СЕРГІЙ ЖАДАН: “Я ВИЛІТАВ З ДОНЕЦЬКОГО АЕРОПОРТУ 3 ТРАВНЯ. ЛІТАК НА КИЇВ БУВ ЗАБИТИЙ ЖУРНАЛІСТАМИ ТА БІЗНЕСМЕНАМИ, ЯКІ ТІКАЛИ”

Відомий український письменник та поет, який регулярно організовує поїздки митців у зону АТО, два роки тому у березні був жорстоко побитий на харківському Майдані. Про що б ми не говорили з Сергієм, завжди торкаємося теми інформаційної війни і питання, як можна закінчити війну у нашій країні і повернутися до нормального існування з тими, хто чекав на "русскую весну". Мені пощастило декілька разів спостерігати за одним з найвідоміших українських письменників під час поїздок на схід нашої країни, де він допомагає книгами місцевим бібліотекам, читає вірші перед нашими вояками, передає допомогу біженцям, медустаткування в лікарні.Якщо уважно дивитися на Сергія під час розмови, то легко побачити біля зовнішнього кутика лівого ока невеличкий шрам. На голові у харків’янина, народженого у Луганській області, під українським чубом декілька відмітин на згадку про харківські березневі події 2014 року. Будучи зваженою та розумною людиною, Жадан переконував мітингарів, що засіли у будинку обласної державної адміністрації, вийти з приміщення, не доводити ситуацію до бійки. Його не послухали. А сам він не міг покинути тих, з ким кожного дня взимку 2013-2014 років виходив на знак підтримки подій в Києві. Тому й опинився серед тих, кого провели коридором ганьби, а потім на сцені примушували стати на коліна, після чого обіцяли відпустити. Для тих, хто знає Сергія, не дивно, що він відмовився.

“ВУЛИЦЯ БІЛЯ ЛУГАНСЬКОЇ СБУ БУЛА ПЕРЕГОРОДЖЕНА ШИНАМИ, ЯК НА МАЙДАНІ, ВИСІЛИ ІКОНИ. ПОРУЧ З НИМИ – ПОРТРЕТИ РОСІЙСЬКИХ ІМПЕРАТОРІВ І ТУТ ЖЕ-ТАКИ ПОРТРЕТИ СТАЛІНА. ТАКА КАША “РУССКОГО МИРА”

Цей знімок зроблено випадково відразу після жорстокого побиття Сергія Жадана у Харкові. Письменник міг втратити око, у нього було діагностовано черепно-мозкову травму

– Коли мене, лежачого, товкли ногами, був момент, коли навіть попрощався з життям, – згадує той день Сергій Жадан. – Але вони чомусь зупинилися. Потім підхопила міліція. А вони вже передали лікарям швидкої. Аналізуючи ті події зараз, розумію, що вбивати мітингарів ніхто не хотів. Були якісь інші накази.

– Тебе не впізнали ті, хто був на стороні антимайдану. Відомо, що в Харків того дня привезли росіян…

– Серед місцевих, які становили все ж більшість, дійсно, були й росіяни. До речі, з того боку було кілька й моїх знайомих. Але я потрапив до рук, мабуть, саме приїжджим… Я це зрозумів, коли з кишені моєї куртки дістали ксерокопію паспорту і прочитали, що я прописаний в Київському районі міста Харкова. І вони подумали, що я з Києва. Для них “київський” означало місто Київ, вони Харкова не знали. Також є квітневе відео, коли група активістів антимайдану ломиться в харківське метро і не знає, як пройти, бо ніколи в ньому не була. У нас же не жетони, а одноразові талончики. А ці молоді люди не знали ні де їх купувати, ні куди совати. Відразу видно: чужі.

Вже після всіх подій ми говорили з людиною “з того боку”, я йому доводив, що 1 березня в Харкові було багато “туристів” з Бєлгорода. Він це заперечував. Хоча є купа свідчень і фото, того ж самого Мотороли в Харкові. Була зафіксована ціла колона автобусів з бєлгородськими номерами. І на це мені відповіли: в той день нібито в Харкові був ярмарок. Люди приїхали ярмаркувати…

– Тоді, в березні, в тебе вже було розуміння, що почнеться війна?

