“Після двох років в окупації мізки людині треба чистити чотири роки”
Неділя, 08 січня 2017
14:00
“Після двох років в окупації мізки людині треба чистити чотири роки”
Підприємець зі Слов’янська, власник рекламно-інформаційного тижневика і двох газет, редактор, медіаексперт і бізнес-тренер Олег Зонтов брав участь у Революції гідності. 2010 року обраний до Слов’янської міськради. Був єдиним опозиціонером до тодішньої влади серед 60 депутатів.
Із початком війни пішов добровольцем у 92-гу окрему механізовану бригаду. Прослужив кілька місяців. У жовтні 2014 року у зв’язку з обранням секретарем Слов’янської міської ради був відкомандирований до Слов’янська. Виконував обов’язки міського голови до листопада 2015 року. Нині – заступник голови громадської ради при Донецькій облдержадміністрації.
В інтерв’ю Gazeta.ua Олег Зонтов розповідає про те, як події останніх трьох років змінили Донбас.
Революція гідності була неминуча?
– Янукович і його оточення самі підштовхнули до неї своїм бандитським грабунком. Незадоволення накопичувалося, а влада заплющувала очі.
Хоча дехто досі говорить: “Для чого це було? Мали ж стабільну, хай і малу пенсію, зарплату”. Всі звикли до злиденного життя. В цьому полягала небезпека.
Я приїхав на перший марш проти непідписання Угоди про асоціацію з ЄС 24 листопада 2013-го. Пробув кілька днів і поїхав додому. 30 листопада дізнався про побиття студентів. Це був шок. Повернувся в Київ.
Автор: Фейсбук
Олег Зонтов на мітингу, початок Євромайдану
Увесь грудень із друзями провів на Майдані. Жив у Будинку профспілок. Потім між Профспілками й Інститутською в першому наметі Донецька й Маріуполя. Згорів разом із моїм рюкзаком після штурму 10 грудня.
Наступний наш намет був під КМДА. Його робили під керівництвом активіста із Новоазовська (місто в Донецькій області. – ГПУ) Василя Коваленка. У серпні 2014-го його викрали російські спецназівці. Він мав турбазу, приймав там біженців. Відмовився виїжджати з Новоазовська, коли росіяни його окупували. Доля його досі не відома.
Коли всі роз’їжджалися на новорічні й різдвяні свята, ми теж були на Донеччині. Тоді почалися свої Євромайдани у Слов’янську, Краматорську і Донецьку.
Як змінив Майдан ваші погляди?
– Він став їхнім продовженням.
На Донеччині останнє десятиріччя домінували Партія регіонів і комуністи. На 3,5 тисяч депутатів області було всього 42 від опозиції. Діяла негласна установка влади: в кожному місті – по одному. Я був єдиним опозиційним депутатом у міськраді Слов’янська.
Майдан – не перший мій протест. 2012 року балотувався до парламенту від Слов’янського району. Очікувано “переміг” мій суперник Олексій Азаров – синок екс-прем’єр-міністра. Ми розбивали намети під Центральною виборчою комісією в Києві через фальсифікації виборів. Того ж року брав участь у “мовному майдані” під Верховною Радою (протести проти прийняття закону “Про засади державної мовної політики”, який передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. – ГПУ).
Вам погрожували?
– 22 січня 2014-го, коли були перші смерті на Майдані, присилали повідомлення: “Ти за це відповіси. Все пішло не так, як планувалося”.
Потім на мою машину в Слов’янську кинули каменюку із запискою, що наступного разу цей камінь опуститься на мене. Погрожували не тільки мені, а й дружині, доньці. Казали, що отримаю їх по частинах.
Автор: Тарас Подолян
“Майдан у багатьох на Донбасі розбудив українців. З нього почалася самоідентифікація. Потім військові дії пробудили єдність. Роками на мітинги з українськими прапорами виходили одні й ті ж люди. На День незалежності 2012 року колону з 30 осіб охороняли 50-60 міліціонерів. А зараз на таких заходах іде 500-1000 людей”, – говорить Олег Зонтов
Ви передбачали, що Майдан закінчиться великою кров’ю?
– На початку лютого був оптимістичний сценарій. Ходили чутки, що представники політичної еліти домовилися й буде мирна розв’язка. Подій 18-21 лютого не прогнозували.
