Куди заведуть Порошенка «непопулярні кроки»?

В останні місяці президент Порошенко не раз наголошував, що задля миру на сході України потрібні так звані «непопулярні рішення».

Скажімо, під час візиту до Японії він заявив: «Ми забезпечимо мир на Донбасі, навіть якщо деякі кроки будуть непопулярними в українському суспільстві». Відверто, чи не так? Є повновладні та повноправні «ми», а є суспільство, якому дозволено хіба що ремствувати, коли «ми» здійснюють «непопулярні кроки». Водночас не суспільству, а тільки «нам» дано достеменно знати, що саме забезпечить цей мир (зверніть увагу: не «може забезпечити» чи «має шанс забезпечити», а категоричне твердження – «забезпечить»).+

З інформації, яка надходить із різних джерел, можна виокремити кілька тих речей, які не міг оминути увагою президент Порошенко, бо вони є одними з центральних у тексті Мінських домовленостей і в переговорному процесі на основі цих процесів. Це надання «особливого статусу» окупованим районам Донбасу із закріпленням цього статусу в Конституції; це проведення виборів у цих районах без встановлення контролю за ними з боку центральної влади України; це амністія заколотникам і терористам; це формування із їхнього числа «народної міліції»; це зняття перешкод для вільного руху капіталу, товарів і людей між окупованими територіями та рештою України.

Крім питання про «народну міліцію», все інше в тій чи іншій формі стало предметом всеукраїнського дослідження, проведеного наприкінці березня соціологічною службою Центру Разумкова, що стало доступним пересічним українцям тільки наприкінці квітня. А от президентській адміністрації його висліди, поза сумнівом, були відомі ще на початку цього місяця, тож можна вмотивовано припустити, що зазначені «непопулярні кроки» – це саме те, що відкидає абсолютна чи відносна більшість українців (завдяки високій точності опитування поняття «кількість респондентів» і «кількість українців» фактично збігаються, що дає право робити науково обґрунтовані висновки).

Отже:

♦ переважна більшість українських громадян (56,4%) не підтримує «надання Донбасу особливого статусу» (саме так стояло питання в анкеті), натомість підтримує таку ідею менше чверті респондентів (23,8%), інші не змогли визначитися;

♦ «проведення виборів на окупованих територіях Донбасу до взяття їх під контроль українською владою» не підтримує абсолютна більшість українців – 52,5%, підтримують таку ідею 31,2% опитаних;

♦ 42,3% опитаних не підтримує як таку «амністію для всіх учасників сепаратистських рухів, які не вчинили тяжких злочинів», підтримує таку ідею 31,2% респондентів;

♦ 45,9% українців підтримує формулу щодо «припинення будь-яких економічних зв’язків між Україною та територіями ДНР і ЛНР (включаючи соціальні виплати, постачання енергоресурсів, закупівлю вугілля тощо) до повного встановлення Україною контролю над цими територіями», не підтримує її 33,3%;

♦ ідею, що «громадян України, які підтримали російську агресію проти України, анексію Криму, сепаратистські рухи на Сході і Півдні, треба позбавляти українського громадянства», підтримує 45,5% громадян, не підтримує – 34,0%.

І ще один красномовний результат опитування. Відносна більшість опитаних (35,9%) негативно оцінює поточні результати Мінських домовленостей щодо ситуації на Донбасі; позитивно оцінюють ці результати 16,6% респондентів, а нейтрально – 24,3%. 10,0% опитаних нічого не знають про ці домовленості, 13,1% респондентів не змогли визначитися з відповіддю на питання. Що цікаво: негативно оцінює поточні результати Мінських домовленостей відносна більшість опитаних у всіх регіонах України.

