Уроки кримської окупації. Історія зради та безвідповідальності

Більшість матеріалів про Крим було опубліковано 26 лютого. Цей день два роки тому став останнім вільним днем ​​українського Криму.

Лідер Меджлісу Рефат Чубаров виступив нещодавно з пропозицією вважати 26 лютого «Днем кримського опору». Саме в цей день кримські татари вийшли на площу перед Верховною Радою Криму, щоб проголосити волю народу бути громадянами суверенної держави, а не «нацменами» вмираючої імперії. Тоді, два роки тому, нам здавалося, що український Крим переміг. У Криму не було сили, яка могла б зрівнятися з кримськими татарами по консолідації та організованості.

Однак, 26 лютого не сталося нічого незвичайного. 15 тисяч людей, що вийшли нагадати знахабнілим бандитам про те, що в Криму є народ і з його думкою треба рахуватися – це звичайна для півострова дійсність. Міф про впливову «проросійську більшість» був штучно створеним і руйнувався кожен раз під тиском народу, який розумів як, а головна, де має проходити його майбутнє. Кримські татари багато разів захищали свої права за допомогою вуличних акцій і ніяка більшість не могла їм в цьому завадити.

Суттю Криму, тим що було його особливістю, завжди була наявність організованої і суб’єктної «меншості», готової до боротьби за нього. На противагу аморфній більшості, яка було не проти, щоб чужа країна, далека Москва, боролася за Крим, завойовувала Крим, крала його і навіть знищувала. Це різна форма самосвідомості. У Криму завжди були ті, для кого центром їхнього світу був Крим – саме Крим! – І були ті, хто дивився на далеку столицю, «відроджену імперію», тобто – сприймав півострів як об’єкт, відмичку, а себе – як засіб для здійснення чужих наполеонівських планів.

І все ж для розуміння причин того, що сталося в Криму, набагато більш показовими стали події 27 лютого. У цей день кримський парламент і Рада міністрів були захоплені російськими диверсантами, а на вулицях з’явилася російська армія. Тоді стало зрозумілим, що окрім кримських татар в Криму немає сили, здатної надати організований опір насильству. Але, разом з тим, ми побачили, що «проросійська більшість» може реалізувати задумане тільки спершись на зовнішній силовий апарат.

Всі ці козачки і спецназ бабусь-«махерові берети», були непорівнянні за потужністю з кримськими татарами, проукраїнськими активістами і тією частиною української армії, яка залишилася вірна присязі.

Без підтримки «ввічливих БТРів» проросійська більшість ніколи не впоралася б з поставленим завданням «повернення в рідну гавань». І тут виникає питання: а хто підтримував цю аморфну більшість протягом всіх 25 років української незалежності? У момент окупації ми бачимо справді відповідь на це питання. Кримські чиновники, силовики і міліціонери – люди, найняті на роботу державою Україна, очолювали і заохочували проросійський натовп.

Крим – це не тільки історія захоплення. Це ще й історія зради та безвідповідальності, в якій окупація розставила всі крапки над «i». Ось вже два роки Крим в заручниках у тих, комувзагаліначхати на нього. Їхня батьківщина – Росія, столиця – Москва. Вони не здатні приймати рішення в інтересах Криму, тому що не знають і не розуміють його. Крим захопили люди, які не вважають його цінністю.

Процес повернення Криму в Україну рано чи пізно завершиться. Він повернеться додому. Повернеться, щоб стати домівкою для тих, кому він дорогий. Але питання, які поставив перед нами півострів в лютому 2014 року самі собою нікуди не подінуться. Як так могло статися, що в Криму, де третина армії була вірними синами України, де 400 тисяч кримських татар готові були організовано захищати українську державу, де проукраїнські активісти, що діяли у ворожій обстановці, не залишали боротьби – двадцять років рішення приймалися зрадниками, які спиралися на аморфну, ворожу до ідеї незалежної України людську масу?

Причиною захоплення Криму і анексії, що відбулася після цього, стала відсутність державної стратегії щодо Криму. Запорукою його повернення і успішної інтеграції в українську державність буде створення і реалізація цієї стратегії.

26 лютого, завдяки діям українських громадян, стало «Днем кримського Опору». Але ніякий опір неможливий, якщо Україна забуде про 27 лютого – про день українського ганьби. Коли державні чиновники, міліціонери, представники спецслужб, освіти, науки і культури масово присягали агресору і раділи чужим прапорам.

Кримський шок від масового зрадництва, який довелося пережити всім українцям, вчить нас тому, що без участі держави, державницьку позицію громадянам не прищепиш. А силами виключно громадянського суспільства державу не захистиш. Саме в Криму позначився план побудови нової суверенної України, який повинен реалізуватися заради нашого спільного виживання. Мова про взаємодію держави і громадянських інститутів.

І тут нам слід погодитися з трохи спрощеною і наївною формулою про те, що Україна зможе повернути Крим, коли відбудує себе.

Безумовно. Побудова сильної держави – запорука його територіальної цілісності. Тому повернення втрачених територій неможливе без побудови успішної держави.

Коли Україна створить себе – Крим стане українським. Але не тому, що в Криму будуть дешеві товари і високі пенсії, а аморфна більшість тепер захоче паразитувати на Києві, а не на Москві. Коли Україні вдасться створити себе як країну з сильними державними і громадськими інститутами, чіткою стратегією розвитку, з діючими механізмами по її реалізації, тоді активна меншість зможе вступити в право і реалізувати на півострові загальноукраїнську державну політику.

Україна повинна припинити опиратися на тих, хто сприймає її як засіб для власного існування і почати вибудовувати діалог з тими, хто не мислить свого існування без неї. Коли урок Криму буде засвоєний – Крим буде повернено тим, хто любить його і бореться за нього.

Источник