Донецький оптимізм

Субота, 20 лютого 2016
09:05

Колонки

Олександр Михайленко

Олександр Михайленко

Донецький оптимізм

 
Коментувати
Роздрукувати

– Конечно, при украинской власти было лучше, – каже таксист років 30. Їдемо центром Донецька. – Сейчас полная ж… па. Многие тут хотели бы, чтоб Украина вернулась. Но… – пауза. – Ты же понимаешь, что первыми в город войдут правосеки, а не армия. Они нас всех перевешают на столбах. Никто не заступится. Поэтому, – позіхає, – лучше уж пусть будет, как есть.

Такий аргумент донеччан чую не вперше.

– Ну, как там настроения? – запитує Максим, щойно я повернувся до Києва. Він – активіст донецького майдану. До 2014-го працював спецкором на Донбасі одного зі столичних видань. Торік був мобілізований. Зараз доліковується у столичному госпіталі.

Переповідаю йому розмову з таксистом. На обличчі приятеля з’являється широка усмішка:

– Ну они и оптимисты! – голос Максима стає тихішим, усмішка зникає. – На самом деле, первыми в город зайдем мы – донецкие украинцы. И тогда вся эта сволочь побежит сдаваться правосекам, потому что там их ждет быстрая смерть. Мы помним каждого! – починає дихати частіше. – У нас лежат списки. Всех, кто ходил на референдум, кого видели на сепарских митингах, кто звал Путина.

Слухаю мовчки. За пару хвилин Макс замовкає й переводить дихання. Запалює цигарку.

– Ладно. Позволим взять все, что смогут унести в руках, и пускай драпают в Рашу в одних тапочках. Как мы в Киев весной 2014-го.

Источник