“Прапори, якими накривали хлопців, червоніли від крові”: українці вшанували пам’ять героїв Небесної Сотні
Донбас
Субота, 18 лютого 2017
17:50
“Прапори, якими накривали хлопців, червоніли від крові”: українці вшанували пам’ять героїв Небесної Сотні5
– За наших хлопців мені болить й болітиме вічно. Треба щодня за них молитися і вшановувати пам’ять, – говорить 42-річна Олена Окша. Жінка приїхала до Київу зі Слов’янська аби покласти квіти до пам’ятника Небесній Сотні.
18 лютого Україна вшановує пам’ять загиблих героїв Революції Гідності. Gazeta.ua дізналася, що підштовхнуло українців сьогодні прийти на алею Героїв Небесної Сотні, де 3 роки тому було найгарячіше.
Автор: Олександра Василенко
42-річна Олена Окша приїхала вранці зі Слов’янська. Жінка тримає в руках браслет із націоналістичною символікою.
– Я не приймала участь, але підтримувала Майдан. Хлопці багато чого навчили нас. Я ніколи раніше не думала, що в Україні є Герої з великої літери. Вони дали мені сили на кожен день, – Олена нервово крутить у пальцях червоно-чорний браслет, – Після Майдану перейшла на українську мову. Я люблю її, але ще не дуже гарно розмовляю. У нас всі російської говорять. Заходиш у магазин, вітаєшься, а вони на тебе з-під лоба дивляться.
Автор: Олександра Василенко
51-річна Аніта Сигида допомагає синові покласти червоні гвоздики. Після Майдану в родині розмовляють державною мовою, а хлопчика віддадуть в україномовну гімназію.
– Они погибли, чтобы нам было хорошо жить, – 51-річна Аніта Сигида допомагає 6-річному сину покласти дві червоні гвоздики до стели з іменами загиблих. До Києву вони приїхали із Запоріжжя, – Я була лише на першому Віче. А так носила хлопцям усілякі смаколики, гроші давала. Революція допомогла мені зрозуміти, що я українка. Коли Ющенко почав українізацію, я не сприйняла цього, навіть протестувала. Після Майдану ми у родині перейшли на українську мову. Зараз дивимося українські мультики, фільми з українським дубляжем. Цього року дитина піде в україномовну гімназію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Слава героям Дебальцево!” – українські бійці вийшли вшанувати побратимів
– З Майданом пов’язано дуже багато. Мій син був медиком на Майдані з самого початку й до кінця. 15 травня Андрій пішов старшим сержантом медичної служби 24 батальйону “Айдар” і загинув 18 серпня . Врятував життя 4-м хлопцям, накривши їх своїм тілом, – у 71-річної Тетяни Степанівни Абалмасової тремтять руки й вона впускає в багнюку конверт, із якого випадають фотографіїї загиблого Андрія, – Влада нищить увесь підйом патріотичний, який був у людей. Така байдужість… Фотографії загиблих потрібно було показувати всім по телевізору. Щоб люди бачили й розуміли якою ціною це все здобуте.
Автор: Олександра Василенко
71-річна Тетяна Степанівна Абалмасова показує фото свого загиблого в АТО сина Андрія. Чоловік за фахом фельдшер і з перших днів рятував поранених майданівців.
18 лютого сиділа біля телевізора, пила чай і готувала Андрію бутерброди. Дивлюсь на екран, а там мого синочка “Беркут” запихує в машину. Я дзвоню, а він уже трубку не бере. Потім розповідав, що їх тримали в Жовтневому палаці. Не били, але всі речі забрали. Кинула все й пішки з лівого берега пішла на Майдан. 19 числа подзвонив Андрій. Каже : “Йди у Михайлівський, бо ми будемо туди перебиратися”. Пішла до собору. Там я бачила перші жертви. Прапори, якими накривали хлопців, червоніли від крові. Я стала перед ними на коліна. Поранені кричали й стогнали. Тоді зрозуміла, що це початок великого кінця.
Автор: Олександра Василенко
75-річна Надія прийшла до пам’ятного знаку із церкви, де молилася за загиблих героїв Небесної сотні.
– У мене ніхто на Майдані не загинув, – хитає головою 75-річна Надія (саме так попросила себе називати жінка) з Києва, – Я була у церкві й замовляла панахиду за своїм померлим сином. Молилася й за цих хлопчиків. А оце прийшла тут трохи постояти. Шкода молодь, за що погинули? Нічого ж не змінилося, влада як набивала собі кармани, так і набиває.
Автор: Олександра Василенко
50-річна Зоя Сиверчук на алею Героїв Небесної Сотні приходить частіше, ніж на кладовище. Її чоловік помер, так і не вийшовши з коми. 18 лютого по ньому стріляв снайпер.
– Прийшла до чоловіка, – 50-річна киянка Зоя Сиверчук навіть не намагається витерти сльози з очей, – 18 лютого 2014 року у нього поцілив снайпер. Так і не вийшов із коми, помер. Я сюди частіше, ніж на могилу приходжу. Революція змінила свідомість людей – стали розкутіші. Але того, чого добивався народ, того всього немає. Але я сподіваюся на те, що мої діти й онуки будуть жити в прекрасній країні без корупції. Мій чоловік загинув не даремно.
Україна пройшла чотири таких повстання. Три з них мали незбройний спротив — революція на граніті, акції “Україна без Кучми” і помаранчева революція. Були силові зіткнення, але без зброї. А вже четверта – Революція гідності — стала збройним зіткненням.18 лютого за наказом влади силовики почали розстрілювати мирних людей.
Похожие записи
Об авторе
