“Знімав удома синьо-жовту стрічку, щоб не поперли з роботи”

Пʼятниця, 27 січня 2017
06:30

Газета по-українськи

Люди

“Знімав удома синьо-жовту стрічку, щоб не поперли з роботи”

 
Коментувати
Роздрукувати

Автор: АННА БАЛАКИР

Максим Перев’язко стоїть у приміщенні майбутньої музичної школи в Дрогобичі Львівської області. Ремонтує його сам. Уже готова кімната для звукозапису

— До Майдану виступав на чималих сценах — у Харківській опері, брав участь у конкурсі “Червона рута”. Та майданівська — найважливіша сцена в житті. Найтепліша і найщиріша, — каже музикант Максим Перев’язко, 35 років. Народився в селищі Томашгород Рокитнянського району Рівненщини. 2015-го переїхав до Дрогобича Львівської області. Хоче тут відкрити музичну школу.

Від дрогобицької центральної площі спускаємося вулицею з крамницями. Максим — високий, міцної статури. Відкриває двері новозбудованого офісного центру, піднімається на останній, 7-й поверх.

Приміщення майбутньої школи — захаращена будівельними інструментами та матеріалами кімната. Опалення немає. На столі по центру стоїть банка з-під фарби, валяються шматки наждачного паперу. Тут же — припале товстим шаром пилу нарізане сало.

— Приміщенням дозволив користуватися друг-волонтер. На цьому тижні маємо докупити матеріали, — Максим показує санвузол. Ще кілька хвилин розповідає, як робить ремонт.

— Все самі? — запитую.

— А хто мені що винен? Не все вмію. Іноді звертаюся до спеціалістів, — чоловік залазить драбиною на горище. Під дерев’яним дахом буде дві кімнати для індивідуальних занять.

— Крім мене, викладатимуть інші музиканти. Наш художник Левко Скоп вчитиме малювати. Також буде репетиційна база і студія звукозапису, щоб було за що існувати, — продовжує Перев’язко. — Третину учнів набиратимемо з соціально незахищених і малозабезпечених сімей. Ці діти навчатимуться безкоштовно. Певно, це відгуки з мого дитинства. Бо мама не мала можливості віддати мене в музичну школу. Родиною переконували, що то — несерйозно, що всі музиканти — алкаші. Я сам учився. На музпед пішов у 29 років.

Максим грає на гітарі та барабанах. На життя заробляє виступами в трускавецькому ресторані. Бере участь у концертах та музичному проекті “Пісні війни”.

Перев’язко запрошує до кав’ярні на сусідній вулиці. Каже, там готують найсмачнішу каву в місті. Сідаємо за столик у порожній залі.

— Я за освітою — історик і практичний психолог. 13 років працював у школі вчителем. У садочку викладав музику, — розповідає. — Мій Рокитнянський район називали “рівненським Донецьком”. Там завжди комфортно почувалися комуністи, прибічники Партії регіонів. На рядових учителів чинили адміністративний тиск. Змушували голосувати, за кого треба. Я обіцяв, але так не робив. Потім вираховували — і починалися гоніння.

Це все в мені накипіло. Почався Майдан, побили студентів. Мені саме треба було готувати новорічні ранки. Тому нікуди не рипався — займався з дітьми. Після 10 грудня вирішив, що Майдан важливіший. А учні почекають.

У Києві одразу потрапив на концерт “Океану Ельзи”. Після нього опівночі приїхала Руслана. Стояла, пила гаряче молоко. Сцена була мертва. Я піді­йшов і запропонував щось заспівати. “Маєте гарний голос?” — запитала Руслана. Прослухала мене. Наказала пустити до мікрофона. Я виконав пісню Павла Табакова “Ти моя”.

Із початку січня Максим кілька разів на добу мав постійні години виступів. Грав на гітарі перед кожним недільним віче.

— Коли вперше повертався додому, мав прив’язану за ґудзик куртки синьо-жовту стрічку, — продовжує чоловік. — У Томашгороді знімав, щоб люди не побачили. Не через страх. Але мав великий кредит. І якби мене поперли з роботи, то була би катастрофа.

За якийсь час у мені багато чого перевернулося. Стало байдуже до кредиту, перестав ховатися. Удома перед людьми відстоював свою думку. Коли наші лікарі казали: “Хай вони померзнуть на тому Майдані”, не боявся закрити таким рота.

Після Революції гідності Максим пішов добровольцем у 1-й батальйон Нацгвардії ім. генерала Кульчицького.

— 2014-го було багато мобілізованих. Вони не розуміли, що тут роблять і що Росія — ворог. Треба було з ними провести ідеологічну роботу. Зі стрийським музикантом Зеником Медюхом їздили виступати перед ними, — говорить. — У лютому 2015-го в мене так болів хребет, що не міг волочити ноги. Бо раз добре шугонуло ударною хвилею. Та й походиш рік у бронежилеті й розгрузці — матимеш велике навантаження на хребці.

Приїхав лікуватися в Трускавець. Тут була купа знайомих. Став займатися волонтерством. Долучилося до справи кілька рестораторів. Я забезпечував концерт, вони готували шашлик, продавали його. Виручені гроші йшли на допомогу армії. Так тривало рік.

У Рокитне не міг повернутися. І змінити там людей не міг. У мене би зірвало дах, усіх перестріляв би. Там залишилися мати й сестра.

Минулого року взяв участь у проекті фонду “Відродження” для атовців. Вчили відкривати власну справу. Написав бізнес-проект на музичну школу. Отримав 61 тисячу гривень. Щоб довести все до кінця, потрібно ще тисяч із 45. І на обладнання для звуку — тисяч 40.

До кав’ярні заходить група дорослих із дітьми. Починають совати стільцями та розсідатися за столиками. Максим іде до бару розрахуватися за каву.

— Що вас тут тримає? — запитую на вулиці.

— Мене дратує російська мова. Тут її не чую, — відповідає. — Це неправильно, якась патологія. Треба розслабитися, відновити психіку. Та не можу дозволити собі поїхати на тиждень у гори.

Источник