“Донбас нагадує недороблену споруду, де вже є стіни, але ще немає вікон і дверей”
Вівторок, 15 березня 2016
12:08
“Донбас нагадує недороблену споруду, де вже є стіни, але ще немає вікон і дверей”
НАВЕСНІ 1929 РОКУ УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ-ФУТУРИСТИ ВІДВІДАЛИ НАЙПРОГРЕСИВНІШИЙ НА ТОЙ ЧАС РЕГІОН РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
“Я НІКОЛИ НЕ ЧУВ ТАКОЇ ЛАЙКИ, ЯК У ШАХТІ, – згадує письменник Олексій Полторацький. – Шахтар – справді людина, якій життя приперчило. Він оскаженіло працює. Злісно свистить коням, захлинається у вугільному пилу. А свистять шахтарі у два пальці. Так сильно, що аж очі вилазять. Шахтар – завжди романтик. Шість годин рабської праці примушують його дивитися з надр землі на її поверхню, як правовірного християнина із землі на небо. Шахтар під землею втрачає відчуття часу. Робота для нього вимірюється виснаженістю.”
Напередодні Першої світової війни в Україні стає поширеним новий мистецький напрям – футуризм. Його автори закликають йти в ногу з часом. Їхні літературні твори – лаконічні, конкретні. Одне з гасел: “Академія та Пушкін не зрозуміліше ієрогліфів”.
Після встановлення у країні радянської влади футуризм називають “пролетарським мистецтвом”. Його найактивніший популяризатор в Українській СРР – поет Михайль Семенко. Гуртує однодумців в угрупованнях “Флямінґо” й “Аспанфут”. 1928-го за підтримки наркома освіти Миколи Скрипника починає видавати в Харкові – столиці республіки – журнал “Нова ґенерація”.
Жінки відкочують вагонетки на шахті №1, Горлівка, 1932 рік
“Ми за комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, винахідництво, якість, економність, соціальну витриманість, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки, нове мистецтво. Ми проти національної обмеженості, безпринципового упрощенства, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства, неуцтва, еклектизму”, – проголошує в першому номері журналу.
У БЕРЕЗНІ-КВІТНІ 1929-ГО СЕМЕНКО ОРГАНІЗОВУЄ ДЛЯ КОЛЕГ ПОЇЗДКУ В НАЙПРОГРЕСИВНІШИЙ РЕГІОН УКРАЇНИ – ДОНБАС. Відвідують Артемівськ, Горлівку, Макіївку, Сталіне – теперішній Донецьк, кілька робітничих селищ. Читають свої твори, розповідають про футуризм.
– Перед футуристами на Донбасі виступав Володимир Сосюра. Робітники згадували його візит із захопленням. А ще розпитували, коли приїде Остап Вишня. Народ потребував гумору, – говорить письменниця і дослідниця Любов ЯКИМЧУК, 30 років. Вона родом із Первомайська Луганської області. Після початку війни на Донбасі переїхала до Києва. – Функціональну поезію футуристів також сприймали “на ура”. Наприклад, в одному зі своїх віршів Гро Вакар описує, як стати вродливим, мати успіх у дівчат, бути щасливим. Метафорично, трохи смішно описує, як дотримуватися гігієни, спілкуватися з іншими. Така собі поезія-інструкція. А от вірш Михайля Семенка “Сім” був для них дивним. Він звучить так: “Понеділок, Вівторок, Середа, Четвер, П’ятниця, Субота, Неділя”.
“Просто перед мене стояла єгипетська піраміда. І це – серед найіндустріальнішого оточення, – описує перші враження від мандрівки Олексій Полторацький у нарисі “Донбас на півдорозі”. – Незабаром виявилося позаестетичне походження цієї піраміди: це – порода, зайва маса, що її видобувають разом із вугіллям. Породу ні на що не використовують, і за десятиліття існування кожної шахти біля неї за законом сипких тіл вона виситься пірамідою. В околицях Артемівська українські степи втратили свої характерні ознаки: кожен кілометр степу горбиться заводами, трубами, кожен кілометр перерізано залізничними шляхами. На кожному кілометрі є кілька смоків, що висмоктують із землі її природні багатства.”
А далі: “Донбас не має шляхів. Ще не має. І от восени й навесні, а також після сильного дощу, його шляхи стають непроходимі. Донбас перетворюється на одну суцільну калюжу. Болотяні хвилі перекочуються через шосе, напирають на заводи, на будинки. У численних наших поїздках кіньми – авто тут ні до чого – найбільше вражала відсутність ґрунту під ногами. Це просто лякало”.
