Дюнкерк української влади

Початок нового тижня починає бути цікавим. Актуальність формує заділ минулого тижня, що видався теж насиченим подіями, які руйнують картковий піар-будиночок “перемог”, завдяки яким керманичі країни вимальовують в уяві народу свої досягнення у боротьбі із злом. Щоправда, зло тут кожен розуміє так, як йому зручно.

Криві дзеркала історії

Найболючішим виявився “удар”, завданий Україні Францією. Де Сенат ухвалив резолюцію про поступове пом’якшення санкцій щодо Росії. Не дивлячись на те, що це – тільки політична позиція. Французький Уряд скоріш за все не погодиться на пропозицію членів Сенату. Але глава українського зовнішньополітичного відомства вже назвав цю подію “небезпечною” та натякнув на існування французьких політиків, які “годуються” росіянами.

Як кажуть в Одесі – “говоріть і ви”… Нагадаймо міністру, що в Сенаті Франції 348 депутатів, а за пом’якшення санкцій проголосувало 302. Невже Путін “годує” таку кількість французьких політиків?

Виблиснув “логікою” і голова Верховної Ради Андрій Парубій. У своєму дописі “А що би зараз зробив генерал де Голль?” на Українській Правді, пан спікер емоційно заявив, що “у 1940 році після нападу Вермахту світ об’єднався та став на захист Франції” (що, взагалі-то не відповідає історичній дійсності, але то, нехай скажуть історики). І тепер, замість вдячності – отака #зрада. Парубій ще раз нагадав французам, що Росія є “агресором, яка розв’язала війну у Європі та анексувала територію України”.

Історичні аналогії, звичайно, є аргументом. Але тільки в тому випадку, коли використовуються в якості певного “дзеркала” нинішніх подій. Парубій, згадавши де Голля та напад гітлерівської Німеччини на Францію, глибоко не копав, і у дзеркало дивитись не став. Бо там насправді у згаданих ним подіях напрошуються зовсім інші історичні паралелі з сьогоднішнім днем.

На мою думку, спікеру треба було згадати про те, що насправді Франція та Британія ще у 1939-му році самі оголосили війну Німеччині після того, як остання напала на Польщу. Щоправда, у військові дії вони не вступили. Але заявили про стан війни з гітлерівським режимом та розірвали з ним будь-які стосунки. Бо мали перед Польщею таке зобов’язання.

Тепер запитання: якщо б Польща раптом заявила, що не є об’єктом зовнішньої агресії, а проводить АТО?… Вірогідно, Франція та Британія з полегшенням утримались би від оголошення війни. Скоріше за все, так би воно і було, бо за рік до цих подій Франція та Британія відмовились допомогти Чехословаччині, не дивлячись на свої зобов’язання, прописані у “Мюнхенській угоді”.

Страшні паралелі “внутрішнього конфлікту”

Отут прошу окремої уваги! Бо паралелі напрошуються просто трагічні. Як відомо, Гітлер спочатку анексував у Чехословаччини Судети (під приводом “утисків” судетських німців), потім – (разом із Польщею) – Тешинську область. Далі – більше. Під тиском Німеччини чехословацький уряд ухвалив рішення про надання автономії Словаччині, а потім – Прикарпатській Русі (сучасною мовою – провели децентралізацію із “особливим статусом”). Після чого Гітлер просто зайняв рештки території – Богемію та Моравію. Чеська армія намагалась чинити спротив. Але ніхто не допоміг.

Чемберлен, виступаючи в британському парламенті, пояснив відмову Англії та Франції від своїх зобов’язань перед Чехословаччиною тим, що вона начебто розпалась через “внутрішній конфлікт”.

Так буває, коли політики з якихось причин не можуть назвати речі своїми іменами.

В нашому випадку на “внутрішньому ринку” – для піару серед людей – керівництво держави оперує поняттями чіткими та конкретними. Ще раз зацитуємо пана спікера: Росія “є агресором, яка розв’язала війну у Європі та анексувала територію України”. Але тоді для Світу і українців в мільйонний раз виникає риторичне питання: чому ці меседжі ніяким чином не формалізовані? У нас проводиться АТО (із щоденними смертями, застосуванням артилерії, танків, із кількома хвилями мобілізації).

