“ЗАРАЗ МИ У НАБАГАТО КРАЩОМУ СТАНОВИЩІ, НІЖ ЦЕНТРАЛЬНА РАДА ЧИ УНР У 1917 РОЦІ”, – ІСТОРИК ВЛАДИСЛАВ ВЕРСТЮК

Три роки тому на самому початку російської агресії проти України серед експертів різного штибу було модним вбачати аналогії з подіями 1917 року. Порівнювали Революцію Гідності та революційні події 1917 року. Хтось поринув в історичну романтику, пам’ятаючи про проголошення Української Народної Республіки. Інші вжахнулися, читаючи про криваві розправи більшовиків і розгул криміналітету.Чим була і чим стала Лютнева революція 1917-го? Чому величезна Російська імперія впала за декілька днів? Як війна породила бунти в Петрограді? Як Українська Центральна Рада виросла з невеликої організації, що розміщувалася у маленькій кімнатці під сходами, у повноцінний парламент? Чи вважав себе Нестор Махно українцем? І зрештою, чому війну з Росією сторічної давності не варто порівнювати з війною нинішньою?

Ці питання ми поставили доктору історичних наук, завідувачу Відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України Владиславу Верстюку.

Фото: Інститут історії України НАН України

РОСІЯ СТВОРИЛА ВЕЛИЧЕЗНУ АРМІЮ, ТА НЕ ЗМОГЛА ПРОГОДУВАТИ АНІ СОЛДАТІВ, АНІ ЦИВІЛЬНИХ

– Досі, коли говорять про революційні події 1917 року, широкий загал має на увазі саме жовтень – те, що нині прийнято називати Жовтневим переворотом. Чи можна сказати, що підґрунтям усієї революції стало повалення монархії у лютому?

– Навіть радянські історики, які перетворили жовтневу революцію на щось сакральне, не відмовлялися від Лютого як від початку революційних змін. Тільки ту революцію презирливо назвали буржуазно-демократичною, а жовтнева вже була соціалістичною. Сучасна історіографія робить акцент на Лютому, бо Жовтень – це чергова зміна влади у революційній країні.

– Які саме зміни були закладені під час Лютневої революції?

– Щоб зрозуміти, що приніс Лютий, необхідно усвідомити, якою країною була Росія. Від Петра І вона називала себе європейською державою, хоча була організована зовсім інакше, ніж західноєвропейські країни. Захід пройшов через феодалізм – через принцип “васал мого васала не мій васал”, Магдебурзьке право, яке давало свободу містам. У Росії ж громадян як таких не було, всі були підданими монарха. Відповідно, держава завжди здійснювала нагляд над суспільством і придавлювала його. Когось наділяла привілеями, у когось навпаки забирала. У Росії найдовше існувало кріпосне право – аж до 1861 року – і цілком позбавляло селян будь-яких прав. Та й коли вони отримали волю, то вийшли з невеликою кількістю землі й були позбавлені громадянських прав.

Наприкінці ХІХ ст. почалися революційні тенденції, бо такий стан речей відчутно контрастував із західними країнами. Вибухоподібна реакція суспільства на всевладдя держави дали про себе знати у ХХ столітті. Спершу під час революції 1905-1907 років. Але той вибух мав мало конструктиву, і тому був подавлений.

– Чому не мав конструктиву?

– Революція вибухнула стихійно, як реакція на поразку Росії у війні з Японією. Тодішні опозиційні політичні сили Росії не зуміли організаційно об’єднати революційний рух. Єдине надбання 1905 року – даровані царським маніфестом невеликі свободи та створення Державної Думи як дорадчого органу при імператорі. Революція була жорстко подавлена, в країні запанувала реакція.

Головним здобутком Лютневої революції 1917 року було повалення самодержавства і всієї старої державно-політичної системи. Росія стала вільною країною, отримавши всю повноту громадянських прав і свобод. Це відкривало дорогу до розвитку демократії і республіканського способу життя, дало поштовх для розвитку і національних, і соціальних рухів. Інша справа, що суспільство у 1917-му було до цього не дуже підготовленим, тому вибудувати стійкі ефективні демократичні інститути не вдалося. Виявилося, що революція – це зручний руйнівний інструмент, але революція не вміє швидко створювати щось нове. І тоді на зміну Лютому прийшов Жовтень зі страшною охлократією.

