Андрія Новосьолова не пускають у метро без взуття
Пʼятниця, 08 січня 2016
05:10
Андрія Новосьолова не пускають у метро без взуття
Автор: Андрій Шматов
Киянин Андрій Новосьолов вийшов на подвір’я без взуття
— На початку соромився виходити на вулицю босоніж. Переживав, що подумають інші, — каже киянин 44-річний Андрій Новосьолов. Він 10 років не носить взуття.
З Андрієм Новосьоловим зустрічаємося в його квартирі біля метро Вирлиця. З дверей визирають собака Гера й чорний кіт Маркіз. Пес лащиться й махає хвостом.
— Тварин не люблю, — Андрій стоїть у коридорі босоніж. Одягнутий у джинси й теплий светр. — Їх завели дружина з донькою. А ми з сином мусимо доглядати.
Запрошує на кухню. Сідає біля столу.
— Почав ходити босим у лютому 2006 року, — розповідає Андрій. — Якось повертався додому в черевиках і в ноги стало жарко. Захотілося роззутися. Забіг у квартиру залишити речі й знову вибіг на вулицю босим. Було близько нуля градусів. Якраз випав свіжий сніг. По ньому приємно ступати. Зміг протриматися кілька хвилин — ноги від холоду почали боліти. Але відчуття сподобалися.
Наступного дня повторив. Якось одна бабуся побачила мене без взуття і аж за серце вхопилася. Сказала: “Синочок, не можна босим на мороз виходити. Застудишся. Кому ти тоді будеш потрібен?”.
Андрій наливає в чашки каву. Ставить на стіл коробку цукерок.
— На початку квітня вперше поїхав у місто без взуття. Так провів цілий день, — продовжує. — Лише кілька людей на вулиці питали, чому босий. Іншим було байдуже. Кілька разів наступав на скло й поранив ноги. З часом навчився його відчувати. Якщо торкаюся чогось гострого ногою — зразу прибираю її. Невеличкі уламки скла тепер взагалі не входять у ногу, бо шкіра на стопах стала грубіша.
Дружина й діти спочатку соромилися виходити зі мною. Дружина постійно казала: що про нас люди подумають? Зараз такого не говорить.
На кухню заходить Гера. Підставляє господарю шию. Він її чухає.
— Ще люблю гуляти в дощ, — говорить Андрій. — Калюж не оминаю. Ходіння босоніж найбільше користі принесло опорно-руховому апарату — виправилася постава, перестала боліти спина. Також полюбив ходити пішки. Майже весь Київ обійшов. Коли погода гарна, можу пройти до 25 кілометрів.
Андрій киває на взуття біля шафи — шльопанці й літні кросівки.
— Шльопанці беру з собою, коли доводиться їхати в метро. Більшість чергових на станціях мене знають і пропускають. Але є одна жінка, яка постійно робить зауваження. Відмовляється пропускати в підземку без взуття. Доводиться перед нею взувати шльопанці. Тільки пройду турнікет, ховаю їх у сумку. Кросівки ношу в холодну погоду. Ходжу босий, доки температура не опускається нижче семи градусів морозу.
Андрій Новосьолов виходить на вулицю. Знімає кросівки й кілька хвилин ходить босоніж по снігу. Перехожі здивовано поглядають на нього.
— Ну дает мужик, — каже чоловік років 40. Веде на повідці таксу в теплому комбінезоні. — Тут даже одетому холодно, а он разулся.
Андрій продовжує стояти на снігу.
— Кілька днів тому вдарили сильні морози. Пішов на роботу в кросівках, — каже він. — Їхав у метро. У вагон зайшов чоловік, який постійно продає там ліхтарики й лейкопластир. Зупинився біля мене й подивився на ноги. Спитав: “А чого це ви сьогодні взулися?”
Тричі на місяць взував черевики
Андрій Новосьолов має дві вищі освіти. Працює програмістом і психотерапевтом.
— Коли отримував другу вищу освіту, керівництву вузу не сподобалися мої босі ноги, — розповідає. — Дав слово на заняття приходити взутим. Вчився 2,5 року. Заняття відвідував три дні на місяць. Хоч і рідко, але протриматися у взутті було важко — жарко, важко й тісно.
Серед психотерапевтів багато дивних і незвичайних людей. На мої босі ноги уваги не звертають. Клієнти — теж. Коли записуються на прийом, знають, що ходжу босоніж. Лише одна жіночка попала до мене випадково. Прийшла в дорогому одязі, підтягнута й нафарбована. Коли побачила босі ноги, кілька хвилин здивовано на мене дивилася. Більше на прийом не приходила.
Похожие записи
Об авторе