Коли почалися масові розстріли на Майдані, я був у Слов’янську. На сесії депутатів міськради закликав вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання і помолитися за припинення кровопролиття. Одразу здійнявся крик, тупали ногами. Мене ледь силою не виштовхнули із сесійної зали. Депутати кричали: “Майдануті, це “Беркут” треба поминати”. Мер Неля Штепа кричала, що це ми, опозиція, винні, все це затіяли.
Як змінилося ваше життя?
– Після Революції вирішив, що повинен бути не просто активістом, а брати більше відповідальності. Але не вийшло цього зробити одразу, бо весь березень були виступи проросійських молодчиків.
Це завершилося 12 квітня захопленням міськвідділу міліції. Ми компанією журналістів направилися туди. З’явилася Штепа, виконувач обов’язків начальника міськвідділу. Я почав запитувати в них як депутат – хто дозволив, чому дали зброю, хто ці люди? Тут же на мене напали, скрутили, трохи побили. Але Штепа втрутилася, й мене відпустили.
Коли вирішили виїхати зі Слов’янська?
– Коли забирав тіло горлівського депутата Володимира Рибака (вбитий бойовиками 17 квітня 2014 року. – ГПУ) із його вдовою з моргу. Побачив, що зробили, і зрозумів: більше тут залишатися не можна. У цей же день на блокпостах з’явилися чеченці. Стало справді небезпечно.
Що змусило вас піти в армію?
– Найгірше в житті – розчаровуватися. З Російською Федерацією в області були тісні зв’язки. Там у мене родичі. Коли почалася відкрита агресія, вбивства, всередині щось сколихнулося. З’явилася злість. Таке враження, ніби зрадила кохана людина.
У Києві я вже став держслужбовцем, почав працювати радником міністра. Все одно зателефонував на гарячу лінію і пішов у армію.
Як опозиціонер став мером Слов’янська?
– У жовтні я прийшов з армії у відпустку. Якраз стартував виборчий процес у Верховну Раду. Виявилося, господарська й адміністративна частина міста не працює. Активісти блокували роботу міської ради: доки не змінять керівництво, ніхто не працюватиме. Громада звернулася до мене. Заявили, що я єдина консолідуюча фігура між активістами й депутатами.
Останнім теж була вигідна моя кандидатура. Якщо все буде погано, скажуть, що це активісти не справились.
Нам вдалося запустити інфраструктуру, воду, електроенергію. Була зима, близько 3 тисяч мешканців багатоповерхівок могли залишитись без тепла. Половина бюджету Слов’янська формується за рахунок податків, а бізнес не працював. Обіцяні урядом дотації дійшли аж наприкінці 2015-го. А на кінець 2014-го ніяких державних субвенцій не було. Якщо щось відновлювалося, то за рахунок волонтерської допомоги.
Тож один у полі воїн, якщо він мер?
– Я став виконувати обов’язки міського голови і отримав у спадщину двох замів із п’яти. Троє самі звільнилися. На одну із вільних вакансій запропонував нашого міського активіста. Він директор великого підприємства. Очолив житлового-комунальний сектор. Потім замінив керівника освіти на нашого активіста. Далі – відділ культури. Тобто долучив проукраїнський актив міста на всі ключові посади. І вони спрацювали.
Після виборів, коли знову переміг “Опоблок”, усі ці представники громадськості й активісти змушені були піти.
Що вважаєте своїми найбільшими перемогами на посаді?
– Головне досягнення – це інкубаційний період для того, щоб українська громада змогла наростити м’язи. У нас вона тепер дуже потужна порівняно з сусідніми містами. Ні в Костянтинівці, ні в Дружківці, ні в Артемівську (перейменовано на Бахмут 2015 року в рамках декомунізації. – ГПУ) нічого не мінялося. Там ті ж адміністрації, ті ж міські голови. Хоча тамтешня громадськість отримала певні привілеї після визволення міст, але в них немає лояльного поля у вигляді підтримки міського голови. Ми запустили процес, і його вже не зупинити.
Попри те, що містом керує мер від “Опозиційного блоку”, громада реалізує проекти реконструкції парку, центру, судиться з міським головою і виграє суди. Цього немає більше в жодному місті Донецької області.
У Cлов’янську тоді було багато різних підрозділів військ. Я створив щотижневу раду з їх координації. Нам вдалося запустити роботу військової комендатури, швидко зменшити кількість злочинів і правопорушень. Координувати дії військових і влади. Розібрали блокпост між Краматорськом і Слов’янськом. Це знизило напругу в місті.
