КОМАНДИР 8-ГО БАТАЛЬЙОНУ УКРАЇНСЬКОЇ ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ АНДРІЙ ГЕРГЕРТ (ЧЕРВЕНЬ): “МІЙ ОРДЕН, ВВАЖАЮ, НЕ ОСОБИСТО МІЙ – ЙОГО ОТРИМАВ ВЕСЬ БАТАЛЬЙОН”

У День гідності для всіх великою несподіванкою стало те, що добровольці Української добровольчої армії, які починали створювати "Правий сектор" і "виросли" аж в армію, особисто від Президента України отримали державні нагороди – найвищі бойові ордени Богдана Хмельницького та "За мужність".А наймолодший загиблий цього підрозділу, який воював у Донецькому аеропорті, Сергій Табала, друг Сєвер, сім’я якого довгий час не могла отримати статус родичів загиблого у бойових діях, став Героєм України.

Семеро добровольців приїхали на урочистість безпосередньо з лінії вогню.

 Першим, згідно з алфавітом, Президент назвав ім’я Андрія Гергерта, командира 8-го батальйону. Він єдиний з цього підрозділу отримав державну нагороду. Після спілкування з Президентом вся делегація бійців, які до цих пір юридично не оформлені, не належать до жодного владного відомства та яких останнім часом називають “ті, кого там немає”, зустрілася із головою Служби безпеки України. Після того нагороди, як того вимагає традиція, були обмиті та прикріплені до форми.

Наступного ранку всі бійці повернулися на позиції. Лише Андрій Гергерт затримався у столиці і погодився зустрітися та розказати не тільки про свої відчуття під час нагородження, а й про напрямки діяльності національного руху “Державницька ініціатива Яроша”, до складу якого входить Українська добровольча армія, та про наміри комбата робити політичну кар’єру.


Фото: Роман Ніколаєв

ЗНАЮ, ЩО ПОДАННЯ НА НАС РОБИВ НЕ ТІЛЬКИ ДМИТРО ЯРОШ, А Й АРМІЙЦІ, ОФІЦЕРИ СБУ”

Як ви дізналися, що вас будуть нагороджувати?

– За день до нагородження мені подзвонив Провідник (Так добровольці звертаються до Дмитра Яроша, – авт.). Я якраз планував чергову операцію, а він каже: “Відкладай все та їдь на Київ”. Я доповідаю Провіднику, що не можу це зробити, бо русскіє підсилилися, переслав йому знімки їхніх нових позицій, про які дізналася розвідка. “Важка ситуація”, – кажу. А він: “Андрюха, їдь. Вітаю тебе, комбате, ти будеш нагороджений державною нагородою”. “Серйозно?” – не повірив я. “Збирайся”, – почув у відповідь. Я підсилив позиції хлопцями та й мусив їхати. Що саме підштовхнуло президента зробити такий крок, до цих пір мені особисто не зрозуміло. Але я знаю, що багато зусиль до цього доклав Провідник після операції, про яку не можу говорити. Відразу після неї Ярош всім почав казати: нагородіть моїх хлопців. І ось це здійснилося.

Всі розуміють, наскільки це важливо. Ми – незаконне утворення, на незаконних машинах з незаконною зброєю. А тут нам президент тисне руки. Щоб зробити це, йому треба було юридично та дипломатично все обставити.

Крім вас з 8-го батальйону є ще нагороджені?

– Ні, я один. Всі інші з 5-го батальйону друга Чорного. Але мій орден, вважаю і казав це своїм бійцям перед від’їздом, не особисто мій, його отримав весь батальйон. Ми всі в підрозділі друзі і побратими. Я не командир, а організатор. А Ярош – організатор для всіх нас. І ми чітко знаємо, що він лишнього для себе не візьме. Тому ми й сильні. Чорний перший назвав п’ять своїх хлопців, яких варто було б нагородити. Свого імені не подавав… Так само, як і я. Я б хотів, щоб державними нагородами відзначили моїх бійців. Це вірменин Горець, білорус Сябр, чеченець Муслім, Тихий, Марадона, Мураха… Останньому лише двадцять років, але який це боєць! – Андрій робить паузу і замислюється. Потім продовжує: – Боюсь когось пропустити. Всі названі люди були в десятках операцій.


