Фільм, після якого зала встає, аплодує і плаче

Йдуть фінальні титри, всі починають аплодувати. Згодом встають, ряд за рядом, продовжують аплодувати. Я шморгаю носом, сльози котяться, оператори вмикають камери і сліплять світлом. Думаю, як не потрапити в об'єктив зі своїм червоним обличчям. Прес-показ, і журналісти хочуть схопити перші емоції від фільму. А мені хочеться скоріше вийти із зали, привести себе до ладу.

«Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва виходять на широкий екран. Вартість стрічки оцінили в 48 млн грн. Вона — переможець конкурсу «Держкіно», а отже, на 50% профінансована державою. Разом з фондом «Повернись живим» було організовано благодійну акцію — з кожного квитка 5 грн підуть на допомогу сім'ям загиблих в Донецькому аеропорту. Тому всіх кличуть до кінотеатрів. Тому всім небайдужим треба йти.

Фільм залишив по собі двояке відчуття. З одного боку, аж руки німіли, з іншого — я щойно переглянула те, що називають масовим кіно, на яке рідко потрапляю за власним бажанням. Спускаюся ескалатором величезного торгового центру. Тут вже Різдво, десь знизу розігрують якийсь гаджет, людей розважають пласкими жартами. А мені так тоскно. Позаду лишається той кінозал, чорний і порожній.

Читайте також: Гайдукевич: Підіть і подивіться «Кіборгів». Якщо квартальский рагулізм не дожер мозок глядача, то зали будуть повні

Звісно, війна входить не лише в наш реальний світ, а й в художній. І це було лише питанням часу — коли вона з’явиться в українському кінематографі. Тема, на яку замахнулися творці фільму — надзвичайно складна. Битва за Донецький аеропорт — уже в українській міфології. І без пафосу тут не обійтися. Власне, пафос завжди був проблемою для чи не всіх сфер нашого творчого життя. І, правду кажучи, я побоювалася того, що надлишкова піднесенність зробить зі стрічки пропагандистську листівку.

Один із перших кадрів — приїзд нових бійців, яких мають доправити в Аеропорт. Навколо метушня і галас. «Старий» (це і позивний, і ознака) стоїть дещо розгублено після репліки «Просили же нормальных солдатов». Я гостро відчуваю його мимовільне почуття непотрібності тут, в цій пилюці.

На щастя, з пафосом катастрофи не трапилося, хоча перша сцена з головним героєм із позивним «Серпень» (зіграв В’ячеслав Довженко) змусила занепокоїтися: аж занадто поетично звучала промова перед підлеглими щодо майбутнього небезпечного бою. Зрештою, цей персонаж був найпатетичнішим серед головних героїв стрічки. І за сюжетом це мало пояснення: чоловік до армії вчителював — викладав історію. Його зробили носієм націоналістичних ідей, і зробили це досить схематично з кількома шаблонними моментами (нетерпимість до «толерастів», співання українських пісень, палкі промови в дусі спікерів біля пам’ятника Шевченку в середині 90-х).

Загалом, якщо вже аналізувати персонажів, то часом їхнім характерам не вистачало глибини. Іноді ставала помітною надмірність гри — доречна в театрі, але не на екрані. В певні моменти здавалося, ніби йде не драматичний монолог когось з персонажів, а читання на радіо — з відповідною добре поставленою дикцією та «правильними» інтонаціями.

Читайте також: П'ять гривень з кожного купленого квитка на фільм «Кіборги» підуть на допомогу родинам загиблих

Найліпше втілені герої Романа Ясіновського та Андрія Ісаєнка — «Гід» та «Субота». Обоє — російськомовні бійці. В обох — живе мовлення і безпосередність в грі. І за них переживалося найбільше — з ними як глядач я «зжилася». Хоча, як здалося, автори найбільше закцентували на інших героях, і їхні стосунки виокремили з-поміж п'яти персонажів. На перший план вийшли суперечки між консерватором «Серпнем» і «толерастом» «Мажором» (це цитата) — грубо кажучи, протистояння між старим і молодим поколінням. Хлопець нещодавно перейшов на українську, під впливом подій. Мабуть, саме тому так гарно розмовляє шкільним варіантом літературної мови, аж вухо ріже.

Але саме таким має бути персонаж актора Макара Тихомирова — випещений батьками музикант, який опинився не в своїй тарілці, хоч і за власним бажанням. Він представляє нову генерацію, з широкими поглядами, максималіст, який заперечує здобутки минулого. Він протиставляється своєму командиру і навіть нехтує його наказами, хоча практично не має досвіду (три місяці вишколу в «Десні»). Між ними триває своя ідеологічна боротьба — і дуже важливо, що автори починають цю розмову про різних людей в армії. Не лише за освітою, національністю чи віком. А й за різними поглядами на розвиток та майбутнє держави.

Я півфільму проплакала. Причому не можу згадати, чи був певний зворушливий момент абощо
Незважаючи на те, що фільм монофонічний (питання про те, хто «хороші», а хто «погані», у глядача не виникне), вкраплення про діалог з ворогом все ж є. І порушується ще одна важлива тема — про те, що в лавах терористів воюють не тільки росіяни та чеченці. А й українці. Ті, хто підтримав агресора на власній землі. І таким чином герої починають говорити про причини війни та відповідальність за наслідки.

У «Кіборгах» насправді багато моментів, які викликають не лише усмішку, а й регіт в залі. Перед боєм «Старий» (Віктор Жданов) все не може вирішити, чи говорити дружині та невістці, де закопані гроші. Він не впевнений, що виживе, але і не хоче, щоб вони обидві посварилися через той скарб або ж витратили його на якесь безглуздя. Ну, здавалося б, така клішована комічна ситуація. Але я сиділа і сміялася з нього разом із сотнею людей. Напруга в очікуванні нападу бойовиків ледь зникає, вже легше дихати.

Читайте також: У Маріуполі відбувся допрем'єрний показ «Кіборгів». ВІДЕО

Можливо, автори взяли на себе занадто монументальну місію — показати все. Важкі бої, роздуми про майбутнє, побутові моменти. Стрілянина, перемовини з бойовиками, солдатський гумор. Пафос, який на щастя, затушовується жартами. Можливо, саме намагання охопити все дещо вкрало завершеність у героїв. Вони ж бо виступили скоріше персонажамами-носіями ідей, ніж самодостатніми образами, які потім могли б стати іконами самі по собі.

Але чомусь я півфільму проплакала. Причому не можу згадати, чи був певний зворушливий момент абощо. Це просто відбувалося протягом практично усіх сцен з боями, це відбувалося від кожного вибуху, пострілу і під час падіння кожного персонажа із жовтою стрічкою на руці. Я думала «Це ж наш». Я не вважала їх акторами. І переживала за кожного, а не тільки за тих, кого призначили в сценарії бути головними.

Я довго думала, чому, власне, була така потужна реакція. Цей перегляд став для мене не походом до кінотеатру, він став переживанням заново того, що я відчувала протягом 2014-2015 років. Це ширше, ніж художній твір, це наш спільний наратив — наша історія. Про ті дзвінки, смс внікуди. Коли ми всі з вами чекали коротких новин у постійному страху. Я знову пережила те заново, щоб згадати — як я ненавиджу, як я люблю.

Сходіть і ви, щоб замість спогадів не лишалася пустка. І щоб допомогти сім'ям тих, завдяки кому ми живемо.

Источник