У Горішніх Плавнях немає вивісок із новою назвою міста
Пʼятниця, 24 червня 2016
06:55
У Горішніх Плавнях немає вивісок із новою назвою міста
Автор: Анна ЛАКИЗА
Жителі міста Горішні Плавні — колишнього Комсомольська на Полтавщині, гуляють неподалік Свято-Миколаївського собору. До нього через паркове озеро веде підвісний міст
— Які такі плавні? Ви хоч нікому не кажіть. Ми етого названія нє прівєтствуєм. Оце насмішили мене сьогодні. Ще ніхто такого не спрашував, — каже касирка в товстих окулярах на автовокзалі міста Кременчук Полтавської області. Купую квиток до Горішніх Плавнів. Таку назву отримало місто Комсомольськ після перейменування. — Даже в білєті написано: Комсомольськ. Їдьте з Богом, — закриває віконце.
З обласного центру до Горішніх Плавнів — 105 км, курсує один автобус. Із Кременчука — маршрутки що 10 хв. У салоні лунають “Золотые купола” Михайла Круга. Водієві — років 40. Він у джинсових шортах і темних окулярах. Відчиняє вікно.
— Родичі з Житомира дзвонять і прикалуються з нової назви. А мені нравляться Горішні Плавні. Дуже гарно, — каже. — Може, людей більше їздитиме в таке знамените місто. Але поки що туристів не зустрічав. Катаються тільки на роботу із Кременчука.
Сесія міської ради хотіла залишити назву Комсомольськ. Мовляв, вона походить не від “комсомолу”, а від колективу молодих соціально мотивованих людей справжніх козаків. Такий варіант був не можливий, за законом про декомунізацію. Комітет Верховної Ради з питань місцевого самоврядування підтримав пропозицію Інституту національної пам’яті про перейменування Комсомольська на Горішні Плавні.
На в’їзді до міста розмальований в синьо-жовте надпис “Комсомольськ. Заснований 1960 року”. В’їжджаємо на центральний проспект Героїв Дніпра — колишній Леніна. Перейменували також три вулиці — Радянську на Соборну, Петровського — на Доброхотова, Котовського — на Лесі Українки.
У Горішніх Плавнях 55 тис. жителів. Кожен третій — пенсіонер. Місто переважно забудоване 5- і 9-поверхівками. Громадського транспорту немає. Зупинки — з пластиковим накриттям та дерев’яними лавами. Без надписів. Кілька разів на день службові автобуси розвозять працівників із двох найбільших підприємств — Полтавського і Єристівського гірничо-збагачувальних комбінатів. Підбирають і городян.
На першому поверсі міськради розташований Клуб першопрохідців. Він об’єднує близько 400 людей, які будували Комсомольськ.
— На громадських слуханнях усі першопрохідці проголосували проти Горішніх Плавнів, — голова клубу 74-річна Віра Станіцька сидить за робочим столом. У неї коротке кучеряве сиве волосся. Нафарбовані губи. Говорить то російською, то українською. — Але верхівка країни нас не чує. Так не поважати людей, які своїми руками поставили місто. Тут же був пустир. Спали в наметах, просилися в найближчі села на квартири. Яка була радість, коли відкрили перший гуртожиток на вулиці Миру. Ми вважаємо, що Комсомольськ — історична назва. Тільки діла до цього нікому немає. Придумали декомунізацію. Краще зробили б європейські пенсії.
За 5 км від центру розташований Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат. Це найбільший виробник і експортер залізної руди в Україні. На підприємстві працюють близько 8 тис. людей. Його контролює мільярдер, народний депутат 42-річний Костянтин Жеваго.
Машини проїжджають за перепустками. Для перехожих — вхід вільний. Охоронець просить не фотографувати.
У їдальні комбінату харчуються і його працівники, і городяни з найближчих офісів. Поїсти можна за 10–20 грн. Після обіду на зміну повертаються двоє чоловіків. Говоримо біля порогу. Вони не представляються.
— Нам классно живется. Зарплата — около 5 тысяч. Хватает и с девушкой погулять, и покушать вкусненького. Нигде в Украине молодежь не получает столько. Я здесь в техникуме выучился. И сразу на работу, — каже нижчий, із борідкою.