Андрій Гергерт разом з чеченцем Муслімом. Фото: Роман Ніколаєв

Після нагородження у Фейсбуці вам закидали: як ви прийняли нагороду з рук Президента? Ви ж та сила, що його не визнає…

– Послухайте, Порошенко вручав нам нагороди як Президент країни. І я ставлюся до цього саме так: мені вручив орден Президент моєї України, обраний десятками мільйонів людей. Саме їх і уособлює собою голова держави. Це був не Порошенко як погана чи добра людина. А держава.

Я виходив перший. Президент сказав: “Дякую за те, що ти робиш. Я все знаю про вашу роботу і щиро тішуся, що ти отримав цю нагороду”. Я переживав, сидячи в залі. Ось воно, все відбувається, мені вже час іти на сцену. Для нас все, що пов’язане з державою, дуже важливо. І таке визнання нас живить. Знаю, що за нас просили армійці, офіцери СБУ робили подання. Це дуже порядні люди, при посадах, навіть генерали, які стоять коло нас.

І в аеропорту добровольці воювали поряд з десантниками, спецназівцями…

– З більшістю з них у нас дуже добрі стосунки. Скільки разом пережили! І вони бачили і знали, що ми не за нагороди воювали. Військові добре знають, хто копає найглибше укриття для всіх. Ми робимо це і віддаємо армії, бо рухаємося вперед. Не раз чув таке: “Не спіши копати. Зараз хлопці Червня все викопають”.

– За два роки на війні…

– Так, я воюю з березня 2014 року.

–…хотілося, щоб визнали?

– Так, бо це важіль в мої руки. Тепер армійці мусять зі мною рахуватися. Одна справа, коли до них приходить партизан і все, що він каже, – незаконно. І зовсім інша, коли розмову буде вести нагороджений Головнокомандуючим країни. Так, поки в мене немає звань. Але згодом ми їх введемо у своїй армії.

“НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, ЯКОЮ МОВОЮ ТИ СПІЛКУЄШСЯ, У ЯКУ ЦЕРКВУ ТИ ХОДИШ, ЯКИЙ КОЛІР ТВОЄЇ ШКІРИ. МАЄ ЗНАЧЕННЯ ТІЛЬКИ ЧИ ШКОДИШ ТИ ЦІЙ ЗЕМЛІ, ЧИ ПРАЦЮЄШ НА ЇЇ БЛАГО”

– На нагородженні ми дуже некомфортно себе почували, – продовжує Андрій. – Сиділи і йорзали.

 Андрій так і не пояснив, чому його саме так стали називати в батальйоні. Пообіцяв: “Колись розкажу, після війни”…

– В мене половина телефонної книги – загиблі хлопці, – говорить лицар ордену Богдана Хмельницького. – Я не можу на Різдво багатьох привітати… Перелистую записи телефона: цього вже немає, і цього, і цьому не зателефонуєш… То як я маю жити по-іншому? Як маю здатися?

Має значення тільки чи шкодиш ти цій землі, чи працюєш на її благо. Я знаю людей, що слова по-українськи не говорять, і в Бога не вірують, але що вони роблять для України, як ставляться до своєї справи! З іншого боку є й такі, хто, не знімаючи, носять вишиті сорочки, кричать всюди “Слава Україні”, а це негідники, яких треба повісити за одне місце. Є люди, які все віддають цій землі, а є ті, хто на ній паразитує. Тому президентом країни має бути справжній патріот цієї землі. Для бізнесменів все відбувається через гроші. Країна дає їм можливість збагатитись. Є й інша категорія. Ці все віддають задля країни. З ними неможливо домовитися, запропонувати якусь схему для збагачення. Ми бачимо спокуси, але можемо їм протистояти.

Наскільки несподіваним та болісним для вас буз розкол добровольчого руху? Чому ви пішли за Ярошем?

– До війни я не був знайомий з Дмитром. Я прийшов у рух зі сторони покійного Сашка Білого, від УНСО. Яроша побачив уперше по телевізору поруч із своїм товаришем, вже покійним, він служив у “Айдарі”. Я послухав Яроша, набрав товариша: “Що це за чоловік поряд з тобою сидів? Познайом мене”. – “Приїдь на Майдан”, – відповів він. Так я потрапив до Яроша.