– Чесно кажучи, ні. Наприкінці квітня ми були в Донецьку та Луганську с проектом “Розділові”. І ми вже бачили сепаратистів, що захопили луганське СБУ. Поки ми там знаходилися, вони встигли захопити ще й обладміністрацію. Ввійшли в Алчевську адміністрацію. І все одно до останнього особисто я сподівався, що війни не буде. Тому що це все мало маргінальний вигляд. Я був переконаний і тепер переконаний: якби було бажання влади та політична воля, це все можна було б винищити при корені. Я не говорю про фізичну ліквідацію. Можна було б зупинити, як це, скажімо, сталося в Харкові.

– В стрічці про проект “Розділові” показано розмови з луганчанами, які яскраво демонструють: люди не розуміють, що відбувається навкруги. Наскільки тебе це дивувало?

– Безперечно, добре працювала пропаганда. Якщо у людини обмежений доступ до інформації, вона витворює свою власну зручну картину світу. Луганчанам, з якими ми спілкувалися, підійшла та картинка, яку вибудували російські ЗМІ. У мене дійсно були страшенно дивні відчуття. Скажімо, Луганськ. Друга половина квітня 2014 року. Під СБУ бігає десяток-другий автоматників. Причому зрозуміло, що це не спецназівці, не якісь російські диверсанти. А незрозумілі місцеві. Вулиця перегороджена шинами, як на Майдані, висять ікони. Поруч з ними – портрети російських імператорів і тут же-таки портрети Сталіна. Така каша “русского мира”. Повз все це ходять люди, їздять тролейбуси, дітей водять в садочки. І всі містяни старанно роблять вигляд, що їх це все не стосується. Над частиною держустанов висять російські триколори, над іншими – українські прапори. До автоматників можна підійти сфотографуватися, запитавши, якщо вони не проти. Вони були не проти. Бо для них це була мить слави. Вони не ховалися у балаклавах. Місцеві говорили про політику. В основному, про “Правий сектор”, який звідкись їде. І ось він їде-їде-їде, і ніяк не доїде.

В Харкові, коли ми знаходилися в обласній держадміністрації, я розмовляв з таксистами, і пам’ятаю, який у них був страх. Все місто жило тим, що хтось сидить в ОДА. Ми намагалися пояснити, що це не страшний “Правий сектор”, що ми не західняки, а місцеві. Це важко доходило. Але ось я говорю: все місто переживало. А на Донбасі було враження, що це нікого не стосувалося.

“ДЛЯ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ ЦЕ ЗРУЧНА ПОЗИЦІЯ: ВСЕ, ЩО СТОСУЄТЬСЯ ПОЛІТИКИ, НЕ СТОСУЄТЬСЯ МЕНЕ”

– За ці два роки ти зрозумів, в чому ж ментальна різниця між донбасівцями та іншими українцями?

– Мені здається, вона криється в суспільній активності чи пасивності ставлення до життя як такого. Або ти сприймаєш себе частиною цього життя, і тоді ти до всього причетний, до всього тобі є діло. Ідучи по вулиці, маєш дізнатися, чому не закритий люк. Або тобі все одно. За тебе має вирішувати влада, мер, депутат, губернатор чи дільничний. І тут навіть не йдеться про патріотизм. Я так роблю, бо це моє життя. Саме з цієї причини в 2013 році люди вийшли з домівок. Згадай: Майдан був дуже різний ідеологічно. Там були і ліві, і праві, і радикали, і помірковані, і ті, хто до того не цікавився політикою. В цьому плані мало що змінилося і тепер. Частина людей продовжує думати: хтось почав революцію, хтось прогнав Януковича, через когось почалася війна, через когось забрали Крим, хтось воює на Сході, хтось робить так, що росте долар, що гіршають соціальні умови. А хто ці “хтось”?

– Ти продовжуєш спілкуватися з людьми, що залишилися у Луганську, в Донецьку, невже їх не стосується те, що поряд прострілені будинки?

– Більша частина моїх знайомих звідти виїхала, бо вони були на проукраїнських позиціях. Хтось просто боявся. А з тих, хто залишився, частина більш-менш активно підтримує сепаратистский рух, а інша частина – нейтральні. Я не хочу навішувати ярлики. Людина, яка всього лише усувається від суспільного життя, вона ж не порушує закон. Навіть участь у виборах – це ж лише право, але всі розуміють, що ти також маєш право не піти на дільницю. Для багатьох людей це зручна позиція: все, що стосується політики, не стосується мене.

