«Якщо країна готова за два дні втратити 20 тисяч людей, а в наступні два ще стільки ж – то ми підемо в наступ»

Вівторок, 17 січня 2017
13:41

Журнал «Країна»

Люди та речі

«Якщо країна готова за два дні втратити 20 тисяч людей, а в наступні два ще стільки ж – то ми підемо в наступ»

 
Коментувати
Роздрукувати

Україна програла Росії інформаційну війну

З командиром взводу однієї з батарей 169-го навчального центру «Десна» Глібом Бабичем спілкуємося в окопах під Маріуполем. Він сидить на лавці у зеленому флісовому светрі й камуфляжних штанях. Час від часу відповідає по рації. Розмовляє російською.

Скільки триватиме війна?

– Коли ми прийшли, здавалося, закінчимо за півроку. Максимум – за рік. Після боїв за Дебальцеве зрозуміли, що питання не вирішити без серйозних рухів на рівні держав. Зараз перебуваємо у стані позиційної війни. Це наслідки патової ситуації з Мінськими угодами.

Не можемо переломити ситуацію і за два дні дійти до Донецька. Так само вони – до Києва, якщо не втрутяться основні сили російської армії. Жодна сторона не готова атакувати. Під час наступу сили мають переважати втроє. За такої концентрації в них артилерії і відсутності у нас авіації треба п’ять наших солдатів на одного їхнього. Якщо країна готова за два дні втратити 20 тисяч людей, а в наступні два ще стільки ж – то ми підемо в наступ.

Бойовики можуть наступати?

– Ми – більш мотивовані і злі, навчилися воювати краще за них. Їхні втрати перевищують наші вдесятеро. Якщо вони почнуть наступ, то співвідношення стане ще більшим. Навіть за великої кількості російських фахівців.

У разі повномасштабної війни ­міста-мільйонники, обласні та промислові центри стануть неприступними фортецями. Щоб бойовикам узяти Маріуполь, треба його знищити. Аналогічна ситуація у нас із Донецьком. Малі міста переходили з рук у руки, а великі – ні. На це ніхто не піде. Принаймні ми. Вони – якщо вистачить мізків.

Треба сідати за стіл переговорів?

– Не можна визволяти територію виключно силою. Якщо втягнемо Росію, це її надломить. Але це – вбити ворога ціною власного життя. Ми зависли в ситуації, яка не має очевидного вирішення.

Армія готова до позиційної війни?

– Вона вимотує війська. Підрозділи постійно на одній лінії, в одних бліндажах. Щодня те саме: перестрілки зі стрілецької зброї, взаємне накриття мінами. Ротації тривають по дев’ять місяців. Мозок плавиться.

Але вимотує – не означає «вбиває дух». Витримували й витримаємо. Люди звикли до такого побуту й обстрілів. Підйом і патріотичний порив 2014 року минув. Але прийшли контрактники. Вони не чекають дембеля, знали, куди йшли. Це – робота, яку обрали.


Гліб БАБИЧ, 47 років, командир взводу однієї з батарей 169-го навчального центру ”Десна”. Позивний ”Лєнтяй”. Народився в Миколаєві. ­Деталі біографії не розповідає з міркувань безпеки. За фахом – психолог. Займався судноремонтним бізнесом, мав студію звукозапису. У серпні 2014-го пішов добровольцем в АТО. ”Планував раніше, але через операцію доньки зібрався лише наприкінці літа. Пішов у військкомат. Хотів потрапити у батальйон ”Фенікс”. Запропонували посаду командира мінометного розрахунку. Я – гуманітарій, із швидкими математичними розрахунками не дуже. Відмовився, поїхав у ”Десну”, став зенітником”. Має сторінку у Facebook – з п’ятьма тисячами друзів і трьома тисячами підписників. У мережі немає жодного його фото. Пише вірші й пісні. Захоплення – ходити в Чорне море на парусній яхті. Улюблена книжка – ”Майстер і Маргагита” Михайла Булгакова. Останні два роки читає лише спеціалізовану літературу. Розлучений. Має 23-річну доньку. Тримає кота-сфінкса

Як воюють російські війська?

– Основна частина нашої ротно-тактичної групи 2015-го тримала позицію «Хрест» у Дебальцевому. Місто атакували всі сили противника. В авангарді працювали понад 10 російських диверсійно-розвідувальних груп. Порізали Дебальцеве на сектори й зачистили їх. Коли все закінчилось, зайшли бородаті клоуни-козачки і знімалися на руїнах нашого штабу. У 40-хвилинній передачі на російському телебаченні розказували, що це вони штурмували. Під штабом стояли волонтерські машини з польськими номерами. А вони заявили, що це авто німецьких і польських найманців.

Брехня спрацювала?