Частина хлопців хотіла продовження революції. Але вже радикальної, жорсткої. Воно б, напевне, мало доцільність, якби не зовнішня агресія Росії. Ми могли б завести у владу людей, які краще попередніх. Але зараз для нас принципово не дати ворогу просунутися далі. І це стало ключовим: передова, окопи, незламність, подвиг, самопожертва. Все це спрацювало на початковому етапі. Есбеушнікі стали кращими, міліціонери поряднішими… Ми ж всі разом зупинили надзвичайно страшного ворога, підлого та далекоглядного. І наша сила досягла такого рівня, коли наше слово впливало на хід подій. Розуміючи це, хлопці почали вимагати: “Всі навкруги погані, давайте ставити нових”!

Звичайно, різні люди всюди. У нас також. І мета у всіх різна. В моєму батальйоні служить людина, яка 17 років відсиділа в таборах. Цей боєць, вийшовши на першого сєпара під час великої операції, застрелив його і допоміг взяти полонених. Такі люди виявилися одними з найкращих воїнів. Тому що сміливі, на куражу, мають позицію. За це їм багато чого готові пробачити. З ними навіть Збройні сили контракти підписують. Ярош не зупиняв тих, хто відколовся і пішов у радикальне крило. Вони заслужили право довести свою правду. І Провідник не забороняв це робити. Сказав єдине: “Відповідальність за свої дії будете нести самі”. А ми, ті, хто залишився поряд з Дмитром, поки заточені на війну.

Які основні ідеї руху важливі для вас особисто?

– По-перше, Ярош як загальнонаціональний лідер. По-друге, це хлопці, які проходять зі мною крізь війну, унікальні феноменальні люди. Ми маємо дати можливість їм реалізуватися. Вони не хочуть цього. Але я заставляю їх зрозуміти: ваша роль не тільки сидіти в окопі. Ви – мери міст, сільські голови, депутати обласних рад.

 – А ми не повертаємося до ленінського “кухарка може керувати державою”?

– Кухарка неосвічена. А ці люди, як виявляється з часом, мають декілька освіт, правильно мислять, бачать місце країни в геополітиці. Ми багато про це говоримо. З покійним другом Гріном багато обговорювали все це. Він був таким самородком. Згуртував біля себе людей, зробив боєздатний підрозділ у складі 8-го батальйону, був авторитетом для багатьох. Ця людина точно мала бути поруч з якимось мером міста. Я не кажу, що ми займемо посади, але допомагати, підставляти плече будемо. Саме ми зможемо формувати на місцях підрозділи територіальної оборони, ставати інструкторами вишколу, працювати з дітьми, вести освітні програми, організовувати дитячі патріотичні табори разом з “Пластом”. Під час війни ми знайшли багато друзів: волонтери та бізнесмени, які нам допомагають, медики, що нас лікують. До Яроша часто приходять: “Я готовий з вами співпрацювати, але і ви мені допомагайте”. Провідник нікому не відмовляє, каже: “Добре”. Але досить часто як тільки людина отримує конкретні прохання допомогти, моментально щезає. Тому висновок у нас однозначний: ніхто не буде стояти поряд з рухом, тому що він гарно говорить або є політиком чи депутатом. Саме тому “Добровольча ініціатива Яроша” залишилися без одіозних фігур.

– Але погодьтеся, що в політику вже пішли комбати. І вони себе інколи поводять не кращим чином. Випробування владою надто важке…

– Проблема в тому, вважаю, що вони стали політиками, пробувши на війні всього два місяці. Який у них досвід? Де б ці військові були сьогодні, якби вони відвоювали два роки? Саме це і показало би, можливо, що вони – пшик.

– Так якраз проблема у тому, що ті вояки, які два роки витратили на війну, вже не хочуть навіть чути про політику, бо бачать, що до чого…

– І моє завдання сказати таким: сьогодні міна впала далеко, а завтра ляже прямо тобі під ноги. Це ж війна. Багато з тих, хто пройшов оточення, котли, важкі бої, гинуть зараз, в окопах під Горлівкою, на “промці”, біля Широкіного. Ви хочете всі загинути? – питаю я їх. Ці люди мають зрозуміти, що їх подвиг треба реалізовувати далі. Я також про це раніше не думав. Мене Ярош виховав.

“МЕНЕ НЕ ПУСТИЛИ В ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ, ЗАУВАЖИВШИ, ЩО Я ЩЕ НЕ МАЮ ДОСТАТНЬОГО ДОСВІДУ, АДЖЕ ЛИШЕ ТРЕТІЙ ДЕНЬ БУВ НА ПЕРЕДОВІЙ”

До війни Андрій працював ветеринаром. Вирішивши йти воювати, він пішов у табір, де навчали воєнному мистецтву.