– Зараз багато розмов, що нічого не змінюється, навіщо ж виходили на Майдан…

– Зазвичай це говорять люди, які впевнені: Майдан був технологією. Натомість для мене це було спонтане масове зрушення, яке не можна було запланувати, відповідно, яке не можна було й оминути. Ніхто ж не виходив, щоб почати війну на Донбасі чи призвести до анексії Криму. Люди вважали свої вимоги справедливими. Мені і зараз вони здаються саме такими. Люди повстали проти узурпації влади, повного нехтування своїми правами.

– Коли ти вперше поїхав на схід?

– В квітні ми пробули там більше тижня. Тоді якраз починалася активна фаза. Ми виїжджали з регіону, коли ще працював донецький аеропорт. Я вилітав з нього чи то другого, чи то третього травня. Це був останній тиждень його роботи. Спогади від того рейсу страшенно дивні. Літак був набитий людьми. В основному, це були бізнесмени і журналісти, які тікали на Київ.

– Саме тікали?

– Вони так самі говорили. Я спілкувався з сусідом, який сидів в кріслі поряд. Це був підприємець із Слов’янська. В них вже там був Гіркін. “До нас вчора на фірму забігли люди в балаклавах, побили-потрощили техніку, і я тікаю, – каже. – Куди дивиться центральна влада?” Видно було, що ці люди першими відчули: є небезпека, не слід лишатися в місті. Бізнесовий розум, бізнесова інтуїція підказувала, що все це погано закінчиться. Влітку на схід я не їздив. Поїхав восени у вже визволені міста.

– Страшно було?

– Страшно було, підозрюю, тим, хто сидів під обстрілами.

– Ти головним чином спілкуєшся з місцевим населенням?

– І з військовими також. Бійців важливо підтримувати. Нагадувати їм, що вони не у вакуумі знаходяться, а живуть в єдиній країні.

– Місцеві або переселенці ставлять дивні питання? Їх можна навернути в свою віру?

– Я ніколи не мав ілюзій, що можна приїхати, сказати щось, у що сам віриш, і всі відразу змінять свою думку. Якщо людина вірить у якісь свої фантоми, то переконати її, що це дійсно фантоми, – не просто. Та й ніхто, я так думаю, хто їздить туди сьогодні, не вважає себе месією. Це робиться для того, щоб показати місцевим просто щось інше. Так, ти дивишся ОРТ, але ось послухай ще таке. А потім подумай і спробуй вибрати.

– Ми всі віримо, що Україна знову буде єдиною, що повернеться Крим. Як потім жити з людьми, які кричали “Россия – приди”?

– Просто говорити з ними своєю мовою, розуміючи, що в твого співрозмовника теж є своя мова. Не знаю, помітила ти це чи ні, ось є частина наших громадян, які говорять: ми готові співіснувати з людьми по ту строну фронту, вони нам не подобаються, але так і бути. При цьому не враховується позиція людей з того боку. Частина з них – абсолютно точно – з нами також жити не хоче. Вони не порушували законодавство, не брали до рук зброї. Вони формально нічого не порушують. Але вони нас – ось я теж говорю категоріями “ми”, “вони” – теж не сприймають, і з нами не дуже хочуть бути. І це треба вже зараз зрозуміти. Я, як український патріот і громадянин України, вважаю Донбас невід’ємною частиною країни, і переконаний, що він до нас повернеться, бо ця територія наша, російські військові знаходяться там незаконно, і попри всі можливі настрої з обох боків ніхто не має права розкидатися цими територіями, відмовлятися від них. Але й до того, що ці території повернуться, теж, здається, багато хто не готовий. Постійно говорю, що є тенденція вважати всіх, хто там живе, зрадниками, колаборантами. Думати, що вони всі нас ненавидять. Хоча постійно звідти чутно поодинокі сигнали: не кидайте нас, не відмовляйтеся від нас.

До речі, люди ж не сильно різняться за своїми поглядами з обох боків фронту. Між Авдіївкою та Донецьком не така велика відстань. Що, в цих містах аж такі різні погляди в населення? Просто між ними лінія фронту. Тут стоїть українська армія. А там – не зрозуміло хто. А погляди, підозрюю, приблизно ті самі. Що з ними робити? Ми ж цим людям, в разі, якщо кордон зникне і кордони відновляться, не зможемо купити квитки до Ростова чи Бєлгорода, не відбиремо в них паспорти. Чи відбиремо?

