Навіть Папа не вірив, що УГКЦ вийде з підпілля – отець Богдан Прах
Вівторок, 15 березня 2016
18:15
Навіть Папа не вірив, що УГКЦ вийде з підпілля – отець Богдан Прах
У такі ж березневі дні, 70 років тому, на Святоюрській горі відбувся Львівський псевдособор, який став початком офіційної заборони Української греко-католицької церкви в Радянському Союзі. У рамках проекту “Історичні діалоги” ректор Українського католицького університету о. Богдан Прах поділився для Zik своїми знаннями та спогадами про одну з найдраматичніших сторінок історії УГКЦ в підпіллі.
17 березня 1945 р. Сталін підписав головний документ, з якого почалось планування знищення УГКЦ – “Інструкцію № 58”. У ній було чітко прописано, що знищення нашої Церкви відбудеться шляхом формального возз’єднання через Собор із Російською православною Церквою. Коли наша церковна ієрархія відмовилась – 12 квітня 1945 р. на Святоюрській горі у Львові арештували найважливіших священиків.
Після цього історія так званого возз’єднання УГКЦ та РПЦ продовжилась у створенні “ініціативної групи”. Більшість підписів за возз’єднання Церков, які збирала ця група, були підроблені. Все це потім випливало у звітах кагебістів. Відтак, до прикладу, у Дрогобицькій єпархії основного організаторів цих підписів єпископа Михаїла Мельника радянська влада ліквідувала у 1955 році.
Більшість священиків, які їхали на Львівський псевдособор, що відбувався 8-10 березня 1946 р. – не знали, навіщо їх сюди привезли. Були священики, які не голосували на соборі. Що з ними сталося? На Личаківському цвинтарі чи на інших цвинтарях на їхніх могилах ви зможете прочитати дату смерті – тиждень-два після собору. Їх швидко знищили.
Радянська влада ліквідувала всю матеріальну базу Церкви: всі святині перейшли до РПЦ; архіви, друкарні, інституції – як не одержавлені, то передані православним. Багатьох священиків у той час заарештували. У 99% випадках приводом для цього називали співпрацю з українським підпіллям або німцями. У цьому питанні спостерігається певна тенденція: співпрацю з останніми інкримінували у 1944-45 рр., з українським підпіллям – у подальшому.
Коли на території Галичини радянська влада арештовувала греко-католицьких священиків – РПЦ не змогла заповнити своїми душпастирями спорожнілі храми. Тому, здебільшого, ці святині закривали. Щоп’ять років КГБ робило перевірку, як перейшли на православ’я греко-католицькі парафії: чи де тризуб не виступає з якоїсь ікони; за кого моляться на Службах Божих чи просто мурчать собі під носом “всіх вас християн”. Таких православних, які б по душі впроваджували православ’я на Галичині, я не зустрів.
Парафії, у яких працювали наші підпільні священики – були під великим прицілом КГБ. Процес активної діяльності священиків у підпіллі розпочався щойно після смерті Сталіна у 1953 р. і повернення наших священиків з концтаборів. До того часу наша Церква була дуже мізерною.
Після повернення із Сибіру священики продовжували свою душпастирську діяльність за місцем проживання. Я маю сотні свідчень, де підпільні греко-католицькі священики разом з православними правили у якийсь спосіб. Навіть є свідчення, коли православні були свідомі певного гріха, який зробили, і запрошували підпільних хрестити чи вінчати своїх дітей, ховати батьків. Але після доносів про таку співпрацю священиків радянська влада почала між ними провадити щораз більше напруження. Як наслідок, там, де була активна підпільна Церква – кагебістська влада робила все, щоб піднести авторитет православного священика. І потім, коли вже УГКЦ виходила з підпілля, це був удар для нас, бо там, де не було підпільного священика, парафії цілісно переходили до нашої Церкви.
Від самого початку, як почались репресії – Ватикан був досконало поінформований. Реакція була дуже різною – напевно, кульмінаційним пунктом діяльності Ватикану було старання, щоб наш патріарх Йосип Сліпий був звільнений з концтаборів, що відбулось у 1963 року. Ватикан допомагав у різний спосіб. Преш за все у друкуванні літератури, яку потім переправляли через радянський кордон.
У 1985 р. я став греко-католицьким священиком у Польщі, де наша Церква існувала вільно. В той час ми не думали, що УГКЦ буде такою ж свобідною і в Україні. Спочатку як семінаристи, а потім як священики – ми возили церковну літературу через радянський кордон. Література, яка друкувалась у Ватикані – переїжджала до Польщі дуже свобідно. Переважно це були молитовники та Біблія. Щодо перетину кордону з Радянським Союзом, то не пам’ятаю, щоб котрийсь із наших священиків, який щось віз в Україну, пережив якісь знущання. Навіть прикордонники знали, що ми возимо. За це вони хотіли якийсь маленький хабарчик – цигарки або колготи для жінок.
Як би ми чулись із священиками Московського патріархату під одним управлінням в одній єпархії? Зараз є близьке об’єднання УГКЦ із Українською автокефальною православною церквою. Це стане певним кроком і лабораторією, як ми можемо мати спільну мову з іншими.
Похожие записи
Об авторе