– Я пройшов вишкіл у Переяславі-Хмельницькому, – продовжує Червень. – Після цього попав у 5-й батальон, який якраз зайняв Піски … Ми переобладнували підвали будинків під укриття. Як правило, раз на два тижні ми мінялися на бойових позиціях. Бо за цей час бійці втомлювалися і фізично, і морально. З кожним днем обстріли ставали більш щільними… Це створювало напруження. Я дуже хотів попасти в аеропорт, готовий був туди їхати, але мене спитали: “Скільки ти на передовій?” Я чесно відповів: “Третій день”. І мене не пустили, зауваживши, що ще не маю достатнього досвіду.

Андрій дуже швидко зробив “кар’єру” в батальйоні – спочатку став командиром роти. Користуючись своєю харизмою, а вона у нього точно є, та авторитетом, став агітувати приходити до підрозділу своїх друзів, друзів друзів, родичів…

– Досить швидко моя рота збільшилася до батальйону, – продовжує Андрій. – Зараз у нас майже триста бійців. Всі ми – добровольці, зарплатню не отримуємо, головна наша мотивація – захист країни. В підрозділі досить багато молодих хлопців та дівчат. Просяться до мене й зовсім діти, але я відправляю їх додому, телефонуючи батькам. Досить часто саме так дізнавався, що доброволець втік від родини, а його шукають… Я не можу брати на себе відповідальність за дитину, за її життя. До речі, з батьками 18-річних бійців обов’язково спілкуюся, телефоную їм регулярно. Питаю, чи знають вони, де знаходиться їх син чи донька. Часто мами просять мене не відправляти дитину на небезпечне завдання.

У вас цього року народилася друга дитина, син. Скільки разів ви з ним бачилися?

– Три. Після нашої розмови хочу хоча б на день втікти додому і побачитися з малим.

– Що каже дружина, залишившись сама з двома дітьми?

– А я відразу їй сказав: як батько, як голова сім’ї, я повинен забезпечити своїм дітям майбутнє. Це значить – багата країна, де вони можуть проявити себе без хабарів, гвалтівників, уродів. Європейські цінності? Плюс. Українське культурне надбання? Плюс. Релігія? Плюс. Все давно придумано, але у нас ніхто ніяк не може збудувати таких комфортних умов. Це мушу робити я як батько. Якщо я збудую гарний будинок, влаштую дітей вчитися, куплю їм квартири та машини і побудую великий паркан, я не захищу свою родину від того, що робиться за цим парканом. Великим парканом я просто відгороджуюся від хворої країни. Дитина вийде на вулицю – її якийсь урод переїде, згвалтує, вимагатиме хабар, нахамить. Я можу більше – збудувати країну. Якщо я в своїх мріях смішний – то це моя правда. Мені з нею комфортно.

– Але в цей час вашим дружинам, у яких виникають побутові проблеми, кажуть: “Ми ваших чоловіків нікуди не посилали…”

– Жінка – це ж пара чоловіку, половинка його. Кожний воїн має знайти слова, чому він пішов на війну. Мені це вдалося пояснити своїй мамі: “Ти мене виховала таким, яким я є. Що ти тепер хочеш?” “Мені страшно”, – відповідає моя мама. “Це нормально, – заспокоюю її я. – Я думаю, бережу себе. Я в шапці і поїв. Мамо, ти радій, що виховала нормальну людину”. Я часто телефоную мамі, ми спілкуємося. Я роблю те, що робили наші предки, мій дід. Настав наш час. Я та людина, яка будує країну. Я так відчуваю. Телефонують мені хлопці: “Так хотів додому, а зараз не можу тут бути”. А я знаю, що з ними відбувається. Воїни мають бути відповідальними за свої сім’ї, але розставляти пріоритети. На нашій землі були страшні війни. Ген, який є в кожному чоловікові, спрацьовує під дією якогось фактора. Чи від вибуху гранати поруч, чи від побаченого вбитого побратима… Цей злам відбувається на генетичному рівні. З цього моменту чоловік розуміє: він має контролювати ситуацію і поводиться саме так… Йду вдома за кабельне платити, бо жінка попросила. Знайомий касир мене питає: “Ну что там? Ти і далі країну захищаєш?” Я таким нічого не пояснюю.

Я не раз робив такий експеримент. Проситься хтось: “Чи можна на позицію, переночувати разом з хлопцями”. А я ж розумію, що як тільки вкину туди чоловіка, він звідти повернеться зовсім іншим. Раз – і все, це вже мій боєць. Щось таке там відбувається.