Спалення царських символів у Петрограді. 1917.

– Нині вважають, що революція була породжена Першою світовою війною. Коли про це говорять, то мають на увазі економічне виснаження?

– Так, Російська імперія не витримала війни і почала розвалюватися на очах. Економіка – дійсно дуже важливий фактор. Кожен день війни обходився Росії у 50 млн карбованців. На 1917 рік внутрішні і зовнішні борги Росії становили майже 10 мільярдів. Для початку ХХ століття це були шалені гроші. При всій величезній території і населенні у 130 мільйонів до армії потрапили близько 15 мільйонів людей. Кілька мільйонів загиблих. Тривали бої з літа 1914-го. Війна розтяглася на довгі роки, набрала виснажливого позиційного характеру, обернулася колосальними втратами людських ресурсів, відірваних від повсякденної праці. З особливою силою мобілізації вдарили по селу і селянству, що призвело до скорочення посівних площ – за останніми оцінками на 10 мільйонів гектарів, – а отже, до нестачі хліба. Росія створила величезну армію, а не могли прогодувати ані солдатів, ані цивільних.

Також скорочувалося промислове виробництво, закривалися шахти, металургійні заводи. Парадокс: потрібен метал для виготовлення зброї, а металу бракувало, бо не вистачало робочої сили. Доводилося замінювати працівників шахт і заводів, яких забирали на фронт, військовополоненими. Так, сотні тисяч військовополонених працювали на шахтах Донбасу як робітники, до Росії було запрошено велику кількість китайців. У країні невпинно росли ціни. Порівняно з 1 червня 1914 року на 1 січня 1917 року відсоткове збільшення цін становило: на покрівельне залізо – 233%, залізо сортове – 472%, цвяхи – 983%, дріт – 430%, гвардійське сіре сукно подорожчало на 515%, бобрик – 500%, байка – 460%, бумазея – 350%, коленкор білий – 275%, ситець кращої якості – на 466%.

У січні 1917-го міста зіштовхнулися з нестачею вугілля. Київ недоотримав 9 млн пудів вугілля порівняно з 1914 роком. Відповідно, почалися перебої з електроенергією, а відтак і з продовольством, бо пекарні і фабрики не працювали на повну потужність. При тому пам’ятаємо, що хліба стали вирощувати менше. Виникали черги біля продовольчих магазинів. З чого почалася революція? З бунтів у чергах під булочними в Петрограді. Уявіть: жінки стоять з ночі, а хліба немає, і так регулярно, а сім’ю треба годувати. Психологічне нагнітання породило бунти, їх підтримав місцевий гарнізон, і так спалахнуло революційне полум’я.

Чергу за хлібом у Петрограді пильнує поліція. Січень 1917-го.

– Те, що Перша світова докорінно змінила психологію і пріоритети людей, – факт беззаперечний. Які суспільні зміни посприяли революції?

– Це була світова війна, у якій брали участь 38 держав з населенням близько 1,5 мільярда. Вона починалася і відбувалася під гаслом “визволення народів”. Кожна сторона – Четвертний Союз і Антанта – представляли себе визволителями народів, пригноблених державами-супротивниками. Кожна сторона розробляла свої геополітичні проекти під цю війну. Росіяни заявили, що хочуть “визволити” Босфор і Дарданелли і приєднати до себе “подъяремную Русь” – тобто Галичину, що належала Австро-Угорщині. Німці теж мали інтерес до України, бо розуміли, що якщо відірвати ці території від Росії, то вона перестане бути такою силою, якою була перед війною.

У самій Росії росіяни (“русские”) становили менше половини населення. Решті дали презирливу назву “інородці”, а українців та білорусів вважали безправними гілками російського народу. Один з лідерів революції й міністр Тимчасового уряду Іраклій Церетелі вважав, що однією з причин вибуху революції було саме невирішене національне питання.

Росія до початку війни не змогла завершити ні промислової, ні соціальної модернізації. 80% її населення становили селяни. Приблизно стільки відсотків від одягнутих в російські шинелі солдатів були селянами. Селянину важко було пояснити, нащо йому воювати за Босфор і Дарданелли, для чого треба визволяти “подъяремную Русь”. Пов’язана з початком війни ейфорія пройшла дуже швидко, в армії і суспільстві почали виростати настрої втоми і незадоволення.

