Сусідка, з якою жили 20 років, кричала на мене, що я хунта – переселенка з Луганська
Субота, 26 грудня 2015
12:37
Сусідка, з якою жили 20 років, кричала на мене, що я хунта – переселенка з Луганська
У результаті конфлікту на Донбасі в Україні зареєстровано близько 1, 5 млн переселенців. Найчастіше вони обирають великі міста для подальшого проживання на території країни. Одеса є одним із таких. Там перебуває понад 30 тисяч переселенців.
Переселенка з Луганська розповіла Gazeta.ua про те, як влаштувалась на Одещині після того, як залишила рідне місто.
– Жила в Луганську всю життя, поки не прийшла війна, – розповідає 48-річна Ірина Корнієнко та поправляє окуляри з чорними лінзами. – Я людина з обмеженими фізичними можливостями, тому у своєму місті була в організації інвалідів. Ми допомагали один одному. І всі знайомі.
Жінка сидить в інвалідному візку вже довго. Подробиць не розповідає. Зустрічає нас в коридорі санаторію “Куяльник”, що знаходиться на Одещині. Вона одягнена в теплу куртку, бо у приміщенні холодно.
Коли і як виїхали з окупованих територій?
– У травні в Луганську почалися бойові дії. Намагалася зв’язатися з волонтерами з Одеси. Вони вивозили людей на візках та дітей. Я намагалася телефонувати на гарячу лінію від нашого луганського фонду. Ми обдзвонювали своїх волонтерів, збирали вагон, поки ходили потяги. Вивозили сюди, в санаторій “Куяльник”, бо саме одеські волонтери працювали по Луганській області. Вони самі зв’язалися з нашою організацією і пропонували вивезти одного інваліда і супроводжуючого. Мене і дитину вивезли в кінці червня 2014 року. Потім забрали мою маму під Київ в санаторій. Я її перевезла цього літа сюди. Моєму синові 8 років. Зараз він у зимовому психологічному таборі “Лісова застава”, його теж організували одеські волонтери.
Ірина з родиною живуть на 13 поверсі санаторію. Опалення йде згори, тому в кімнаті Ірини тепло. Кімната маленька. У ній стоять 3 ліжка, холодильник, телевізор, стіл та стілець. Скрізь лежать речі в коробках та пакети із гуманітаркою. Живуть в одній кімнаті жінка, її син та мати. Наразі в санаторії проживають 379 переселенців.
Автор: Ксенія Пантелєєва
Ірина живе з мамою та сином у маленькій кімнаті
Волонтери і досі допомагають?
– Так, от нещодавно вони повісили полки, щоб синові було куди книжки поставити. Бо раніше все зберігалось в коробках, – розповідає жінка та вказує на стіну над столом. – Також зробили “доступність” у ванну. Доступність – це такий виступ, щоб можна було заїжджати на візку. Такі зазвичай роблять на вулицях і в транспорті. Є балкон, але він непристосований до візків.
Директор санатарію не дозволяє тримати електричні прилади в кімнатах, тому що боїться пожеж. Оскільки інвалідів там чимало, є небезпека, що вони не встигнуть врятуватись. Проте деякі мешканці все одно порушують правила.
– Щовечора приходять три “інспектори” перевіряти кімнати, – каже Ірина та нервово торкається волосся. – Вони не просто заглядають в номер, а обшукують його. І не просто дивляться, а проглядають все, обшукують. Як мені пояснювати це дитині? Син запитує, чому якісь люди приходять і обшукують нас. А що я можу відповісти? Як взагалі після цього мій син мене буде поважати? Це принижує мою гідність! Я не можу навіть дитині підігріти гарячий суп, коли він повертається зі школи! Тому що хтось забороняє. Ми живемо за чужими правилами.
А взагалі як годуєтесь? На що живете?
– Ми оформлені як переселенці, прописані в санаторії. Отримуємо допомогу. І ще пенсії. Але цього замало. Тут в санаторії є столова. Там на одну людину на добу потрібно 75 грн витратити. Це на місяць за трьох виходить близько шести тисяч. У мене таких грошей немає. Зараз ще будують кухню в санаторії, проводку роблять нормальну. Чекаємо, коли зможемо нормально готувати і харчуватися.
Чим займаєтесь тут у вільний час?