Не один раз наше спілкування переривали телефонні дзвінки. Андрія вітали з високою нагородою. А одна розмова була по-військовому чітка і конкретна.

— Пане полковнику, дякую за вітання, – посміхався до свого співрозмовника Червень. – Мені дуже приємно, що ви мене вітаєте. Що робиться у нас? Росіяни активізують, влучно стріляють, борзіють, вимагають від нас нестандартних рішень. Але ви ж знаєте. Ми тихенько працюємо. Повертайтеся до нас в сектор. З вами дуже приємно працювати.

Є багато полковників, з якими ми б уже все звільнили, – закінчивши розмову, каже мені Андрій. – Таким треба давати генеральські звання і призначати командуючими. Такі роблять все чітко, спокійно, без паніки, приймають рішення, не бояться брати на себе відповідальність. А є інша категорія командирів. Я їх називаю “плєнні воєнні”….

Я для себе зробив висновок, що армія – це слон. Моя задача того слона підштовхувати, пхати, дратувати. І в якийсь момент під цим тиском він починає перебирати своїми велетенськими ногами, за інерцією робить декілька кроків, не може зупинитися і топче тих сєпарів. Потім знову стає. Я годую того слоніка травою, гладжу його: давай, маленький. І знову впираюся в нього. Армія це ж яка потужна сила. Танки, літаки. Та два тижні – і які сєпари?

Але ж існують домовленості, не можна наступати, використовувати зброю, робити перші постріли…

– Для нашої армії принципове питання – повернути Донецьк, Луганськ і Крим. Нам вистачить розуму і терпіння знайти слова і порозумітися з людьми, які там живуть. Є там пропащі, а є серед них надзвичайні патріоти. Ми знаємо, як їх потім всіх повернути в Україну. Мій товариш з Криму розказує: “Я не думав, що за два роки людей можна так у стайню поставити. Зрада, сучество, продажність, страх заставляють людей ходити струнко, кричати “Слава Путіну” і виходити на тисячні мітинги”.

Мене дивувало, що в Росії так раділи перемозі на виборах Трампа. Вони не розуміють очевидних речей. Республіканці, які зараз прийшли до влади в Америці, можуть бути набагато радикальнішими по відношенню до руських. Я слідкував за виступами Євгена Панасенкова, російського режисера, художника. Він єдиний на телеефірах лупає тих руських, має свою думку. Дуже жорсткий. Я з ним списався в фейсбуці. Висловив вдячність за таку позицію. Минулого року він почав пояснювати, чому не потрібно боятися Трампа і чому він за нього. І чому Трамп поховає Росію. Вони такі дурні, писав він, що вірять у промовлені слова, що новий президент Америки їх спасе, зніме санкції. Побачите, і я згоден з цим, як Трамп заб’є цвях в домовину імперії.

Коли були призначені позачергові парламентські вибори, Андрію запропонували балотуватися. Він виставив свою кандидатуру від Львівської області. 37 днів витратив на передвиборчу кампанію. І за результатами став другим.

– Більшість кандидатів на моєму окрузі витратили на агітацію величезні суми, – продовжує Червень. – Але їм це не дозволило навіть мене обійти. Вибори виграв представник блоку Порошенка, який до цього багато років працював у команді Тігіпка… Вибори дали мені досвід і впевненість, що у мене є політичне майбутнє. За мене проголосували 23 тисячі чоловік! Ще до виборів я дав слово, що у випадку програшу відразу повертаюся на війну. Так і зробив. Тоді якраз загострилася ситуація біля Маріуполя. Я запропонував Ярошу створити підрозділ власне на березі Азовського моря, він погодився. 22 листопада, рік тому, я з 28 бійцями виїхав у бік Маріуполя. З того часу тут і воюю.

– Не так давно ви витягли з сірої зони підбитий український “Спартан”.

– Це була супероперація. При штурмі Широкиного його підбив танк. І він так і лишився в тилу. Ми якось ішли в розвідку. Дивлюся у бінокль: наш “Спартан”. Ще раз: точно “Спартан”! Йомайо. Як же він має бути наш? Розвідники уважно подивилися територію, ми спланували, як маємо все зробити. І це нам вдалося! Я мріяв: буду мати “Спартан”, відремонтую його і піду в атаку. Але прийшлося віддати “Азову”, бо він належить їм… До речі, в машині і загинув один їхній боєць…

– Ви сам із заходу України, чому вважаєте Донецьк та Луганськ своїми землями?

