бахмутський район (українській територій — ред.). Зараз займаємось перенесенням КПВВ в Майорськ. Тоді проблема з проїздом відпадає. Десь за місяць ми це зробимо», — каже Жебрівський.

Автор: Ельдар Сарахман

Павло Жебрівський на зустрічі з мешканцями Зайцевого

Люди з приватними питаннями підходять до помічника Жебрівського, який записує у блокнот їх дані та проблеми.

«Я в цьому році даже не вирощую птицю, — каже жінка років 35-ти без двох передніх зубів. — А в тому у мене її було много».

«Надя, зрозуміло, проблема з кормами», — втручається невисока білявка.

«Як тільки перенесемо КПВВ, Надь, то вирішимо і це питання», — обертається Жебрівський. Обіцяє також, що взимку вже газ у селищі буде.

«От дивіться, ви нас зараз зустрічаєте вже краще, ніж минулого разу, — завершує помічник голови адміністрації, чоловік у зеленій кепці. — Значить, ми щось зробили».

Автор: Ельдар Сарахман

Мешканці Зайцевого

Люди дякують та продовжують голосно обговорювати свої проблеми. Натовп не розходиться.

Підходимо до Жебрівського.

«Раніше Зайцеве підпорядковувалось Горлівці. Воно зараз між небом і землею. Юридично нікому не належать. Я постійно об’їжджаю сіру зону, тобто там, де немає міської влади. Є приблизно 15 населених пунктів, де необхідно вирішити проблеми людей, дати чарівного пенделя кому треба. Військова ситуація загострена. Особливо на ділянках промзона Авдіївки та Бутівка. Загострення йде. Думаю, так Путін тисне на нас для того, щоб ми пішли на виконання того плану, який він хоче. Ескалація конфлікту зараз десь на рівні серпня 2015-го року. Ні про яке відведення крупнокаліберної зброї не йде мови. Але якщо хтось думає, що ми сидимо для того, щоб нас вбивали, то помиляється. Ми даємо гідну відповідь. На кожного нашого загиблого — мінімум троє з тієї сторони. Тільки нам кожну людину шкода, а у них — «баби ще нарожають». Хлопці дають дуже адекватну відповідь там, де гинуть їх товариші», — каже він.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: На кожного нашого загиблого — мінімум троє з тієї сторони — Жебрівський

Прощається і поспішає далі.

Автор: Ельдар Сарахман

Підходимо до трьох жінок. Розпитуємо про сучасне життя у селищі. Прізвища не називають, бо на території бойовиків живуть їх родичі. Бояться за них.

«Кожну ніч ми знаходимось під обстрілами. І вони не дитячі. Перша проблема селища — виїзд. Нас не пропустили на територію Микитовки. Ми їздимо туди, тому що там у нас родичі, батьки, діти. Більшість їздить туди за продуктами. Лікарня на даний момент теж там з нашими амбулаторними картами. Друге — сьогодні у нас немає світла. Перебили під час обстрілу. Не вистачає матеріалів для ремонту. Третє — відсутність води. Перебита лінії, колодязі майже висохли. Газу немає від початку війни. Проблема з паливом, бо наближаються осінь та зима. Вугілля і дров немає. Зиму чекаємо з жахом. Медичне забезпечення. Лікарі приїздять раз на 5 місяців, але купити ліки складно. Треба виїхати і шукати. А населення у нас в основному — 60 плюс. Цвинтар наш знаходиться на території ДНР. Не дай Боже, хтось помре, нам і ховати людей немає де. Ще проблема з навчанням дітей, бо школа на тій території. Діти провели рік на дистанційному навчанні. А на наступний рік у нас 4 дошкільника, їм потрібен вчитель, який буде стояти поруч. За сміттям ніхто не приїздить. Нам його нікуди дівати. Мобільного зв’язку немає», — каже 51-річна пенсіонерка Людмила із коротким рудим волоссям.

Автор: Ельдар Сарахман

«В основному виживаємо за рахунок городу. Люди похилого віку доживають, а молодь залишилася без роботи. Була залізниця, лікарні, школа, магазини працювали. Зараз нам вибратися туди складно. Ми з чоловіком залишилися без роботи і засобів існування. Працювали на станції, вона закрилася», — підключається 48-річна Галина, невисока повна брюнетка.

«Якщо пенсіонер може хоч якось пенсію переоформити, то ось такі люди виживають тільки за рахунок городу і гуманітарної допомоги. Від війни ми ніяк не відпочиваємо. За весь час у нас тільки на Великдень був період затишшя. Нам сюди привозили батюшку, дітей зі Львова. Хоч трошки вдихнули життя. А так постійно в напрузі. Вдень город, а вночі — підвал. Сидиш тремтиш, молишся, п’єш валер’янку. Сподіваєшся на «а раптом пронесе — виживеш».

«Сумуємо за дітьми. Я внучку вже чотири місяці не бачила. Вони живуть на території ДНР. Селище наш в закуточке. Він відрізаний від світу всього. Багато хто навіть не знали, що є таке селище Жованка. Колись він був квітучий. Все тут було, жили і раділи», — сумно додає Людмила и витирає сльози.

Автор: Ельдар Сарахман

Повертаємось до військових 43-го батальйону. Вони роздивляються приціли, які привезли волонтери. Дякують та радіють.

У дворі сплять коти. «Малой» приносить маленьке щеня такси.

«Купили в Костянтинівці нещодавно», — пояснює і гладить собаку. Та вмощується у нього на руках і висовує язика.

О 13.30 їдемо з комбатом на позицію. Звідси як на долоні видно розташування бойовиків у полях Зайцевого. Поруч житлові будинки.

З окопів нас зустрічає смаглявий хлопець, посміхається і представляється снайпером.

Автор: Ельдар Сарахман

Військові забороняють фотографувати горизонт і просять не висовуватись.

«Вы вот покажете, а к нам потом прилетит», — пояснює сивий боєць у зеленій кепці.

Автор: Ельдар Сарахман

Пригинаючись, підходжу до бінокля. Один будинок досі горить. Той, який ми бачили, коли заїхали у селище.

«Це ми поцілили», — каже смаглявий боєць.

«Там мирні є?» — питаю.

«Які там люди? Це ж сепари все скрізь. Вони там облаштували свої позиції. Ми їх навіть бачимо. У нас за ніч один-один: вони в наш попали, ми в їхній».

Автор: Ельдар Сарахман

З окопу виходить чорне щеня та привітно махає хвостом. Боєць уводить його на кухню, щоб нагодувати.

«Вночі почався обстріл. Ми їм добряче насипали. Сепари тричі просили перемир’я», — додає з посмішкою командир 43-го батальйону і дивіться у бінокль.

Автор: Ельдар Сарахман


Источник