Тамтешні дороги письменник згадує постійно. За 12-кілометрову поїздку між Макіївкою й Сталіним візник узяв 60 карбованців – майже місячну платню робітника. Полторацький дорікає: “П’ятдесят кроків із клубу до колії – і рівно 50 витягань калош із рідкого болота”. Або: “Серед болотяних океанів не вгавало бурхливе життя”. Жартує, що тут ходять у калошах “імені Донбасу”, які закривають половину ноги.
МИХАЙЛЬ СЕМЕНКО ПРИЙШОВ НА ОДИН ІЗ ТВОРЧИХ ВЕЧОРІВ У ЗАЛЯПАНОМУ ГРЯЗЮКОЮ КАПЕЛЮСІ. А фотограф Дан Сотник загруз у болоті в центрі Сталіного. Допоміг вибратися хлопець-листоноша.
– Ніби не знаєте, що без чобіт тут ходити не варто, – дорікнув.
– Я немісцевий, – почав виправдовуватися Сотник.
– Ну то не приїздіть, якщо чобіт не маєте.
Сталіне митці називають “радянським Чикаго”. Хоч поки що впорядкована тільки одна вулиця, на якій тісняться всі важливі установи: партком, готель, редакції та друкарні двох газет. Від літа минулого року по ній їздить трамвай – з’єднує металургійний завод і залізничну станцію. Щоправда, часто через його рух зникає світло в найближчих будинках.
Сотнями біля заводів і копалень постають невеликі вкриті сірою черепицею котеджі на один або два поверхи. Помешкання коштує 6–8 тис. карбованців. Держава дає шахтарям кредити. Термін виплати – 49 років.
Бригада молодих шахтарів виходить із забою, Горлівка, 1933 рік
“Робселища будуються пачками, – продовжує Полторацький. – Донбас у будинках, Донбас у нових машинах, але Донбас – без шляхів. Усе це нагадує недороблену споруду, де вже є стіни, але ще немає вікон і дверей. Дух будівництва – в реальному вигляді пахощів штукатурки, битого каміння – носиться над Донбасом. Через п’ять років тут можна буде їздити чепурненькими машинами “Амо”, або новгоградського автозаводу, що за ці п’ять років уже буде збудований”.
“У КАР’ЄРІ ЧАСТО БУВАЮТЬ ОБВАЛИ, – починає свій нарис “З бльокнотом по руднях” Данило Степанів. – Ось і сьогодні я спускаюсь драбиною в кар’єр третьої ділянки, далі – генсеком униз і, нарешті, прокольним штреком добираюся до першої ділянки. 10-та година ранку. Небо хмарне, сонця не видко, але після морозу порода стає вогкою і з верхнього обрію стікають струмочки води.
Коло кліті сидять лопатники. Току не стало. Кліть не ходе.
– Відпочиваєм?
Тиша.
– Да, – нарешті промовив один і махнув на обрій десятої артілі, примруживши трохи очі, сказав: – Годунова, лопатника, було присипало. Обвал стався. Ото, значить, з півтори години відгребали. В прах роздавлено!
З гурту хтось з почуттям великого жалю додав:
– Ех, життя наше шахтарське! Двоє дятєй і жану оставіл без нічяво.”
Аварію згадує і Олексій Полторацький. У шахті в Макіївці обірвалася клітка з 700 робітниками. Їх виймали нагору. Усе селище зібралося подивитися, чи є серед загиблих рідні: “Робітників, що були під землею, витягали поодинці із запасного колодязя, де працювала невеличка клітка. Через те процес їх витягування тривав надто довго, і надто довго продовжувалося це мовчазне чекання живих і мертвих”.
Ще одна згадка з Макіївки – про конфлікт між робітниками й християнами. Шахтарі захотіли облаштувати клуб у церкві. Священик зібрав 2 тис. підписів під вимогою не закривати храм. Тоді робітники теж влаштували збір: прохання відкрити клуб підписали майже 30 тис. осіб.
“У СУЧАСНИХ УМОВАХ ПРОВІНЦІЇ ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУЄ, – пише Олексій Полторацький. – Я радився з багатьма товаришами-футуристами: так, її немає. В “міщанському центрі” Артемівську побачив прекрасні книжкові крамниці з найостаннішими новинами, “Арсенал” Довженка у кіно – а під той час у Харкові його ще не демонстрували. Ввечері міг милуватися радіо, що передавало П’яту симфонію Бетховена у виконанні оркестру артемівських пожежників. І навіть у голярні мені дали антисептичну щіточку не кращу (імовірно, мається на увазі “не гіршу”. – Країна), ніж у Харкові. Технікуми, палац праці, готель – все було на місці. Раціональний стандарт: взуття, одягу, їжі, освіти, установ, профспілок, книжок – це не скубіння під одну машинку, це уніфікація системи життя для типового тим керування.”