– Я як націоналіст визнаю, що мені нічого не треба. Ні в сторону Польщі, ні в сторону Росії. Є кордон, є правила, треба їх дотримуватися. Тому й треба повернути Україну в її кордони.

“МІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ФІЛЬМ – “БІЛИЙ БІМ ЧОРНЕ ВУХО”

– Як родина дізналася про ваше нагородження?

– Я зателефонував мамі: “Тільки що мені президент вручив нагороду”. “Хто? Який президент?” – почув у відповідь, – сміється Андрій. – “А ти де?” – питає мама. “Тільки що зі сцени зліз”. – “Йой”. Я маму не раз вразив, перебуваючи на війні. Якось до нас у батальйон приїхала Ада Роговцева. Телефоную мамі. “Адо Миколаївно, – прошу артистку, – можете мамі моїй пару слів сказати?” Вона взяла трубку: “Користуючись нагодою, можу замість вас вашого сина погладити по голові”. Мама розчулилася, все повторювала: “Розкажу комусь – не повірять”.



Ада Роговцева неодноразово виступала на базі 8-го батальйону

Дружить з добровольцями і відомий письменник Сергій Жадан

Війна звела вас з тими людьми, з якими ви б ніколи не пересіклися…

– Це в першу чергу мої хлопці. Вони такі уматові. Із своїми заморочками. Такі, які є. 15-й в 20-му ряду стоїть, а біжить перший. Українські дівчата для мене взагалі феномен. Просяться служити, але я все менше беру їх у підрозділ. Також дивуюсь донецьким людям, що прийшли до мене служити. Потужні, командні, готові на самопожертву. Життя ще попереду, а він готовий за хлопців умирати.

– Хто став для вас найбільшою втратою?

– Емоційно – Андрюха Морунчак. Це на самому початку війни було. Я його знав все життя. Андрія розстріляв танк. Саме після цього у мене з’явилося тверде рішення йти і помститися за нього… Ще Вік, перший вбитий по ходу війни. Грін як людина, з якою я дуже зблизився. Він робив для батальйону все, щоб він ставав міцнішим, розростався… Нещодавно загинув Карась, це шмат моєї душі… Я до нього так звик, як до телефона. Наче непомітна була людина, а як зникла, виявляється, що він був і електриком, і возив нам воду і хліб, пробивав каналізацію, ремонтував машини. “Карась, зустрінь людей, відвези їх, за соляркою поїдь”. І ось я його хороню…

Намагаюся їздити на всі поховання. Я поряд і в радості, і в горі. Це мій хрест. Їду, щоб сказати родині: я не залишу сім’ю, буду все робити, щоб вона не відучувала себе покинутою. І це не проста моя обіцянка. Це допомагає мені залишатися нормальною відповідальною людиною і кожний місяць шукати гроші. І робити так через рік, через два, через десять. Бо загиблі – це мої люди. Я їм наказав іти вперед. Це моя відповідальність. І я сповна беру її на себе.

Три роки тому ви знали, що ви – боєць?

– Завжди це знав. Завжди був д’Артаньяном. Не бив лежачих. Батьки мені давали правильні книжки читати. Я дуже любив Джека Лондона, а прочитавши його, полюбив псів і вовків, хотів подорожувати, відкривати нові землі. Улюблені фільми? “Білий Бім Чорне вухо”, “Хоробре серце”. Коли дивився “Тітанік”, плакав, коли вона кидала камінь, а не за Ді Капріо, – сміється Андрій.

Тобто, не військові фільми та книги формували ваш світогляд?

– Ні. Але на мене велике враження справило оповідання бабці. У неї один брат воював в армії, а другий партизанив у лісі. 19-річний він в лісі і вмер. Вперше я почув цю історію, коли мені було 15 років. В одне вухо влетіло, в інше вилетіло. Пізніше сам попросив розказати бабусю про братів. І задумався, що він відчував, той хлопчина в лісі, про що він думав? Неосвічений? Звідки взялася Україна в тому затурканому селі? Оце мене торкнуло. Тоді, вважаю, виникло моє бажання йти в політику. Це був 2010 рік, коли Янукович став президентом, і я припух від того – як в такій чудовій країні може бути президент-злочинець? Тоді й сказав: “Я йду в політику!”

 Виолетта Киртока, “Цензор.НЕТ”

Источник