Вже більше двох років поспіль це питання є хибним зразком невизначеності правового підходу. Весь цей час влада ніяк не реагує на постійні нагадування фахівців в галузі міжнародного та конституційного права, що така невизначеність є вкрай небезпечною. І ось ця небезпека почала проявлятись в позиції західних партнерів України. І провокує отакі умовні сигнали Заходу – якщо у вас АТО, то має місце, за Чемберленом, “внутрішній конфлікт”. Годі вже й нагадувати, що в наших умовах ця формула є і козирем Путіна.

Ви ще хочете АТО?

Саме ця невизначеність запхала Україну в лещата “Мінського формату”, як єдиного варіанту врегулювання збройної агресії в Україні, де з країни відверто знущаються – анексувавши частину території (АРК, Севастополь), вимагають змін в Конституції, які дозволять територіям (Луганська, Донецька обл.), де йде фактично війна, мати “особливий статус”, проводити вибори за присутності окупаційних військ, амністовувати злочинців та зрадників-колаборантів.

Нікого вже не здивуєш тим, що саме ці Мінські угоди Париж і Берлін нині пов’язують з питанням санкцій. Принаймні санкції триватимуть, доки Мінські домовленості не будуть виконані. Чудово. Тобто якщо Україна змінить Конституцію і задовольнить всі “хотєлки” агресора і його терористів, то з Росії знімуть санкції. Істотно, при тому, що Росія виведе війська. Так, виведе, заклавши в Україні міну уповільненої дії щодо руйнування державного суверенітету. Вибух якої означатиме кінець української державності.

Може, спікер парламенту та очільник зовнішньополітичного відомства мають проаналізувати цей стан і зрозуміти, що волати про французьких політиків, які “годуються Росією” та розпатякувати про де Голля – нерозумно і дико з огляду на власну позицію? І, між іншим, з урахуванням державних посад, які займають Клімкін і Парубій – абсолютно недипломатично. Дивно, як ми ще після таких заяв очільника, МЗС не отримало ноту. Чи на нас вже зовсім не зважають?

На мій погляд, реагувати на такого кшталту неприємності українській владі прийдеться, на жаль, все частіше. Минулого тижня представники ООН дуже дипломатично, але чітко і недвозначно дали зрозуміти, що поняття АТО дратує вже й їх самих. У доповіді Спеціального доповідача Кристофа Хайнса, наданій секретаріатом Генеральної асамблеї ООН Раді ООН з прав людини, прямо вказується: “Трактування конфлікту як антитерористичної операції призвело до значної плутанини між спостерігачами та, в деяких випадках, як здається, між самими учасниками, – в тому, які норми внутрішнього та міжнародного права застосовуються та хто в системі державних органів – поліція, розвідслужби чи армія – керує військовими діями уряду на сході України…”.

Однак в українському інформаційному просторі, що формується владою, намагаються не помічати цю Доповідь, з огляду насамперед на те, що це дуже невигідне застереження ООН щодо дій самої української влади.

Ви ще бажаєте проводити АТО? То згадуйте провальну дипломатію 40-х років минулого століття і не дивуйтесь сучасній позиції Франції!

Отже, якщо не агресія і не війна, то – “внутрішній конфлікт”. А це – історично до Чемберлена, а не до де Голля.

І можна, до речі, і далі копирсатись в Конституції…

Візова люстрація

В цьому контексті не слід дивуватись і неприємним новинам, що прийшли минулого тижня з Брюсселю щодо невизначення Європейського Союзу та прийняття рішення відкласти запровадження безвізового режиму для України. І хоча Посол ЄС в Україні Ян Томбінські заявив, що не все так однозначно, і колись українців таки спіткає обіцяне президентом Порошенком безвізове щастя, це привід реально і по-державницьки замислитись над тим, чому європейці не поспішають остаточно вирішити це питання.

Бо окрім “атошної” дипломатії, є інші речі, на які європейські політики звертають увагу. Зокрема, на ситуацію в країні, яка претендує на безвізовий режим, з дотриманням прав людини. Не головною, однак і не рядовою на минулому тижні (таки насичений випав) була штучно створена владою бурхлива подія – КСУ неначебто спробував “наїхати на святе”: продовжив після кількамісячної перерви розгляд справи про неконституційність деяких положень Закону про очищення влади. Люстрація, цей чи не єдиний піар-бастіон влади, опинилась під загрозою! “Люстратори” всіх рівнів – від дрібних до важковаговиків впали в істерику.

Хоча мова йде не про скасування Закону в цілому, а про невідповідність деяких його положень Конституції України та європейським нормам і стандартам, про що неодноразово стверджувалося, в тому числі і Венеційською комісією.