— Нам усе рівно — Комсомольськ чи Горішні Плавні. Головне — рівень життя. Місто багате, зелене, просторе. А для пенсіонерів це, канєшно, трагедія, — каже на ходу другий. Завертають за їдальню.
У пологовому будинку цього дня нікого не виписують. У кабінеті на другому поверсі перебирає папери старша акушерка 55-річна Ольга Федорченко. У довідках пишуть — новонароджені є жителями Комсомольська, каже.
— Усі документи приходять зі старим написом, — показує бланк на виписку. — Зверху не було вказівок. Та й батьки не запитують, — каже швидко. Посилається на зайнятість.
За два дні не помічаю в місті жодного надпису “Горішні Плавні”.
62-річна Галина Грінько пече пиріг із вишнями. Із на три роки старшим чоловіком Олександром мешкають у 2-кімнатці на вул. Добровольського.
Обоє — на пенсії. Раніше працювали на Полтавському гірничо-збагачувальному комбінаті. Галина Миколаївна була бухгалтером. Олександр Васильович — електриком у цеху мереж і підстанцій. У шлюбі 45 років. Мають двох доньок і стільки ж онуків.
— Ця квартира в нас з 1979 року. Всі працівники отримували. Зараз теж молодим сім’ям дають, — каже Галина Миколаївна. — Ми недавно помогли купити доньці і зятю 2-кімнатку за 18 тисяч доларів. Вони працювали в Італії. Він — на будівництві, вона доглядала за пенсіонерами. Тоді роботи не стало, повернулися.
— Влада тільки очі замилює, що нас чекають у Європі, — Олександр Васильович заходить із балкону, курив. — Про людей забули. І нічого в нас не питають, хоч і прийняли закон про місцеве самоврядування. А рухаємося до диктатури. Ніби в Києві видніше, жити нам у Горішніх Плавнях чи в Комсомольську. Нав’язують свою думку.
Галина Миколаївна показує у вікно на покошений бур’ян біля будинку.
— Це заслуга ще Олександра Попова (був мером Комсомольська 1994–2006 роках. Потім очолював Київську міськдержадміністрацію. Причетний до силового розгону студентів на Майдані в листопаді 2013-го. — ГПУ). Отак він налагодив роботу комунальних служб. Завжди прибрано в місті.
— А взимку під час снігів цілу ніч працює техніка, — додає Олександр Васильович.
Пляжі набережної Дніпра облаштовані дитячими й волейбольними майданчиками. Кілька чоловіків рибалять. З’їжджаються підлітки велосипедами, вмикають музику на телефонах.
— З мамою і бабусею тільки й споримо про Горішні Плавні. Кажу родичам: “Досить жити минулим. Це вже історія. Комсомол уплил в прошле”. Нічого не докажеш їм. Уперлися — й усе, — говорить Тетяна Зайцева, 21 рік.
Із друзями лузають насіння.
— Мої батьки — такі самі. А ми не хочемо, щоб уся Україна вважала нас хтозна ким. Мої друзі їздили на Майдан. Потрібні зміни. На роботу не влаштувалися. Немає такого, щоб відкривалися фірми для сучасних фіхівців. Треба перебиратися в обласний центр, Дніпропетровськ чи столицю, — долучається подруга. Називається Оленою. — Але нічого. Головне — не бути пасивними.
Починається дощ.
Центральний ринок розташований наприкінці просп. Героїв Дніпра. Під шиферним накриттям — м’ясо, молочка, овочі та фрукти. Далі — будівельні й побутові матеріали в невеликих кіосках.
Зранку скуповуються 27-річна Аліна і 26-річний Олег Ковалі. Три роки тому переїхали із Кременчука. Винаймають 1-кімнатку за 2 тис. грн. Чоловік — програміст. Жінка — продавщиця у продуктовому магазині. Підходять до ятки з овочами. Кілограм огірків коштує 14 грн, помідорів — 33.
— Олєжка получає до 10 тисяч на місяць. Я — 3. Вистачає з головою, — каже Аліна. Беруть по 2 кг огірків і помідорів. — У Кременчуці продукти дешевші. Але й зарплати нижчі. Тут можемо назбирати на відпочинок. Торік їздили в Карпати на два тижні. Подруга теж збирається сюди перебратися. Вона знає англійську. Набрала малечі для репетиторства.
Подружжя купує свинину, яйця, домашню сметану. Їдуть додому таксі.
Похожие записи
Об авторе