До війни більшість селян жили замкнутим життям, прив’язаним до сільськогосподарського календаря і власного клаптика землі. Добре, якщо селянин колись з’їздив далі, ніж у волость на ярмарок. А потрапивши до армії, він розгорнув свої горизонти, побував у інших краях, побачив багато цікавого, наслухався авторитетних людей… Солдати почали об’єднуватися в неформальні земляцтва, національне почуття заграло. З іншого боку, роки перебування у війську звільняли людей від страху втратити життя. Це могло статися будь-якої миті. Солдати дивилися у вічі смерті, їх травили газами, вони йшли під вогнем у наступ. Людина під час війни перестає жити звичним усталеним життям. Отримує солдат листа з дому, там розповідають про негаразди. Зі свого боку він пише відповідь. Хоча воєнна цензура і працювала, але ж неможливо було вирізати все. Це дуже міняло психологію і селянина, і робітника, загалом суспільства, воно наповнювалося агресією. І не дарма бабські бунти у Петрограді першими підтримали саме військові.

ГРУШЕВСЬКИЙ НЕ ПОМІТИВ РЕВОЛЮЦІЮ В МОСКВІ, А КОЛИ ПРИЇХАВ ДО КИЄВА, ТО БУВ ВРАЖЕНИЙ ЇЇ РОЗВИТКОМ

– Як на всі ці виклики реагувала російська влада?

– За час війни практично кожного року мінявся уряд. Останній був призначений буквально на початку 1917-го. Ще було явище “распутінщини”, а за нею зневіра і неповага до царської сім’ї. Плюс корупція. Все це працювало на революцію.

У Державній Думі опозиційні до царського уряду депутати були об’єднані в “Прогресивний блок”. Історики часто згадують знамениту промову Павла Мілюкова у Думі в листопаді 1916 року, в якій він критикував політику уряду у війні. Мілюков ставив питання: “Це зрада чи це дурість?” – що з них гірше. На початку 1917-го, після вбивства Распутіна, у суспільстві активно поширювалися чутки про швидкий державний переворот, після якого влада мала перейти до царевича Олексія, регентом до повноліття царевича мав стати великий князь Михайло Олександрович. Переворот очікувався вже у лютому 1917 року. Але замість нього спалахнула революція, яку ніхто не передбачав і масштаб якої не зміг збагнути. Отже, війна – це великий каталізатор революції. Можливо, якби не війна, то хід історії відбувся б по-іншому.

– Революція відбулася б, але не сталося б жовтневого перевороту?

– Можливо, не було б і самої революції – якби в країні продовжилися столипінські реформи, а політична еліта змогла б реорганізувати самодержавну систему у конституційну монархію, народи якої отримали б право автономії. Однак цього не сталося, Столипін був убитий, а цар Микола ІІ самотужки з завданнями часу вправитись не міг. Сьогодні його подають як людину ліберальних поглядів, доброго сім’янина, і так далі. Та для нього ноша влади виявилася непосильною. Не випадково він став “Миколою Кривавим” – тому що під час революції 1905 року дав наказ на розстріл мирної демонстрації. І він це пам’ятав! Міг би і у 1917 році вдатися до насилля, але не насмілився відкрито використовувати війська. Він вводив військове положення, відкладав засідання Державної Думи, але це не допомогло: Росія не витримала війни – ні економічно, ні збройно, ні психологічно.

Солдати вимагають ув’язнення для колишнього імператора. Березень 1917.

Відомий російський есер, а потім всесвітньовідомий соціолог Пітірім Сорокін був свідком тих подій. Він прослідковує, як день за днем у Петрограді він відчував, як наближається революція. Росія з усіх країн, втягнутих у війну, першою не витримала. Згодом розвалилися й інші імперії: Османська, Німецька та Австро-Угорська. Тому Перша світова відіграє надзвичайно важливу роль у нашій історії, ми її недооцінюємо. Вона перемалювала карту Європи і змінила світовий устрій.

Микола ІІ після зречення престолу

– Отримана свобода дала змогу народам Російської імперії заявити про свої національні права. Наскільки швидко зорієнтувалися українці?

