Говорила, ніде жити в Києві, не маю роботи. Сказала навіть, що завагітніла і що мій чоловік – в АТО
Середа, 24 лютого 2016
07:59
Говорила, ніде жити в Києві, не маю роботи. Сказала навіть, що завагітніла і що мій чоловік – в АТО
КАТЕРИНА МІЗІНА КУПИЛА ХАТУ НА ПОКИНУТОМУ ХУТОРІ Й ХОЧЕ ПЕРЕТВОРИТИ ЙОГО НА МИСТЕЦЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ
У НЕДІЛЮ ВИХОДИМО З МАРШРУТКИ НА ЗУПИНЦІ “ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ”. ЦЕ ЗА 120 КМ НА ПІВНІЧ ВІД КИЄВА, В ЖИТОМИРСЬКІЙ ОБЛАСТІ. ЗА 700 М – БЕЗЛЮДНИЙ ХУТІР ЗЕЛЕНИЙ ГАЙ НА 11 ХАТ-МАЗАНОК. Його старовинна назва – Гойч. Означає місце, галявину, де люди збираються на гуляння.
Півроку тому одну з хат купила київська журналістка 24-річна Катерина Мізіна. За зиму спалила речі колишньої господарки, вичистила криницю. Навесні планує зробити ремонт і перебратися сюди зі столиці.
Катерина зустрічає на автобусній зупинці. Виявилося, що їхали одним автобусом. Крім нас, більше ніхто не виходить.
– Хотіла вчора приїхати, хату розтопити. Але не вийшло, – каже Катерина.
Катерина МІЗІНА, 24 роки, журналіст. Народилася в місті Рибниця у Придністров’ї, Молдова. Батько – росіянин із міста Єсентуки на Північному Кавказі, інженер. Мати – українка з подільського села Врублівці, художниця. “Тато прочитав книжку про старовинні замки Поділля. Попросився в університеті відправити його на роботу до Кам’янця-Подільського. Там і познайомився з мамою”. Коли Катерині було 9 років, родина повернулася до Кам’янця-Подільського. Вступила до “Пласту”. Закінчила Національний університет телебачення, кіно і театру імені Карпенка-Карого за спеціальністю “диктор та ведучий телебачення”. Працює журналістом на Громадському телебаченні. У телешколі викладає дітям роботу в кадрі й тележурналістику. Мандрувала Європою, Африкою. Півтора року жила на мистецькому хуторі Обирок у Чернігівській області. Його заснував режисер Леонід Кантер на місці покинутого селища. Позаторік об’їхла велосипедом близько 700 кілометрів Київською та Житомирською областями – шукала хутори подалі від дачників, великих сіл і лісництв. Торік у вересні купила хату на покинутому хуторі Зелений Гай Малинського району на Житомирщині. Хоче перетворити його на мистецьке поселення і закликає друзів купувати сусідні хати. Винаймає квартиру на столичній Лук’янівці. З літа планує переїхати на хутір. Незаміжня
Вона у яскравих черевиках, теплій коричневій куртці й шапці лимонного кольору. Йдемо узліссям до хутора. Під ногами потріскує напівтала крига.
– Кілометрів 700 велосипедом проїхала, доки цей хутір знайшла, – розповідає Катерина. – Шукати почала з друзями два роки тому. Об’їздила в Житомирській області північний Народицький район. Там багато сіл виселені після Чорнобиля, але чисті від радіації, бо вона падала плямами. Тут – норма, а за 3 кілометри – дозиметр зашкалює. Деякі села – суцільні хащі: дерева крізь дахи попроростали, грудки цегли замість хат. У цій руїні де-не-де трапляється бабулька з собачкою. Але люди там – дивакуваті, неконтактні.
Поїздила Київщиною. Південніше столиці ландшафт красивіший. Ближче до Черкащини починаються пагорби. Там значно все веселіше, але й заселеніше. Знаходила маленькі села, які вже окупували дачники. Вони насаджують свій споживацький спосіб життя. З такими точно не подружуся.
Цей хутір знайшли мені друзі – випадково заїхали машиною. Усі господарі тут повмирали або переселилися до дітей у Малин чи найближче село Недашки – за 4 кілометри звідси.
У моїй хаті стара жінка жила. В сусідній – дід. Бабу дочки забрали в Малин. Дід помер. У хаті тимчасово живе його колишня жінка і старі друзі по пляшці. Це поки що єдині мої сусіди.
Звертаємо ліворуч від лісу. Починається хутір. Перша хата – Катерини. Відчииняє її двома ключами. Сінешні двері – звичайним. Наступні, що ведуть до хати, – старовинним півметровим, подібним на кочергу. Встромляє його в отвір у стіні й намагається скинути скобу із заслону з внутрішнього боку. За кілька хвилин замок піддається.
– Цей замок навіть не всі місцеві можуть відкрити. Буде захист від злодіїв.