Просто закриваємо очі на те, що нам не подобається. Нам би хотілося, щоби після звільнення люди самі зрозуміли, яка шкода йде від сепаратизму, яку біду несуть російські найманці, і що війна почалася з того моменту, як наші сусіди прийшли на Донбас. А вони чомусь не розуміють, далі голосують за “Опоблок” та партію “Відродження”, дивляться російські канали. Хтось із них далі питає українських військових: “Чому ви сюди прийшли?” Хто ь із них ставиться до українських солдатів, як до окупантів, хоча серед солдатів багато місцевих. Ми про це воліємо не говорити, бо ці люди на нашій території, і небезпеки не несуть. Дуже просто жити в чорно-білій системі бачення світу. Ось це патріотичне місто, а це – ватне. ” Харків – ватне місто”, а “Дніпропетровськ – патріотичне”.

Але багато що все ж таки змінилося. Я говорю, скоріше, про психологію людей. Багато для кого стало зрозумілим поняття Батьківщини, і саме завдячуючи цьому, люди пішли добровільно воювати, волонтерити, не уникали призову.

“КОЛИ ГОВОРЯТЬ, ЩО ПАТРІОТ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ УКРАЇНОМОВНИМ, МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЦЕ ПОВНА ДУРНИЦЯ”

– Ми вже всі визнали, що програли інформаційну війну. Але до цих пір нічого не зроблено, щоб її вигравати. На наших телеканалах так само йдуть російські серіали…

– Країна не вміє захищатися, вона цього просто не вчилась. Тут така річ, яка мені страшенно не симпатична, і яка, на мій погляд, не дуже добре нас усіх характеризує. Ми, побачивши російську пропаганду, зіткнувшись з нею по-справжньому, не вигадали нічого кращого, ніж змагатися з росіянами у брехні. Українці вирішили займатися контрпропагандою на телебаченні. Багато роликів, програм, які робляться за тією ж таки патріотично-істеричною моделлю, що й на рос. тіві. Чесно кажучи, не зовсім розумію, кого можна в чому переконати за допомогою такого матеріалу.

– А як вести цю війну?

– Мені здається, не треба вести війну там, де її можна не вести. Достатньо просто називати речі своїми іменами, не замовчувати неприємних фактів, і головне – не брехати самим собі. Нова українська влада, яка прийшла два роки тому, замість того, щоб змінити риторику і просто бути більш відвертою та відкритою, перейняла у старої влади риторику замовчування, недоговорювання, подвійних стандартів. Найпростіший приклад – неправдиві повідомлення речників АТО. Як це виправдати? Навіщо брехати? Скажіть, скільки загинуло, хто саме. Це ж наші співгромадяни. Ми маємо знати. Назвіть імена. Кого ви прикриваєте? Якщо нам брешуть в таких речах, значить, брешуть в усьому. На всіх рівнях, на кожному кроці. Всюди може бути неправда. Тому з’являється недовіра, починаються пошуки ворога, конспірологія, теорія змови, полювання на відьом, зникає єдність, починається розкол поміж людей, які від початку стояли разом. Бажання не видавати панічних настроїв, закінчується впаданням у глибоку депресію. Це те, що відбувається сьогодні. Хоча об’єктивно підстав для депресії немає. Країна два роки живе, не здається, тримає свої позиції. Ми не опускаємо руки.

– Як ти ставишся до списків заборонених артистів, до тих, хто їздив чи їздить з концертами та виступами в Росію?

– Якщо країна визнає, що дійсно воює з сусідньою, то вона має захищатися. І не лише зброєю. Треба захищати свою економіку. Як можна вести торгівлю з агресором? Як це може бути? Але ж війни немає, хіба не так? Є президентський бізнес в Росії. Як це трактувати? Ось кожен і трактує, як хоче. Є велика кількість питань, на які немає чіткої відповіді. Це ж стосується і окупованих територій на Донбасі і в Криму. Наче ж не заборонено нікому в Крим їздити? Працюють пункти перетину кордону на Донбасі, якими щодня користуються тисячі людей. До Росії ж офіційно не заборонено їздити? І росіянам в’їзд офіційно не заборонений? Я просто до чого: може, якби Україна від початку чітко й послідовно трактувала цю війну, чітко визначилася з ким вона насправді воює, то не треба було б сьогодні говорити про якісь списки. А активісти не мусили б закликати до бойкоту.