Письменник наводить діалог шахтарів, один з яких щойно повернувся зі столиці республіки:
– В опері був?
– Був.
– Як?
– Красота.
– Співають добре?
– Красота.
– Декорації хороші?
– Красота.
– Словом, сподобалось?
– Нє. Єрунда.
Критик Володимир Біляїв аналізує творчі потуги місцевих літераторів-початківців: “Пролетарський центр України – Донбас – повинен дати українській літературі пролетарських письменників нового типу, поетів важкої індустрії й соціалістичного будівництва. Чи можна зараз бути переконаним у тому, що надії, які покладаються на літературний молодняк, виправдаються? За того становища, що існує сьогодні – не можна. Початківці Донбасу здебільшого мають неправдиве розуміння суті мистецтва. Мистецтво аполітичне – думка деяких молодняківців”.
За підсумками поїздки футуристи пишуть кілька репортажів і віршів. Їх публікує журнал “Нова ґенерація”. Імовірно, планували видати й окрему збірку – як це зробили після відвідин Кавказу влітку того ж року. Але 1930-го журнал припиняє існування. За кілька років комуністи оголошують футуризм ворожим напрямом. Йому на зміну приходить соціалістичний реалізм. Майже всіх учасників туру на Донбас розстріляють 1937 року.
“Продолжает оставаться убежденным националистом”
УЧАСНИКИ ТУРУ ПИСЬМЕННИКІВ-ФУТУРИСТІВ НА ДОНБАС НАВЕСНІ 1929 РОКУ
Михайль (Михайло) СЕМЕНКО, 36 років. Родом із села Кибинці на Полтавщині. Теоретик українського футуризму. Видав майже три десятки поетичних збірок, дві з них називалися “Кобзар”. Одна з дружин – актриса Наталія Ужвій. Арештований 26 квітня 1937-го. За три дні до цього провів творчий вечір. Звинувачений в участі у фашистській організації, спробі замаху на голову Компартії (більшовиків) України Станіслава Косіора. Розстріляний 24 жовтня того ж року в тюрмі НКВС у Києві. Після смерті його твори вперше перевидали 1985-го.
Гро (Григорій) ВАКАР, 27 років. Народився на Одещині, за освітою – агроном. Публікував поезії в журналах “Всесвіт” і “Нова ґенерація”. Єдина видана за життя книжка – роман “Поїзд на Париж”. Арештований у листопаді 1934-го, вирок – п’ять років таборів. Чекісти так характеризували його під час перебування в ув’язненні: “Продолжает оставаться убежденным контрреволюционером, националистом. Открыто заявляет заключенным: “Меня не переубедят и об этом смешно говорить”. Розстріляний 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох у Карелії.
Віктор ВЕР (ЧЕРЕВКО), 27 років. Народився у Полтаві, кілька років прожив у Севастополі. 1928-го перебрався до Харкова, пізніше – до Києва. Відійшов від футуризму, писав соцреалістичні вірші. Перекладав Данте Аліг’єрі та Вільяма Шекспіра. Під час Другої світової війни був у складі Червоної армії, загинув на фронті у травні 1944-го.
Іван МАЛОВІЧКО, 19 років. Родом із села Верещаки – тепер Черкаська область. Ще до повноліття написав поему “Шефи” – видана 1929-го. Арештований за тим же звинуваченням, що і Михайль Семенко. Розстріляний 26 листопада 1937-го в Києві. Вдові про страту не повідомляли. Згодом передали записку: Маловічко загинув від запалення легень у жовтні 1942 року.
Олексій ПОЛТОРАЦЬКИЙ, 23 роки. Народився в Чернігові, закінчив філологічний факультет Київського університету. Працював головним редактором Одеської кіностудії, журналів “Всесвіт”, “Україна”, “Вітчизна”. Писав сценарії до художніх і документальних кінофільмів. 1930-го опублікував у “Новій ґенерації” статтю “Що таке Остап Вишня?”, яка стала одним із приводів до арешту гумориста. Під час Другої світової був спецкором фронтових газет. Помер 15 березня 1977 року в Києві, похований на Байковому цвинтарі.
“На Донбас!
Ширше груди!
йду не за римами,
за життям.
Треба ж сил,
щоб не робить з будівництва
буднів,
а з буднів
церковних свят.
На Донбас!
Там не скисне
й не зсохне день,
як лубок.
Працювати б
в шахті,
щоб в голову втиснути
якнайбільш
комуністичних думок!”
уривок із вірша Івана МАЛОВІЧКА “Промисловість і мистецтво”
Похожие записи
Об авторе