У ХАТІ ХОЛОДНО – НЕ ТОПЛЕНО ДВА ТИЖНІ. ПАХНЕ ГЛИНОЮ І ВОГКІСТЮ. ТРЕТИНУ ПРОСТОРОЇ КІМНАТИ ЗАЙМАЄ ПІЧ. На припічку стоїть гасова лампа, якій років 70. Біля печі – металеве ліжко з товстим сірим матрацом. З-під нього звисає вишите трояндами по краю біле простирадло.
– Це єдине, що лишила від попередніх господарів. Бабуся була дуже стара, під себе ходила, спала на лежанці. Там у неї була купа кожухів. Тому несвіжий запах досі, – пояснює Катерина.
– У перші вихідні повиносила все і спалила. Окрім шуби, – Катерина знімає з цвяха біля дверей чорну товсту шубу зі штучного хутра і вдягає. – Шикарна, непродувна. Вдягала на сильні морози.
На стіні над кухонним столиком Мізіна почепила жовту майданівську каску. На лаві попід стіною – складені каремат, спальник і ящик з одягом.
– Щоб пацюки не погризли. У перші дні зими по всій хаті вночі шастали. Погризли ковдри. Всі мої футболки й кофти затягнули в піч. Зробили з них кубло. Спалила всі ті речі й розклала по хаті отруту. Наступного разу приїхала – все ціле. Побачила одного дохлого пацюка біля дров. Тільки зібралася забрати його на совок – звідкись узявся кіт. Схопив щура й утік.
Не страшно ночувати тут самій?
– Страшно було першої ночі. Від кожного звуку здригалася. Але більше боюся в місті – наприклад, там багато машин, які швидко гасають. У селі загроз набагато менше. Ну поселилися в сусідній хаті алкаші. Не уявляю, що їм від мене може бути треба. Тут нічого забирати. Ну, поб’ють вікна – поставлю нові.
У ДРУГІЙ КІМНАТІ – ПОРОЖНЬО. НА ЛАВЦІ ПОДУШКА ІЗ ВИШИТОЮ ЖАР-ПТИЦЕЮ, ВИЛИНЯЛОЮ ВІД ЧАСУ.
Катерина Мізіна у власній хаті, яку придбала півроку тому, планує зробити ремонт: замінити проводку, провести інтернет, почистити піч. Після цього завезе меблі
– Викинути рука не піднялася. Тут буде спальня. Весною робитиму ремонт. Проводку хочу поміняти, колонку з водою зробити, бо в криниці надворі несмачна – із сіркою. Збудую веранду навколо хати. Переберуся сюди з літа. Прикинула, що в Києві квартиру ніколи не куплю. А хата за 30 тисяч гривень і машина в майбутньому – це реально.
На хуторі пустують 10 дворів. Деякі продаються. Займаюся тим, щоб поселити тут своїх друзів. Щоб їх не скупили дачники, які приїжджають сюди лише шашлики посмажити й попиячити.
Катерина присідає біля печі, розпалює в ній ялиновими гілками.
– Поряд сосновий ліс. Збираю гілки. Вони добре горять. Маю і дрова. Люблю, як пічка тріщить. Ці звуки хочеться слухати.
У двері стукають.
– Драстуйте! – заходить чоловік років 50 у сірій куртці і високих чоботах. – Іван Миколайович, сусід, – тисне по черзі руки. – Думаю, зайду. Чого ти топиш так помалу? Змерзнеш тута, холодно. Клади больше дров. Клади больше! Хай горат! А чо ти топиш ту гнилушку? – показує на товсті вогкі дрова. – Тонші бери. Не буйся пєчкі. Ти ж хлопців вже, певно, не боїшся, а пєчкі боїшся!
– Я жив на цьому хуторі. Це родіна моя, – каже Іван Миколайович. – Зараз у Недашки переїхав.
Прощається і йде.
– Це був перший чоловік, з яким тут познайомилася, – говорить Катерина. – Він допоміг знайти господарів цієї хати. Бо вони не йшли на контакт. Переживав, як тут сама ночуватиму. Раз цілий вечір телефонував. Але в хаті зв’язку немає – береш трубку й нічого не чуєш. Уранці передзвонюю. “Та думав прийти тебе обігріть, щоб сама не боялася”. Він – ловелас місцевий. Перше, що спитав: “У тебе чоловік є?” Коли сказала, що – ні, дзвонив разів зо три і кликав на шашлики.
Як порозумілися з тутешніми жителями?
– Вони довго не сприймали мене. І “секта”, і “біженці” – як тільки нас із друзями не називали.
Від київської інтелігенції селяни “морозяться”. Коли людина починає: “Будь ласка, ми би хотіли…”, одразу розуміють, що це – чужак, і відмовляють.
Я свою хату півтора місяця випрошувала. Щотижня дзвонила, йшла на всякі уловки. Говорила, ніде жити в Києві, не маю роботи. Навіть сказала, що завагітніла і що мій чоловік – в АТО.
Потім іще місяць домовлялися про ціну. Пропонувала 25 тисяч, господарі просили 40. Сторгувалися на 30-ти. Тут біля кожної хати ще 25 соток землі.
Їм боляче віддавати ці двори. Розуміють, що ніколи сюди не повернуться. Часто кажуть: доки бабця жива, нічого не продамо. Або: там гриби такі в лісі! Де ж ми тепер їх збиратимемо?