– Всі народи намагалися заманіфестувати свої національні права. Український національний рух на цьому тлі мав доволі непоганий вигляд. У Києві зусиллями різних українських організацій і партій, яким революція відкрила шлях до легальної діяльності, у перших числах березня 1917 року створено Українську Центральну Раду – орган, під омофором якого об’єдналися сили національно-визвольного руху. Відразу до УЦР приїхали представники з Одеси, Харкова, Чернігова, Полтави і навіть Кубані. З київської міської організації Центральна Рада за лічені тижні перетворилась на всеукраїнський орган.

– На своїх початках УЦР нічим не відрізнялася від аналогічних організацій по всій колишній Російській імперії. Як вона перетворилася на український парламент?

– Шлях до парламенту був довгим, про УЦР як парламент можна говорити після проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917-го. А до того це була революційна громадсько-політична організація. УЦР створили, щоб заявити про українців як про організовану силу. Спершу були абсолютно несміливі заяви, які неодноразово були висловлені і до революції. Просили дозволу на заснування українських шкіл, запровадження української мови в судочинстві… Такі позиції обстоювали діячі старшого покоління – наприклад, Євген Чикаленко, Дмитро Дорошенко, Олександр Лотоцький, Петро Стебницький. Молодше покоління було налаштоване радикальніше – це ті, хто в 1900 році організували Радикальну у країнську партію. Це Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Борис Мартос… Між старшим і молодшим поколіннями українських діячів існували значні розбіжності, але вони об’єдналися в одну організацію. Коли в газетах було опубліковано інформацію про створення Центральної Ради, до неї, як я вже сказав, почали стікатися представники всіх регіонів України та українських колоній за її межами.

Вирішальну роль в перетворення Центральної Ради на впливову організацію відіграв Михайло Грушевський. Це був не просто видатний історик, його вважали батьком нації. Десятитомник Грушевського “Історія України-Руси” фактично був маніфестом про самостійність українців як народу, історичним підґрунтям національної ідеї. До всього, Грушевський був хорошим організатором. Під час війни він був арештований – на нього навісили ярлик “австрійського шпигуна”, і лише з початком революції він зміг повернутися до Києва.

Коли Грушевський потрапив до Центральної Ради, то що побачив? Кілька солдатів, кілька інтелігентів, які збиралися у невеличкій кімнаті під сходами Педагогічного музею. Це Грушевського не злякало, він відразу розгорнув кипучу діяльність – українці відновили видання газет, провели у Києві 19 березня величезну українську демонстрацію. За спогадами, на неї зібралося 100 тисяч людей.

Велика українська маніфестація 1917 року.

– Це майже чверть тодішнього населення Києва. Звідки стільки прихильників українського руху? Приїхали люди з околиць?

-У Києві тоді мешкало 500 тисяч жителів. На демонстрації було багато представників військових частин. Не будемо чіплятися до цифри, вона могла бути більшою чи меншою. Але цю цифру зафіксувала тодішня київська преса. Багато людей могли вийти просто з цікавості – українці ж себе тільки почали пізнавати. Але Київ був вражений масовістю цієї демонстрації. Колона розтягнулася від Володимирського собору по бульвару до Хрещатика. Над Міською Думою повісили синьо-жовтий прапор. От що значить отримати свободу! Грушевський був вражений. Його на руках занесли на балкон міської думи, він виголосив промову. Потім ще виступав на Софійському майдані. У своїх спогадах він писав, що не помітив революцію, перебуваючи в Москві, а коли приїхав у Київ, зрозумів, що старі вимоги вже недоречні, бо українці переросли їх.

Протягом березня-квітня 1917-го Грушевський написав кілька статей, в яких сформулював нову революційну українську програму. Вона полягала в здобутті національно-територіальної автономії України у федеративній республіці Росія. Автономію політик розумів у широкому контексті. Довкола цього гасла об’єдналися навіть самостійницькі групи – той же Микола Міхновський. Як він пояснював, самостійність має бути у майбутньому, а в березні 1917-го усі пристали на ідею автономії.

– Наскільки така ідея була вдалою і доречною?

– Це гасло отримало відгук у суспільстві. На початку квітня зібрався Український Національний конгрес. На нього з’їхалися представники з усіх-усюд. Приїхало від 900 до 1500 делегатів різних з місць. Конгрес підтримав гасло автономії. Відбулися вибори у Центральну Раду, обрали 118 членів, кожен регіон України, громадські організації та політичні партії отримали своє представництво. Так УЦР була легітимізована і формально перетворилася з київського органу на всеукраїнський.