Іншими словами, більшою чи меншою мірою непопулярними будуть будь-які кроки владі, спрямовані на виконання у той спосіб, якого вимагають від України зовнішні сили, непопулярних же Мінських угод…

Агов, а як же бути з народовладдям, якщо йдеться про нехтування волею українського народу? Це запитання не до чинної влади (тут, здається, все зрозуміло), а до західних партнерів України. Бо ж і їхній наполегливий тиск задля визнання «особливого статусу Донбасу», і наполягання на проведенні виборів в окупованих районах без їхньої деокупації (схоже, предметом переговорів наразі є тільки форма присутності західних «контролерів» на цих виборах), й ідея амністії бойовикам – це зневага до демократичних цінностей, яка стосується далеко не тільки України. Спершу майже нульова вартість Будапештського меморандуму про гарантії Україні в обмін на її відмову від ядерної зброї (тепер тільки дурень добровільно відмовиться від такої зброї, і наслідки цього світ відчує через 5-10 років), а потім демонстративна зневага до позиції того самого демосу (тобто спільноті відповідальних громадян), у вірності якому клянуться всі лідери західного світу…

Утім, «непопулярні кроки» мають іще один вимір – регіонально-політичний. Надання «особливого статусу» Донбасу не підтримує абсолютна більшість жителів Центрального та Західного регіонів, а також відносна більшість жителів Південного регіону та Донбасу (тієї частини, яка контролюється Україною). У Східному регіоні відносна більшість опитаних підтримує надання Донбасу «особливого статусу». Вибори під контролем окупантів (а саме до цього йдеться) не підтримує абсолютна більшість опитаних у Центральному та Західному регіонах і відносна більшість у Східному регіоні та на Донбасі. У Південному регіоні частки респондентів, які підтримують та не підтримують цю ідею статистично значуще не відрізняються.

Іншими словами, підтримують «непопулярні кроки» в основному регіони, де сильні позиції мають представники колишнього режиму, нині об’єднані в «Опоблок» і Ко. Ба більше: патріотична частина населення вільного від окупації Донбасу вочевидь проти «особливого статусу» і «виборів».

Отож, схоже, чинна влада готує похід проти тих, хто робив і хто підтримував Революцію гідності, хто докладав сили (а часом і життя) для відсічі агресору. Що ж, влада недалекоглядних торгашів спроможна продати (і задешево!) тих, хто зробив її легітимною владою. Але якщо лідери США та ЄС і далі наполегливо вимагатимуть здійснення того, що президент України назвав «непопулярними кроками», то цим вони засвідчать (крім власної політичної короткозорості) зневагу до демократії як такої і до українських прихильників європейських цінностей.

А тоді перед українцями – і далеко не тільки ними, а й громадянами посттоталітарних європейських держав, – на повен зріст постане логічне питання: на що нині перетворилися ці цінності? Ну, а це вже матиме наслідком глибоку кризу Євросоюзу й очевидний тріумф російського неототалітаризму – з непередбачуваними для Європи та світу наслідками…

І нехай не тішить себе хтось твердженнями неуків, що, мовляв, напередодні Революції гідності українська соціологія зазнала методичної катастрофи: соціологи давали не лише некоректні прогнози, а й такі описи ситуації, які суперечили тому, що було за вікном. Насправді ще влітку 2013 року соціологи наочно показали: більшість населення Донбасу прагне «сильної руки», цензури і сумує за СРСР.

А ще – те, що на Донбасі число опитаних, які готові відстоювати територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, була в 1,5 рази вища, ніж кількість тих, хто підтримав би незалежність (таких була лише третина від усього числа опитаних, при цьому частина з них не збиралася збройно захищати незалежність), а це означало, що існувала масова готовність боротися зі зброєю за цілісність України, яка перебуватиме у статусі колонії чи протекторату «великой России».

Проте ані «дуже демократичні» політики, ані горе-аналітики не звернули увагу на дані «буржуазної лженауки». Невже ж історія повториться як трагіфарс, що матиме наслідком делегітимізацію чинної влади і новий етап «гібридної війни» проти України та її народу, який у своїй більшості розумніший за владні режими і більшу частину сформованої за Кучми політичної еліти?

Источник