КОМАНДИР 8-ГО БАТАЛЬЙОНУ УКРАЇНСЬКОЇ ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ АНДРІЙ ГЕРГЕРТ (ЧЕРВЕНЬ): “МІЙ ОРДЕН, ВВАЖАЮ, НЕ ОСОБИСТО МІЙ – ЙОГО ОТРИМАВ ВЕСЬ БАТАЛЬЙОН”

У День гідності для всіх великою несподіванкою стало те, що добровольці Української добровольчої армії, які починали створювати "Правий сектор" і "виросли" аж в армію, особисто від Президента України отримали державні нагороди – найвищі бойові ордени Богдана Хмельницького та "За мужність".А наймолодший загиблий цього підрозділу, який воював у Донецькому аеропорті, Сергій Табала, друг Сєвер, сім’я якого довгий час не могла отримати статус родичів загиблого у бойових діях, став Героєм України.

Семеро добровольців приїхали на урочистість безпосередньо з лінії вогню.

Наступного ранку всі бійці повернулися на позиції. Лише Андрій Гергерт затримався у столиці і погодився зустрітися та розказати не тільки про свої відчуття під час нагородження, а й про напрямки діяльності національного руху “Державницька ініціатива Яроша”, до складу якого входить Українська добровольча армія, та про наміри комбата робити політичну кар’єру.

Фото: Роман Ніколаєв

“ЗНАЮ, ЩО ПОДАННЯ НА НАС РОБИВ НЕ ТІЛЬКИ ДМИТРО ЯРОШ, А Й АРМІЙЦІ, ОФІЦЕРИ СБУ”

– Як ви дізналися, що вас будуть нагороджувати?

– За день до нагородження мені подзвонив Провідник (Так добровольці звертаються до Дмитра Яроша, – авт.). Я якраз планував чергову операцію, а він каже: “Відкладай все та їдь на Київ”. Я доповідаю Провіднику, що не можу це зробити, бо русскіє підсилилися, переслав йому знімки їхніх нових позицій, про які дізналася розвідка. “Важка ситуація”, – кажу. А він: “Андрюха, їдь. Вітаю тебе, комбате, ти будеш нагороджений державною нагородою”. “Серйозно?” – не повірив я. “Збирайся”, – почув у відповідь. Я підсилив позиції хлопцями та й мусив їхати. Що саме підштовхнуло президента зробити такий крок, до цих пір мені особисто не зрозуміло. Але я знаю, що багато зусиль до цього доклав Провідник після операції, про яку не можу говорити. Відразу після неї Ярош всім почав казати: нагородіть моїх хлопців. І ось це здійснилося.

Всі розуміють, наскільки це важливо. Ми – незаконне утворення, на незаконних машинах з незаконною зброєю. А тут нам президент тисне руки. Щоб зробити це, йому треба було юридично та дипломатично все обставити.

– Крім вас з 8-го батальйону є ще нагороджені?

– Ні, я один. Всі інші з 5-го батальйону друга Чорного. Але мій орден, вважаю і казав це своїм бійцям перед від’їздом, не особисто мій, його отримав весь батальйон. Ми всі в підрозділі друзі і побратими. Я не командир, а організатор. А Ярош – організатор для всіх нас. І ми чітко знаємо, що він лишнього для себе не візьме. Тому ми й сильні. Чорний перший назвав п’ять своїх хлопців, яких варто було б нагородити. Свого імені не подавав… Так само, як і я. Я б хотів, щоб державними нагородами відзначили моїх бійців. Це вірменин Горець, білорус Сябр, чеченець Муслім, Тихий, Марадона, Мураха… Останньому лише двадцять років, але який це боєць! – Андрій робить паузу і замислюється. Потім продовжує: – Боюсь когось пропустити. Всі названі люди були в десятках операцій.

Андрій Гергерт разом з чеченцем Муслімом. Фото: Роман Ніколаєв

– Після нагородження у Фейсбуці вам закидали: як ви прийняли нагороду з рук Президента? Ви ж та сила, що його не визнає…

– Послухайте, Порошенко вручав нам нагороди як Президент країни. І я ставлюся до цього саме так: мені вручив орден Президент моєї України, обраний десятками мільйонів людей. Саме їх і уособлює собою голова держави. Це був не Порошенко як погана чи добра людина. А держава.

Я виходив перший. Президент сказав: “Дякую за те, що ти робиш. Я все знаю про вашу роботу і щиро тішуся, що ти отримав цю нагороду”. Я переживав, сидячи в залі. Ось воно, все відбувається, мені вже час іти на сцену. Для нас все, що пов’язане з державою, дуже важливо. І таке визнання нас живить. Знаю, що за нас просили армійці, офіцери СБУ робили подання. Це дуже порядні люди, при посадах, навіть генерали, які стоять коло нас.