Скільки людей зараз чекають повернення “русского мира”?
– Зараз нібито ніхто. Але це ззовні. В березні 2014 року комуністи зібрали на залізничному вокзалі мітинг для передачі листа Путіну. Прийшли 100-150 осіб. На нещодавній флешмоб, де співають українські і російські пісні “для примирення”, прийшло сім осіб на чолі з депутатом Наталею Королевською. Заспівали “Синенький платочек” і розішлись. Оце видима підтримка “русского мира”.
Але за опитуваннями кінця 2015 року, вона становила близько 23%. Ще 50% – це “підтримка шлунка”. Тобто, їм все одно. І проукраїнських десь 25%. Просто зараз адепти РФ публічно не виступають. Але на побутовому рівні часто з такими стикаюсь.
Ми вже два роки не можемо забрати звання почесного мешканця міста в Йосипа Кобзона. Я ставлю це питання на засідання комісії – його ігнорують. На сесію – її блокують, депутати не приходять. А треба ж бюджетні питання вирішувати. Хотіли назвати бульвар іменем Костянтина Могилка (пілот військового АН-30Б, розбився під Слов’янськом 2014 року. – ГПУ). А деякі депутати почали кричати: він для нас не герой! Я тоді зрозумів, що нам довго доведеться доводити, що ми – українське місто. І громада має зрозуміти: потрібно багато часу, щоб заробити прощення від України.
Як змінилася свідомість мешканців Сходу?
– Донбас попри 25 років незалежності орієнтувався більше на Росію, на жаль. Люди частіше їхали в Москву, ніж у Київ. Дорога з Донецька займає однаково по 12 годин до обох столиць. Супутникове й кабельне телебачення переважно працювали з російськими телеканалами. Тому національна ідентифікація була незрозуміла.
Перше, що ми зробили після Майдану – провели у Слов’янську відкриту прес-конференцію. Я там виступав, дістав свій паспорт і сказав, що нарешті ми відчули себе українцями не лише за документами, а й по суті. Соромно згадувати – коли їхали в Київ на Майдан, у потязі вчили гімн. Ми, чоловіки по сорок років, школи-інститути закінчили, а його не знали.
Майдан у багатьох розбудив українців. З нього почалася самоідентифікація. Потім початок військових дій пробудив єдність. З’явилося розуміння, що ми – єдина країна і повинні допомагати один одному. І це не тільки якісні зміни, а й кількісні. Роками на мітинги з українськими прапорами виходили одні й ті ж люди. На День незалежності 2012 року колону з 30 осіб охороняли 50-60 міліціонерів. А зараз на таких заходах – йде 500-1000 людей. І ті, хто раніше кидались на нас, вивішують на балконах українські прапори.
Головне – не спартачити і не зупинити ці зміни. Вони йдуть повільно. Якби їх економічно в 2014-15 роках підтримували – вже ніхто б не згадав про “русский мир”.
Але на відновлення Донбасу зараз іде багато коштів з ЄС, США, українського бюджету.
– Це необхідний мінімум для підтримки інфраструктури. Я заступник голови громадської ради при Донецькій військово-цивільній адміністрації. 25 листопада ми вдруге визнали її роботу незадовільною щодо реалізації інфраструктурних та інвестиційних проектів.
Людям треба дати чарівного копняка, щоб працювали. Так любить казати губернатор Павло Жебрівський. Так от треба, щоб в Адміністрації президента такого копняка дали йому.
Всі проекти облдержадміністрації можна було давно закінчити. Є підірваний бойовиками міст у Слов’янську. Армійці кажуть: дали б команду і виділили фінансування – відбудуємо за два місяці. А в Жебрівського замість цього – віддають проект у Мінінфраструктури в Київ. Ті шукають гроші, підрядника. І тільки за 2,5 року починають відбудовувати.
Усі проекти на відновлення вимучують. Ту ж телевежу на Карачуні (підірвана бойовиками навесні 2014 року. – ГПУ) можна було відновити давно. В грудні 2014 року спеціалісти проектного інституту просили 3-4 місяці на підготовку проекту, далі – виготовлення та монтаж. Але в Києві почали шукати дешевший варіант. Знайшли частину вежі в Кропивницькому, другу – в Тернополі. Пробували зліпити, а вони не підходять. Проектний інститут ще півроку думав, як їх звести докупи. Зрештою включили телевежу тільки у листопаді 2016-го. І маємо лише 180 метрів висоти замість 220, як було. Радіус охоплення – 60 кілометрів. Це – до Костянтинівки, яка й так українська. На окуповані території трансляція просто не дотягує.