– Київ вважали російським містом, і Київська міська дума була чи не найбільш реакційною в колишній імперії. Як це сприйняли російські діячі?

– Вони зустріли це дуже ревниво. У березні проросійські вважали, що український рух десь позаду стоїть – то і хай собі. А українці за місяць виросли в потужну силу. У Києві жодна інша Рада такого впливу не мала. Тож у пресі з’явились провокаційні чутки про те, що національний конгрес збирають з метою захопити владу в Україні. Подібні поголоски виникали час від часу протягом всього 1917 року, і Центральній Раді доводилося вести боротьбу за своє визнання і з Тимчасовим урядом, і з російською революційною демократією.

Під час великої маніфестації 16 березня з Думської площі (нині Майдан Незалежності) було знято пам’ятник вбитому у 1911 році прем’єр-міністру Петру Столипіну – як символ старого режиму. Міська влада заявляла про те, що демонтує пам’ятник, однак народ не хотів чекати. В ніч перед маніфестацією була зроблена спроба самовільно знести монумент, однак його лише пошкодили. Остаточно його повалили саме 16 березня. З боку це нагадувало народний суд – спорудили свого роду ешафот, на якому Столипіна “повісили”.

– І Центральній Раді дорікали в тому, що вона нелегітимна…

– Тимчасовий уряд також не був легітимним з погляду формального права. Революційні органи влади формуються за принципом революційної доцільності і легітимацію отримують не від старої влади і законів, а від суспільного визнання. І якщо тебе суспільство не визнає, то нічого не поробиш. Так трапилося з Тимчасовим урядом, який розгубив підтримку і був напрочуд легко скинутий більшовиками.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ ПОКАЗАВ ПРИКЛАД ІНШИМ КРАЇНАМ

– Чи можна говорити про еволюцію української нації за час революційних подій?

– Краще говорити не про еволюцію нації, а про швидкі революційні зміни. Якщо до революції значна частина населення не усвідомлювала себе українцями – називали себе тутешніми чи малоросами, – то під час революції все змінилося. Створення Центральної Ради, українізація військових частин зробили з українців націю. Керівник уряду УНР Ісак Мазепа написав книжку “Україна в огні і бурі революції”, а голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко – “Відродження нації”. Якщо ці назви і сенси книжок поєднати, то можемо сказати, що у вогні і бурі революції відбулося народження нації. Причому це відбувалося не тільки в містах, а й у селах. Російські газети здивовано писали, як люди їхали на Український Національний конгрес – і пішки йшли, і підводами, і пароплавами, і залізницею їхали. Київ заповнили селянські свитки, і це створювало у сучасників враження революційної повені.

Повінь у Києві 1917 року. Її пік сягнув початку квітня – далися взнаки сніготанення та безперервний 5-денний дощ. Саме на початку квітня у Києві відбувався Всеукраїнський національний конгрес. Крім слобідок вода також розлилася на Поділ і територію єдиної в місті електростанції. Тому подачу електроенергії було припинено, вимкнено освітлення вулиць, частково зупинився міський трамвай , погіршало водопостачання. Також було розмито залізничні колії, що вплинуло на рух потягів.  Це відбувалося у місті. Якою катастрофічною була ситуація у провінціях, зокрема по селах, можна здогадуватися. Однак, незважаючи на перепони, українці добиралися до Києва з різних регіонів.

– Це при тому, що тоді тривала справжня повінь на Дніпрі, вода піднялася до рекордних показників. Селянам треба було рятувати своє майно.

– Так, але соціальна стихія долала стихію природну, для неї не існувало перепон, щоб потрапити до Києва. Люди підіймалися над своїми господарськими клопотами, щоб підтримати Центральну Раду і вирішити свої національні проблеми. Це говорило про суттєві зрушення в суспільній свідомості, активному формуванні національної ідентичності.

Російсько-українські війни наступних років революції також зробили багато для самосвідомості українців. Їх було три за період 1917-1921 років. А ще боротьба з білими, селянський повстанський рух. Все це криваве протистояння не минулося непоміченим для самоусвідомлення. Українці увійшли в революцію одним народом, а вийшли іншим.

