“Щоб вивчити свій родовід, потрібен не один десяток років” – історик
Субота, 26 грудня 2015
16:20
“Щоб вивчити свій родовід, потрібен не один десяток років” – історик
На 46 % за рік зросла кількість громадян України, які цікавляться своїм минулим. Особливо цей процес пожвавився після прийняття закону “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму” у квітні 2015 року. Все більше і більше українців прагне дізнатися їсторію своєї родини.
– Щоб вивчити свій родовід, потрібен не один десяток років, – розповідає Gazeta.ua історик Іван Кісіль, 35 років. До 2014 року він очолював Центральний історичний архів у місті Києві (ЦДІАК). Нині – перший заступник Голови Державної архівної служби України.
Автор: Наталія Міняйло
Іван Кісіль
З яких документів треба починати пошук?
З метричних книг. Там містить коротка суха інформація – народився, одружився, помер. Можуть бути дані про осіб, що були хрещеними батьками чи свідками на чиємусь весіллі, але основний масив інформації щодо заняття людини зберігається у інших документах.
В яких саме?
У першу чергу це фонди судових установ та податково-фіскальних органів. У архівах зберігають документи загальнодержавного характер. Наприклад, у Державному архіві Київської області зберігається фонд Київської губернської комісії з 1-го загального перепису населення в 1897 року. Основу фонду складають так звані “переписні листи”, де кожна сім’я записана окремо, вказано її склад, вид занять, освітній рівень. По інших регіонах ця інформація теж збереглася.
Де знаходяться ці документи?
У центральному архіві Києва зберігаються метричні книги як правило, по території колишньої Київської губернії (У XIX столітті включала у себе територію сучасних Київської, Черкаської, Житомирської областей. – Gazeta.ua). Є й по інших регіонах, але більш давнього періоду. Метричні книги зберігаються на місцях. У кожному обласному архіві перебувають на зберіганні метричні книги та сповідні розписи по населених пунктах області. Так наприклад у Державному архіві Черкаської області (область було утворено у 1954 році) зберігаються метричні книги фактично з 1870-х років по 1917 років.
У архіві є відомості сповідних розписів, на основі яких велась державна статистика. Щороку, перед Великоднем, парафіяни мали прийти і висповідатися у церкві. Тоді це був механізм державного управління, а зараз це елемент внутрішнього пошуку. Сповідні розписи збереглися гірше, ніж метричні книги, тому їх менше. Найдавніші сповідні розписи, які мені траплялися, датуються 1740 роком.
А чи зберігаються документи, наприклад, XVI-XVII століття?
Українські архіви сильно погоріли ще в Середньовіччі. Пожежа знищила архів київського магістрату. Якщо не помиляюся, у 1717-1718 роках згорів архів Лаври. Потім монахи подавали прохання на ім’я імператора Петра І про відновлення грамот і привілеїв. Інколи архіви свідомо нищилися. Так 1708 року Меншиков спалив архів Генеральної військової канцелярії.
Що стосується Литовської метрики, оригінали зберігаються в архівних установах Російської Федерації та Польщі, а в ЦДІАК України є лише копії окремих книг. Опрацювати документи внесені до метрики пересічному досліднику буде дуже складно.
Що саме маєте на увазі?
По-перше, потрібно знати давні мови. Це вже не просто генеалогічне дослідження, а наукові студії. Тому просто дослідити давні часи буде складно. Матеріалів з обліку населення ще менше, і вони можуть бути розпорошені по архівах Росії, Польщі, Білорусії, в залежності від того, куди входила та чи інша територія.
По-друге, у цих документах інформація в основному стосується людей шляхетного походження, а не простолюдинів. Останніх дуже рідко фіксували у інвентарях і податкових реєстрах, часто це робилося випадково. Наприклад, по історії села Хотів, що на Київщині, збереглася судова суперечка за 1598-1600-ті роки, де відображено імена селян, які були пограбовані слугами князя Корецького. Але прив’язати їх до сучасних нащадків доволі складно.
Які ще перепони стоять перед тими, хто досліджує родовід?
Часто, не знайшовши якоїсь метричної книги, дослідження заходить у глухий кут. Проте, навпаки, після цього пошуки тільки починаються. Ви починаєте вивчати ті документи, до яких зазвичай ніколи не доходили. На околиці Києва є село Лісники. Воно належало Видубицькому монастирю. Дуже гарно збереглися документи від 1801 року. Хоча архів монастиря горів у роки війни, до нашого часу дійшло чимало документів, які стосуються іншої сторони життя людей. Це податковий реєстр, судові суперечки, матеріали конфлікту громади з священиком. Вивчаючи ці матеріали, можна по краплині зібрати необхідну інформацію.
У документах дуже рідко зустрічаються імена жінок. Чому так?
На жаль, дуже часто метричні книги, особливо це стосується XVIII століття, не фіксують імена жінок. Водночас у сповідних розписах вони згадуються на рівні з чоловіками. Жінку у метричні книги вписували лише тоді, коли вона ставала на чолі сім’ї і набувала прав власності на нерухоме майно.
Тобто коли вдовіла?
Так. Вдовіючи, жінка набувала певних прав. Хоча так було не завжди. Все залежало від конкретних життєвих обставин. Наприклад, “гетьман у спідниці” Анастасія Скоропадська ще за життя чоловіка самостійно керувала господарством. Про неї говорили: “Іван носить плахту, а Настя – булаву”. Дружина Богдана Хмельницького видавала універсали на захист монастирів.
Що треба для того, щоб зареєструватися у архіві?
По-перше, паспорт, по-друге, дві кольорові фотографії, по-третє, прийти в архів. Заповнивши анкету і пройшовши співбесіду з керівництвом, ви отримуєте річний читацький квиток. Двері архіву відкриті кожного дня, крім вихідних з 9 до 18 години.
Похожие записи
Об авторе