– У Росії давно перейшли поріг очевидної брехні. Що б не сказали по телебаченню – вірять. У нас теж є люди, які не хочуть думати. Недавно йду Маріуполем. Навпроти – старша жінка з донькою років 35: «О, военные. Мы боимся вас. Вы нас сегодня бомбить не будете?» Питаю: «А хоч раз бомбили?» – «А вдруг сегодня начнете».

Зазомбовані пенсіонери не зміняться до смерті. Більше шансів у 30–40-річних, які критично мислять.

Наша країна програла інформаційну війну. В зоні АТО досі не відключили російські канали. Щоб поставити вежі й радіопередавачі, які накриють окуповану частину та «сіру зону», треба мільйонів 50 доларів, максимум – 100. Це не так багато. І могли б впливати на настрої людей. Вони бачили б, чим живе країна, від якої їх відірвали. Це була б основа для роздумів. Попит на це є. ­Їжджу і спілкуюся з людьми. Дехто каже: у нас немає альтернативи, чуємо лише одну точку зору. Якось зупинилися біля кафе за чебуреками під Мар’їнкою. Офіціантка клацала пультом – тільки російські канали.

США допомогли б, якби попросили ретранслятори, а не живі гроші. Їхні фахівці приїхали б, налагодили. Але наші чиновники думають, як украсти. Продовжуємо викидати мільйони на нежиттєздатний «Мінстець» (Міністерство інформаційної політики. Його очолює Юрій Стець, кум президента Петра Порошенка. – Країна).

Інформаційну війну програли ще 20 років тому. Спочатку російське лайно доходило до пояса, потім – до шиї. Тепер накрило з головою і захлеснуло. Треба відкачувати. А наша держава в інформаційній політиці не вигадала нічого, крім «Плине кача» і «Герої не вмирають».

Ми не очікували нападу Росії?

– Не вірили. Знайомий пенсіонер із розвідки розповідав, що 2007 року в російських військових вузах і академіях запровадили дисципліну «Війна в Україні». Коли казав про це, над ним усі сміялися. Мовляв, абсурд.

Місцеві жителі вас підтримують?

– Абсолютній більшості все зрозуміло. Хоча буває по-різному. Якось після чергового обстрілу Маріуполя деякі заявляли, що це зробила українська армія.

Дехто чекає росіян, навіть якщо ті розбомблять хату. Не розуміють: хоч сто портретів Путіна почепи на спину – все одно з тобою обійдуться, як із жителем окупованої території.

Скільки людей чекають приходу Росії?

– Відсотків 20. Проукраїнських – десь стільки ж. Решта вагаються. Наш народ недалеко відійшов від Радянського Союзу. Як і російський. Але ми маємо інший напрямок руху і ментальність. Розуміємо: якщо не подобається влада чи все навколо – це одне. Ставлення до країни – інше. Людина може ненавидіти Порошенка, якусь депутатську групу і всю владу. Але не здасть свою країну.

Що буде з Росією?

– Розвалиться. Ми, вихідці з СРСР, думаємо на коротку перспективу. План на 10 років вважаємо епічним. А в США чи Європі рахують на десятиліття. ­Китайці руки підставили і чекають, коли з підгнилих ніжок впаде Далекий Схід. Російська пропаганда прогнозує війну з Китаєм. Але нащо йому це? Наступне покоління китайців просто заселить РФ.

У Росії можлива громадянська війна?

– Маємо приклад – розпад Радянського Союзу. Він був кривавий – Придністров’я, Карабах. Зараз Кремль у жаху направляє енергію народу в Україну чи Сирію, щоб відтягнути момент своєї загибелі. Підйом цін на нафту зіграв із ними злий жарт. Зажиріли, набрались наглості. А тут раз – і ціни впали.

Чимало хто сподівається, що бійці АТО повернуться з фронту і наведуть порядок.

– А чим займаються ті, за кого ми воюємо тут? Реальні бійці не підуть на псевдомайдани. Не братимуться за зброю, щоб одних покидьків змінити на інших.

Поки що немає руху, який би об’єднав учасників війни. Ще одна революція буде останньою. Країна розвалиться.

У чому проблема Порошенка?

– Певні речі робить правильно. Але зберігає навколо себе структури, людей і схеми, які працювали при попереднику. Це удвічі гірше і підліше, бо відбувається під час війни. По-перше, Порошенко має видавити з себе бізнесмена. Не можна керувати країною, наче підприємством. По-друге, він підібрав оточення, яке натхненно замилює йому очі. Має проявити волю і здійснити кадрову революцію. Зробити ставку на фахівців, які вміють працювати і готові зламати теперішню систему.

Скільки зараз Україні років?

– З першого погляду нагадуємо інфантильного 22-річного хлопця, з розвитком 13-річного. Пісь… а велика, а мізків не вистачає. Насправді це не так. Україна – вродлива, розумна і дуже непроста дівчина років 20. Попереду в неї цікаве життя. Просто вона довго спала, лише прокидається.

Источник