«Вчора ввечері, повертаючись потягом з дому на фронт, набив обличчя сепаратисту», — Різниченко

Вчора ввечері, повертаючись потягом з дому на фронт, набив обличчя сепаратисту. Зайшов був у прокурений тамбур, де голосно гелготіла зграйка п’янючих мужиків, і один з них буквально кинувся до мене піднесено-агресивно — «С КЄМ ВИ ВАЮЄТЄ?! ЗАЧЄМ ТИ ПРІШОЛ НА МАЮ ЗЕМЛЮ?!! ГДЕ ТИ УВІДЕЛ АКУПАНТОВ?!» …Ну й що? Ну й нічого. Коли він сказав якусь гидоту на адресу моїх побратимів-дончан, я заходився його бити, і так замісив, що коли повернувся у купе, довелося берці вологою серветкою від крові відтирати.

Міліції у потязі давно нема — пару місяців минулого року їх наряд покатався туди-сюди, поки посвідчення «учасників бойових дій» не отримали, і лишив цю справу. Тож тут тепер жива модель українського соціуму, побудована з найконфліктніших складових: солдати, напівпритомні аватари, сепаратисти з окупованих територій, українські патріоти з Донбасу, перелякані обивателі, алкоголь, алкоголь, алкоголь — і тільки старенька провідниця у якості представника влади. Можна сказати, середовище суспільного експерименту.

Я другий раз вийшов у тамбур, і знову зустрів його — вже трохи тверезішого, вмитого, заклеєного. «…НЄ, НУ ВСЬО ЖЕ, ВОТ СКАЖИ — ПАЧІМУ ВИ ПРІЄХАЛІ НА ТАНКАХ? ПАЧІМУ С НАМІ НІКТО НЄ ХАТЄЛ ГАВАРІТЬ?!..»

Ну давай і поговоримо, якщо така нагода.

Я стільки разів вів подібні діалоги — в інтернеті і вживу, що на кожну його претензію у мене давно готова відповідь. Я ж бо живу цими відповідями, вони для мене — питання життя й смерті, тож я весь час шукаю підтвердження своєї правоти, і весь час піддаю сумніву свою позицію. Цей діалог не приніс нічого нового. Хіба ще раз переконався у правдивості старих висновків: розмова з москвинами та їх колаборантами на Донбасі і в Криму можлива, і після звільнення цих територій мирне співжиття з ними теж цілком можливе. Тільки треба їм всім спочатку дати лютої пизди, лише після цього вони здатні тебе сприймати.

Він мене уважно слухав, недовірливо. Видно було, що його періодично проймає, — я можу бути дуже переконливим, якщо зачепити. Його проймає, ми періодично тиснемо один одному руки, багато у чому сходимося, багато на що дивимося однаково, ми розходимося майже друзями. Але ж я знаю, що варто йому повернутися в його Єнакієво, і вколочені кулаками і словами нові думки розвіються без сліду, потонуть в алкогольному тумані, і все закрутиться заново. До пизди все це.

Пиздуватий час, пиздувата держава, пиздуваті люди. Сепаратист з Єнакієво вільно їздить у Київ, не ховається, навпаки — кидається на українських солдат, чітко знаючи, що нічому йому не буде. Його не здати в міліцію, не притягнути, навіть нема за що затримати.
…От нахуй ми стирчимо в цих сраних окопах?..

Вибачте, що я оце так про це. Знаю, у ваших хороших мирних містах, у більшості з вас все добре — у вас ідуть реформи, євроінтеграція, поліція, країна семимильними кроками кудись прямує, — яке вам з біса діло до побутового конфлікту в потязі «Київ-Костянтинівка»? …Просто я засмучений. У мене подружку вчора арештували, Ксену (Оксану Шелест), оце тільки що новину прочитав. Ми знайомі з нею по правозахисному й націоналістичному руху ще задовго до революції. Її арештувало СБУ разом з її хлопцем — ветераном, добровольцем, майданівцем.

Ви звикли до таких новин. І я, в принципі, теж.

Источник