Мені здається, розумно не пускати на свій ринок, до свого інформаційного простору речі, які є протиукраїнськими і відверто пропагандистськими. А ось чи потрібно будувати залізну завісу й ховатися за неї – я не певен, чесно кажучи. Ти ж розумієш, що в Росії є частина інтелектуалів, митців, музикантів, які й далі підтримують нас. Всі це знають і розуміють, але все одно не зважають. Нам подобається, коли в Москві на проукраїнський мітинг виходить кілька десятків тисяч людей, проте ми відмовляємося за прапорами й плакатами бачити окремі конкретні обличчя, які не є ворожими. Ми свідомо відштовхуємо людей, які нам симпатизують. Розумного в цьому мало.

День Незалежності 2015 року Сергій Жадан та гітарист його музичного гурту “Собаки в космосі” Євген Турчинов провели у виступах перед військовими у Луганській області. Заїхали і до танкістів, які стояли на передній лінії біля Дебальцева.

– Зараз багато митців пише про війну, з’являються нові гурти, що співають воєнні пісні. Відчувається творчий підйом, українці все більше надають перевагу україномовним пісням…

– Ну, але давай я продовжу про неприємне. Ось є харківський музикант Борис Севастьянов, наш активіст, з яким ми постійно їздимо на схід виступати перед мирним населенням і військовими. Він співає російською мовою “антипутінські” пісні. Його найвідоміші твори мають по кілька мільйонів переглядів на ютюбі. Знову ж таки – як бути з такою російською? Як бути з російськомовними українцями? З ними теж боротись? Тобто російськомовні патріоти можуть вмирати за Україну, а говорити своєю рідною мовою права не мають? Себто, ми добровільно віддаємо росіянам монополію на російськомовність. Російськомовне автоматично означає російське, себто – антиукраїнське. Щонайменше несправедливо. Тому що в Україні створюється величезний російськомовний шар культури, музики, літератури, театру і кіно. І це роблять громадяни України. Коли говорять, що патріот може бути тільки україномовним, це звучить доволі цинічно. Добре бути україномовним патріотом у Львові чи Івано-Франківську. Ми свідомо відкидаємо величезний пласт культурного надбання лише тому, що сформувався стереотип: українська література та культура може бути тільки україномовною. Ми самі себе обділяємо, при цьому даючи величезний козир росіянам. Чому ми маємо від цього всього відмовлятися, якщо це створювалося тут людьми, які люблять цю землю, які лишилися тут жити, які за неї воюють, за неї вмирають?

І запитай першого-ліпшого українського патріота, чи згоден він сприймати російську мову? Навряд чи він тобі скаже, що так. І це також подвійний стандарт. Ми всі зараз підтримуємо кримських татар, всі любимо їх. А, уявімо, завтра Крим знову стає українським. Татари повертаються додому. Вони відразу будуть вимагати своїх прав. Що ми скажемо їм? Беріть автономію, незалежність? Та ні. Відповідь буде проста: сидіть тихо в межах України.

– Війна дійсно дає величезний поштовх для розвитку культури та мистецтва?

– Безперечно. Це, звісно, не надто добре, що всі ці речі активізовані війною, але добре, що війна не примушує людей мистецтва мовчати. Мені страшенно симпатичні нові тенденції. Виявилося, що купа людей, причетних до мистецтва, мають свою позицію. Що вони не просто замкнуті в своїх колах, капсулах. Їм цікаве життя країни. Не йдеться про політиканство, про підтримку тих чи інших політиків. У нас багато чого цікавого відбувається, і ця війна, думаю, змінює культурну парадигму України.

– Хто для тебе став героєм цієї війни?

– Та ось, скажімо, один мій родич. Він був “мєнтом” у Луганську. Коли почалася війна, виїхав звідти з родиною, кинувши квартиру, речі. І зараз воює за Україну. Людина відмовилася від видимих матеріальних благ заради того, щоб бути із своєю Батьківщиною. До цього ніколи за ним не спостерігалося ні надмірної національної свідомості, ні демонстративної любові до своєї країни. Такі люди для мене є героями.

З 25 по 27 березня на Луганщині проходить музично-літературний фестиваль “Дорога на Схід”, одним з ініціаторів якого став Сергій Жадан.

25 березня фестиваль у Новопскові. 26-го у Сватовому, а 27-го в Старобільську – рідному місті Жадана.

Віолетта Кіртока, “Цензор.НЕТ”

Источник