– Ми майже весь час проводимо в санаторії та на його територіях. Ми б і раді були виїхати хоча б Одесу подивитись, погуляти. Але немає транспорту, який був би підлаштований під візки. Один чи два візки можуть занести в автобус, але не 150-200. Можна на таксі виїжджати, але не кожен може собі це дозволити, бо доволі дорого доїхати звідси хоча б до центра Одеси. Тому так і сидимо. Іноді у нас тут фільми показують.
Як ви пристосовували кімнату до життя?
– Ванну кімнату робили вже спеціально під нас. Довелося зняти двері, щоб можна було на візку заїжджати. Спочатку тут було все в жахливому стані, то вже нам волонтери все робили. Душ от є. Ми все виносимо з ванної, потім ставимо тазик та приймаємо душ. Кімната маленька, простору ніякого, але це краще, ніж жити у війні під обстрілами.
Автор: Ксенія Пантелєєва
Ванна кімната у санаторії “Куяльник”
У вас хтось залишився в Луганську?
– Так, тато залишився. Йому 70 років, важко виїхати в такому віці. Вирішив залишитися до кінця. У нього там все було… – неохоче розповідає Ірина та опускає очі. – Він і голодував, і в підвалі там сидів, і людей витягав з палаючих будинків. Ціни там дуже дорогі. Він колишній шахтар, отримує ЛНРівську пенсію приблизно чотири тисячі рублів. Але виїжджати ніяк не збирається. Каже, що будинок охороняє. Ось зараз кличе назад. Жартує, що “республіка” життя налагодила.
Чим займались в Луганську і що робите зараз?
– Вдома працювала веб-дизайнером, хоча за освітою я психолог. Зараз ось мене взяли на роботу в санаторії. Буду спостерігати за камерами.
Чи збираєтесь повертатись назад?
– Ні, – впевнена відповідає жінка. – Як мені туди повертатися? Коли там сусідка, з якою ми жили 20 років пліч-о-пліч, кричала на мене, що я проукраїнка і хунта. І потім вона кидалась за те, що я підтримую свою країну. А однокласниця начепила цю чорно-помаранчеву стрічку і ходила кричала, що хоче Росію. Ще одна колишня однокласниця теж досі чекає Путіна та приєднання молодої республіки до Росії. Про що з нею взагалі можна говорити? Там люди ніби збожеволіли. Я не зможу з ними тепер жити поруч. Та й не хочу.
Виникають конфлікти з тими знайомими, хто залишився в Луганську?
– У мене там є кум. Ми з ним про політику не розмовляємо. Але він каже, давай повертайся, можна жити. Але те, що там не стріляють, не означає, що все нормально. Якщо Луганськ не під обстрілами, це ще не колишнє життя. Я не зможу там жити. І не розумію, як так можна жити. Як там можна відкрито висловлювати свою точку зору? Там люди зникають за це. Однокласниця припинила зі мною спілкуватись, коли побачила, як я в соцмережах викладаю фотографії і показую, що я за єдину Україну. Багато пишуть неприємних речей. Навіть ті, кого взагалі не знаю, пишуть, що я зробила свій вибір і щоб не поверталась. Я їх просто ігнорую. У кожного своя точка зору.
Коли все починалось, як ви реагували?
– Я була обурена. Не розуміла, чому люди сиділи і нічого не робили. Скільки вже мамі говорила, що поїду в центр. От хотілось, щоб люди вийшли та припинили це все. Наприклад, в Одесі вийшли та зупинили все. А у нас всі чекали, поки влада якось відреагує та все подавить. Якось пасивно всі ставились до цього. От в Донецьку навіть вийшли на мітинг. Але і їх не підтримала українська влада. А тепер влада звинувачує народ.
Які плани на майбутнє?
– Працювати, заробляти на квартиру. Хоча б на оренду однокімнатної. Планую переїхати з сім’єю в місто Южне під Одесою. Там молоде містечко, є шляхи розвитку. Сина влаштую в школу і буду сама розвиватися. Але в Луганськ ми точно не повернемося. Навіть якщо звільнимо наші міста, я не уявляю, як повернусь в своє місто і буду жити поруч з тими людьми. Я готова віддати там трикімнатну квартиру, щоб лише мені далі нову у буд-якій ділянці України. Щоб тільки туди не повертатись. Повернення для себе я туди не бачу. І майбутнього для своєї дитини також.
Нагадаємо, раніше повідомлялось, що Євросоюз дав Україні 100 млн євро для переселенців.
Похожие записи
Об авторе