Але “проєвропейська” влада не вважає за потрібне відмовитись від своєї #перемоги. Точно знаю, у Європі не прийняті такі збочені процедури: спікер парламенту “запрошує” до себе главу Конституційного суду, аби поговорити… Ні, не про погоду. Про той закон, відповідність якого конституційним нормам розглядає КС! Тиск на суд вийшов на новий рівень. Відкрито, нахабно, цинічно, неприховано. Навіть спеціальне звернення спікера терміново випустили з пост-коментарями на телебаченні: “Я дуже розраховую на те, що Конституційний Суд не прийме ніяких рішень, які могли б поставити під сумнів цей закон!”, та якщо раптом не прислухаються – з обіцянками ухвалити новий закон ще більш жорсткіший. Мабуть не читали висновку Венеційської комісія, у якому нагадується Україні, що як встановлено Європейським судом з прав людини у загально відомій справі “Жданока проти Латвії” (2004), національні органи влади “повинні постійно контролювати встановлене законом обмеження з метою його найшвидшого завершення”.

Як на мене, Венеційська комісія невипадково підкреслювала, що для забезпечення поваги до прав людини, верховенства права і демократії люстрація повинна забезпечити справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом індивідуальних прав, з іншого.

Вперше в Остаточному висновку Венеційська комісія ще у червні 2015 року, вочевидь оцінивши не лише положення закону, а й практику його застосування, звернула увагу на те, що проведення масштабного люстраційного процесу призведе до створення величезного бюрократичного тягаря та може стати причиною формування атмосфери загального страху та недовіри.

Більше того, саме головне, Комісія наголошує, що люстрація не повинна заміняти структурні реформи, що спрямовані на зміцнення верховенства права та підміняти собою боротьбу з корупцією. Це квінтесенція. Це правильно і перспективно. Вона, як надзвичайний захід демократії, може доповнювати, але не замінювати їх. І це тією мірою, яка відповідає європейським стандартам прав людини та верховенства права.

Реформ немає, боротьби з корупцією – немає, то давай ще жорсткішу люстрацію, яку, за рахунок ухвалення нового закону про неї, можна ще продовжити далі на визначене у часі майбутнє. Все це так нагадує відверту і цинічну боротьбу за владу, зовсім не європейську. До речі, про закиди до КСУ. Чинна влада мала усі можливості змінити повністю склад КСУ. Однак парламент спромігся лише на те, щоб у порушення власного Регламенту, додати до його складу ще чотирьох суддів. Одного суддю призначив глава держави. І парламент, і президент не мали претензій до суддів КСУ, коли за три дні ухвалювалося потрібне їм рішення щодо оцінки конституційних змін про так звану децентралізацію, чи за один суботній день – щодо правосуддя. Парламент нічого не бентежило, коли звертався за роз’ясненням до КСУ щодо офіційного тлумачення статті 155 Конституції України “на наступній черговій сесії Верховної Ради України”… і отримане “потрібне” владі бачення… В ніс нічого не кололо? Відставки не вимагали?

Ви ще хочете безвізового режиму? Тоді продовжуйте цю “азіатчину”…

Останній бастіон

Після усього цього любителю історичних аналогій пану Парубію хочеться нагадати про ще одну історичну подію. Трагедію, що спіткала Францію в ті буремні часи і стала результатом подвійної дипломатії, спроб загравань з Гітлером і купи “миротворчих планів”.

Ця подія, за іронією долі, сталась майже в цей час – у травні 1940 року. Маю на увазі Дюнкерк, де в полон потрапили 40 тисяч англо-французьких солдат, десятки тисяч були вбиті. Невеличка частина суші, у яку Вермахт загнав рештки французьких та англійських військ. Франція була вже окупована. Дюнкерк був останнім бастіоном, з якого не було виходу – позаду було море. Це була наймасштабніша операція з евакуації військ в Британію.

Здається, що нині українська влада заведена саме у такий стан. Зовнішня політика правової невизначеності та внутрішня, – з тотальною делегітимізацією усіх політичних і правових процедур та схильністю до диктаторських проявів, – вже затисли правлячу еліту на невеличкому острівці.

Позаду – втрачені можливості, нездійсненні обіцянки, рейтинги, що тяжіють до нуля, пограбований народ, знахабнілий агресор та друзі, що втратили довіру.

Попереду – лише море.

Цікаво, як відбуватиметься евакуація… Але це в перспективі.

Поки що – вдалого нового політично-насиченого подіями тижня!

Источник