– Вони вийшли у складі республіки в межах СРСР. Це поразка чи успіх Української революції?

– Формально національне державне будівництво зазнало поразки. Не затрималися ні Українська народна республіка, ні Українська держава Павла Скоропадського, ні Західно-Українська Народна республіка. Але якщо порівняємо те, у якому становищі була Україна до 1917 року, з тим, якою вона стала у 1921 році, то побачимо суттєву різницю. На початку 1917 року – це просто 9 губерній, серед населення яких переважали українці. А коли більшовики почали встановлювати свою владу в Україні втретє у грудні 1919 року, то Ленін на VIII конференції РКП(б) заявив, що треба йти на якісь поступки українцям, а згодом прийшов до думки про створення СРСР як союзу рівноправних республік.

– Ще раніше, наприкінці 1917 року, у Харкові більшовики проголосили свою “УНР”. Це також ознака розуміння серйозності українського питання?

– Ні, це було дещо інше. Коли більшовики не змогли справитися з Центральною Радою у Києві, то вони зробили ставку на Харків, скликали тут нашвидкуруч з’їзд Рад і на ньому проголосили в Українській Народній Республіці, яка вже існувала, владу рад, створили Народний секретаріат в противагу Генеральному секретаріатові у Києві. Це було зроблено свідомо, щоб збивати людей з пантелику. У Києві сидить Генеральний секретаріат, а у Харкові – Народний секретаріат. Телебачення тоді не було, людям було важко розібратися. У сільської людини, далекої від політики, відкладалося у голові, що більшовики також за Україну, бо ж не виступають проти УНР, а тільки за радянську владу. Насправді Народний секретаріат був банальним прикриттям російсько-більшовицької військової експансії в Україну. Потім цим прийомом більшовики користувалися неодноразово і не тільки в Україні. В своєму оточенні Ленін факт створення таких урядів як Народний секретаріат пояснював тим, що ця “обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естонії розглядати рух наших частин, як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище…”. До того ж більшовики, захоплюючи чужі території, цинічно заявляли, що визнають право націй на самовизначення.

Антон Денікін зазнав швидкої поразки, бо він не визнавав за українцями жодних прав, окрім початкових шкіл. Більшовики вчинили хитріше – створили Українську Соціалістичну Радянську Республіку, нібито самостійну. А тоді створили союз соціалістичних республік. У 1919-му був військово-політичний союз республік. Більшовики сподівалися на світову революцію, тому почали впроваджувати комунізм: скасували приватну власність, націоналізували фабрики та заводи, а у селян почали забирали продукти на потреби міста. Це викликало шалений опір серед селян. Селянський повстанський рух – одна із характерних ознак Української революції. Цей рух тривав аж до середини 20-х років.

– Отамани усвідомлювали себе українцями? Зокрема Нестор Махно.

– Щодо Махна немає сумнівів. Другий том його спогадів так і називається “Українська революція”. Махно визнавав, що погано знав українську мову, бо змалку ходив до російської школи, потім потрапив до тюрми. І звинувачував у цьому царизм. Але назагал, якщо поглянути на махновський рух, – він питомо українське явище. Це ж землі колишньої Запорозької Січі! Своє військо махновці офіційно називали “Революційна повстанська армія України”. До української території вони були дуже прив’язані – коли мігрували по Україні, то їх ніхто не міг здолати, але коли Махно кілька разів робив спроби вийти на Дон, йому не вдалося там надовго затриматися, бо там махновці виявлялися чужорідним тілом.

Прапор одного з махновських полків – повстанської армії України

– А як щодо решти отаманів?

– Окрім махновського руху, діяли сотні повстанських загонів, що перебували під впливом УНР. Був, щоправда, і банальний кримінальний бандитизм. З кримінальним рухом радянська влада впоралася легко, а з політичними – ні. Один з останніх холодноярських отаманів Завгородній 1923 року, коли чекав смертного вироку, ще підняв повстання у Лук’янівські в’язниці. А окремі загони діяли в Холодному яру до 1925 року.

Український селянський повстанський рух вивчають історики світу. Італійський історик Андреа Ґраціозі вважає, що цим рухом українці показали приклад багатьом країнам, які після Другої світової війни боролися за національне визволення.