Господарі кількох хат живуть у сусідніх Недашках. Перший раз, коли пішла до голови сільради, застала його із сапкою на городі з голим торсом. Він одразу: “Нічого в Зеленому Гаю не продається”. Але пізніше виявився приязним мужиком. За рік пішов в АТО.
Катерина ставить на електроплитку чайник. Сідаємо до столу. П’ємо трав’яний чай із печивом. Піч нагрілася і димить.
– Коли довго не палиш, трохи чадить. Нема тяги. Прочищати треба. Коли вперше приїхала сюди з мамою взимку й розтопила піч – дим стіною стояв. Мама злякалася: що ти купила? Вона народилася в селі, але 14-річною поїхала до міста, щоб учитися на художника. У 70-х вся молодь із сіл виїжджала. Зараз навпаки – повертаються.
Для комфорту часто хочеться трудитися в місті, а жити в селі. Не обов’язково ставати фермером. Можна продовжувати працювати за комп’ютером.
Як живуть за кордоном великі міста, у яких ви бували?
– Батьки розлучилися, коли мала 10 років. Тато – в Москві. До 17-ти їздила туди по кілька разів на рік. Москва мене не прийняла. Одразу відчула себе там чужою і провінціалкою.
Ще одне неприємне враження – Аддис-Абеба, столиця Ефіопії. В тамтешніх селах хатинки чисті, соломою заткані. А в Аддис-Абебі усе навколо – бетон і сміття. Єдиний на все місто парк – розміром із наш Маріїнський. Тут бомжі, а через дорогу – готель Hilton. У селі немає роботи, у місті – комфорту. Натомість сподобалося, як живуть у селах Фінляндії. Їх перетворили на містечка. У кожному є клуби з більярдом, настільними іграми, комп’ютерами, проекторами. Селяни мають інтелектуальне життя, тому молодь не рветься до міста.
ОДЯГАЄМОСЯ, ЩОБ ПРОГУЛЯТИСЯ ХУТОРОМ. У КОРИДОРІ БІЛЯ В’ЯЗАНКИ ДРОВ СТОЇТЬ ВЕЛОСИПЕД, ЯКИМ КАТЕРИНА ЇЗДИЛА СЕЛАМИ. БЕРЕМО ЙОГО З СОБОЮ.
У дворі – накрита дерев’яною лядою криниця.
Цей будинок з 25 сотками землі на хуторі Зелений Гай Катерина Мізіна купила півроку тому. Біля хати є літня кухня і криниця
– Двом місцевим чоловікам заплатила 300 гривень за 4 години роботи – чистили криницю. Залазили вниз, відрами витягували намул.
Хутір простягається менш ніж на півкілометра. Хати обабіч дороги – старі, облуплені, деякі – під замком, у деяких двері відчинені. Заходимо до однієї з них.
– Ця хата в непоганому стані. Балки цілі. Бабуля хоче продати, її донька – хоче, а син вперся: ні. Каже, має свої плани на землю. Хоча живе в Києві й сюди не їздить зовсім.
На підлозі розкидані старі пластикові пляшки, покрита павутинням коробка з-під радянського зефіру.
Катерина витягує з-за печі дерев’яний стілець із проваленим сидінням.
– Клас! Я його собі заберу! – каже.
Потім дістає подібний на ступу дерев’яний прилад.
– Думала-гадала, що це за штука. Потім зрозуміла: нею збивали вершки, масло, – крутить предмет у руках.
На стіні – вицвіла іконка з пластмасовими квітами. На підвіконні лежить стос запилених пожовклих газет, верхня – “Труд” за 12 липня 1966 року. Починається статтею “Лето. Жатва”. У коридорі на підлозі лежать перевернуті догори дном дерев’яні ночви. У хаті ніхто не жив уже кілька десятків років.
Прогулюємося до невеличкого ставка у вербах на краю хутора. Крига – міцна. Доходимо на середину плеса.
– Тут жили двоє бобрів. Вони тримали його в порядку, чистили. Коли бобрів убили, ставок замулився. Зараз у ньому брудна вода. Треба його відновити – поселити бобрів, запустити рибу, – розглядається Катерина.
За ставком – остання, найбільша хата хутора. Вікнами виходить до лісу. Вона під замком. Її планують придбати друзі.
– Тут є місцевий олігарх, який хоче скупити все, – говорить вона. – Каже, зробить тут перевалочний пункт для мисливців. Усе нам псує.
Катерина проводжає до повороту на трасу. Хочемо встигнути на київську маршрутку.
– Навесні планую сад посадити, – говорить Катерина Мізіна. – Треба, щоб хати купили нормальні адекватні творчі люди. Мрію, що кожна хата проводитиме по кілька культурних заходів на рік. Приїжджатиме молодь із музикою, літературою, театральними постановками. Інакше хутір перетвориться на звичайне село, з якого через два роки захочеться втекти від нудьги. Але сама я нічого не зможу. Потрібна община.
Похожие записи
Об авторе