На лінії розмежування два роки постійно транслюють російські канали і радіо. З’явився торік проект глушилок по фронту. Але раптово зупинився.
Це недбальство чи бюрократія?
– Сукупність усього. Десь – злочинний умисел, російські “кроти” працюють. І ніхто не відповідає ні за що. Жодного не було суду, де б сказали: ця людина саботує відбудову.
Уряд на початку 2016 року перерозподілив 2,6 мільярда гривень на відновлення інфраструктури Донбасу. З них реалізовано 2%. Решта висить на рахунках.
Жебрівський кричить на мерів міст і голів адміністрацій, що вони нічого не вміють робити. Я коли був головою, отримав гроші від державного фонду регіонального розвитку на проектну документацію. Зробили кілька проектів на 300 мільйонів гривень, які пройшли всі погодження. Вони готові залишились теперішньому меру Вадиму Ляху. А на кінець 2016 року з цього нічого не втілено. Наскільки мені відомо, всіх мерів нагнули і змусили делегувати виконання всіх інфраструктурних проектів облдержадміністрації. А там не працюють.
В Україні є такий стереотип, що на Донбасі керують сильні господарники.
– Майже всі міста регіону зведені навколо великої промисловості. По суті, директор підприємства є для всіх татом. Він дає зарплату і йому треба цілувати руки.
Така собі еліта – колишні партійні боси й криміналітет. Вони могли приїхати в Святогорський монастир на службу і обзивати всіх присутніх матом.
Взагалі це прийнято – матюкати підлеглих. Я коли почав керувати містом, пробував делегувати частину повноважень підлеглим. А вони не розуміють. Мені потім шепочуть: “Олег В’ячеславович, та стукніть по столу кулаком. Інакше вас не почують”. А нащо вони потрібні, якщо не тямлять нормальних слів? Що це за робота, якщо потрібно постійно давати всім копняка? Це – не менеджмент, а феодалізм.
Коли і як повернуться окуповані території?
– За 2,5 року ми створили Міністерство окупованих територій. Вони зараз розробили концепцію і програму. Концепція правильно продумана: спершу відновити критичну інфраструктуру – мости, дороги, підприємства, далі – зусилля на економічне зростання.
На Донбасі найбільше людей цікавить саме робота. Її відсутність відвертає. А в тому ж Слов’янську закрилося все що можна. Найбільший завод має 500 робітників. А були зі штатом у 3-5 тисяч.
2015 року прийняли закон, що підприємства можуть не платити комунальні та за оренду землі на час АТО. Це дало ефект, запустило обороти заводів. Але вже 2016-го фіскали почали збирати плату. І заводи знову зупинилися.
Треба інвестувати в нові заводи або відновлення старих. Інший шлях – дати розвиток малому бізнесу. Були вже спроби вибити для Донбасу статус особливої економічної зони після війни. Поки що безуспішні.
Як реінтегрувати окуповані території після звільнення?
– Росія заполонила ринок окупованих територій своєю неякісною продукцією. Люди приїжджають звідти скуповуватись. І це потрібно використовувати.
Ще одна проблема – як транслювати власну інформаційну політику туди. Бо крім поїздок, єдині канали отримання інформації – це супутникові “тарілки”. Провайдери блокують усі українські сайти, кабельного немає. Аналогові сигнали заблоковані.
Спілкуюсь із людьми, які приїхали з тієї сторони. Питаю їхню думку про щось. Кажуть: я би сказав, якби знав і точку зору України.
Є люди, які чекають приходу наших військ. Але з часом їх все менше стає, бо розчаровуються. Вважають, Україна нічого не робить. Промивання мізків бере своє.
Слов’янськ був окупований 84 дні. Людям не встигли промити мізки?
– Слов’янську, умовно кажучи, пощастило. Його першим окупували, але і першим звільнили.
А якщо людина два роки там пожила, значить, мізки їй чистити треба чотири роки, якщо три – то шість. А як це зробити, якщо немає до людини доступу? Немає в України агресивних методів інформаційної політики.
Треба чітко зрозуміти: якщо повертаємо мирним шляхом окуповані території – значить, треба над цим працювати. Поки що воєнний варіант нам не підходить, бо тоді РФ розв’яже повномасштабну війну.
Об авторе