ЯКБИ НЕ ВІЙНА, ДЕРЖАВА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО МОГЛА Б ВТРИМАТИСЯ Й ІСНУВАТИ НАДАЛІ

– Російська пропаганда сьогодні спекулює на історії революції – фактично повторює старі імперські міфи: і українців не існувало, і діяли вони недолуго, і отамани всі були просто бандитами…

– Спекуляцій маса. Сьогодні можна прочитати, що Української революції не було, а була одна загальна. Так події подавали ще радянські історики. Сьогодні історики доволі добре і детально описали особливості Української революції, її внутрішні і зовнішні чинники. Дійсно вона не була відгороджена китайським муром від Російської революції, і в цьому крилася її біда. Завжди треба було повертати голову в бік страшної деструктивної російської революції. Саме зовнішні фактори, російська агресія і небажання країн Антанти підтримати молоду державу, привели до її поразки.

Коли говорять про протистояння більшовиків і Центральної Ради, не завжди згадують про неспівмірність ресурсів у руках однієї й іншої сторони. У більшовиків у руках опинилася російська фінансова система, старий державний апарат, включно з агентурною мережею. Більшовики не боролися за державу, вони боролися за владу, бо державу вони вже мали. А українцям треба було будувати державу з нуля. Це неспівмірні завдання. Тому більшовики могли впливати на події у Києві. Наприклад, повстання на заводі “Арсенал” У Києві. Широко вважають, що Центральна рада програла більшовикам через те, що втратила довіру. Все простіше. Центробанк з Петрограда перестав посилати гроші на зарплату робітникам. А у невиплатах звинувачували українську владу. Так і виникло повстання. У Миколаєві була така сама криза. Центральна Рада з перших місяців свого існування думала над питанням впровадження власних грошей. А для цього ж не достатньо просто випустити папірці з номіналом. А більшовики заявили: переобирайте Центральну Раду на З’їзді Рад, тоді будемо давати гроші.

Те саме питання з армією. Кажуть, ніби Центральна рада не розуміла значення армії. Та все розуміла, і підтримувала українізацію армії. Був і Генеральний військовий комітет, а згодом Генеральний штаб. Але ж це лише зачатки. Для армії треба мати кадри, свідомих навчених генералів і офіцерів. Треба мати озброєння і, знову ж таки, гроші. Це було непідйомне завдання в умовах завершення світової війни.

Якби не було війни, то Україна могла б втриматися. Скажімо, варіант держави гетьмана Скоропадського міг би існувати й надалі, якби Світову війну виграли країни Четверного союзу, або роль стабілізатора відіграли країни Антанти. Часто протиставляють УНР та Українську державу, бо за Скоропадського були збудовані державні інститути. Але тоді був відносний спокій і під патронатом німців та австрійців була змога все це створити. Але німці програли війну.

– Зараз дуже популярно проводити аналогії між Революцією Гідності та нинішньою війною та подіями сторічної давнини. Наскільки це коректно?

– Загалом порівнювати можна багато речей і навіть знаходити щось спільне, але.. Я не прихильник тези про історію як наставницю життя, щоправда, іноді вона повторюється. Вивчаючи революцію, приходиш до висновку, що революції супроводжують ті соціальні системи, які не мають здатності до саморегулювання, до реформування. І Російська імперія, і Радянський Союз, починаючи від Петра І, не змогли завершити жодної великої соціальної реформи, навіть, якщо вони починалися, то невдовзі сходили нанівець. Тому й отримували революції. Нездатність до реформування передалася певним чином й Україні. Якщо Україна доведе, що здатна до реформ, тоді її майбутньому нічого не загрожує. Якщо, ні…

Зараз ми у набагато кращому становищі, ніж Центральна Рада чи УНР у 1917 році. Вони були невизнані світом, лишилися самі оточені ворогами. Адже крім Росії претензії до України висловлювали й інші держави. Польща – на західноукраїнські землі, Румунія – на Бесарабію і Буковину, Чехословаччина – на Закарпаття. Одна з причин невдач української революції – в тому, що світ не побачив Україну як незалежну державу на повоєнній мапі Європі. Сьогодні ж Україна є, і організована зовсім по-іншому. На політичному рівні не треба пояснювати “хто такі українці, і чого вони хочуть”, як це робив Грушевський. Світ за Україну, але вона мусить не покладатись на когось, а й самостійно рухатися вперед.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Источник