– І в аеропорту добровольці воювали поряд з десантниками, спецназівцями…

– З більшістю з них у нас дуже добрі стосунки. Скільки разом пережили! І вони бачили і знали, що ми не за нагороди воювали. Військові добре знають, хто копає найглибше укриття для всіх. Ми робимо це і віддаємо армії, бо рухаємося вперед. Не раз чув таке: “Не спіши копати. Зараз хлопці Червня все викопають”.

– За два роки на війні…

– Так, я воюю з березня 2014 року.

–…хотілося, щоб визнали?

– Так, бо це важіль в мої руки. Тепер армійці мусять зі мною рахуватися. Одна справа, коли до них приходить партизан і все, що він каже, – незаконно. І зовсім інша, коли розмову буде вести нагороджений Головнокомандуючим країни. Так, поки в мене немає звань. Але згодом ми їх введемо у своїй армії.

“НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, ЯКОЮ МОВОЮ ТИ СПІЛКУЄШСЯ, У ЯКУ ЦЕРКВУ ТИ ХОДИШ, ЯКИЙ КОЛІР ТВОЄЇ ШКІРИ. МАЄ ЗНАЧЕННЯ ТІЛЬКИ ЧИ ШКОДИШ ТИ ЦІЙ ЗЕМЛІ, ЧИ ПРАЦЮЄШ НА ЇЇ БЛАГО”

– На нагородженні ми дуже некомфортно себе почували, – продовжує Андрій. – Сиділи і йорзали.

 Андрій так і не пояснив, чому його саме так стали називати в батальйоні. Пообіцяв: “Колись розкажу, після війни”…

– В мене половина телефонної книги – загиблі хлопці, – говорить лицар ордену Богдана Хмельницького. – Я не можу на Різдво багатьох привітати… Перелистую записи телефона: цього вже немає, і цього, і цьому не зателефонуєш… То як я маю жити по-іншому? Як маю здатися?

Має значення тільки чи шкодиш ти цій землі, чи працюєш на її благо. Я знаю людей, що слова по-українськи не говорять, і в Бога не вірують, але що вони роблять для України, як ставляться до своєї справи! З іншого боку є й такі, хто, не знімаючи, носять вишиті сорочки, кричать всюди “Слава Україні”, а це негідники, яких треба повісити за одне місце. Є люди, які все віддають цій землі, а є ті, хто на ній паразитує. Тому президентом країни має бути справжній патріот цієї землі. Для бізнесменів все відбувається через гроші. Країна дає їм можливість збагатитись. Є й інша категорія. Ці все віддають задля країни. З ними неможливо домовитися, запропонувати якусь схему для збагачення. Ми бачимо спокуси, але можемо їм протистояти.

– Наскільки несподіваним та болісним для вас буз розкол добровольчого руху? Чому ви пішли за Ярошем?

– До війни я не був знайомий з Дмитром. Я прийшов у рух зі сторони покійного Сашка Білого, від УНСО. Яроша побачив уперше по телевізору поруч із своїм товаришем, вже покійним, він служив у “Айдарі”. Я послухав Яроша, набрав товариша: “Що це за чоловік поряд з тобою сидів? Познайом мене”. – “Приїдь на Майдан”, – відповів він. Так я потрапив до Яроша.

Частина хлопців хотіла продовження революції. Але вже радикальної, жорсткої. Воно б, напевне, мало доцільність, якби не зовнішня агресія Росії. Ми могли б завести у владу людей, які краще попередніх. Але зараз для нас принципово не дати ворогу просунутися далі. І це стало ключовим: передова, окопи, незламність, подвиг, самопожертва. Все це спрацювало на початковому етапі. Есбеушнікі стали кращими, міліціонери поряднішими… Ми ж всі разом зупинили надзвичайно страшного ворога, підлого та далекоглядного. І наша сила досягла такого рівня, коли наше слово впливало на хід подій. Розуміючи це, хлопці почали вимагати: “Всі навкруги погані, давайте ставити нових”!

Звичайно, різні люди всюди. У нас також. І мета у всіх різна. В моєму батальйоні служить людина, яка 17 років відсиділа в таборах. Цей боєць, вийшовши на першого сєпара під час великої операції, застрелив його і допоміг взяти полонених. Такі люди виявилися одними з найкращих воїнів. Тому що сміливі, на куражу, мають позицію. За це їм багато чого готові пробачити. З ними навіть Збройні сили контракти підписують. Ярош не зупиняв тих, хто відколовся і пішов у радикальне крило. Вони заслужили право довести свою правду. І Провідник не забороняв це робити. Сказав єдине: “Відповідальність за свої дії будете нести самі”. А ми, ті, хто залишився поряд з Дмитром, поки заточені на війну.

– Які основні ідеї руху важливі для вас особисто?

– По-перше, Ярош як загальнонаціональний лідер. По-друге, це хлопці, які проходять зі мною крізь війну, унікальні феноменальні люди. Ми маємо дати можливість їм реалізуватися. Вони не хочуть цього. Але я заставляю їх зрозуміти: ваша роль не тільки сидіти в окопі. Ви – мери міст, сільські голови, депутати обласних рад.

 – А ми не повертаємося до ленінського “кухарка може керувати державою”?

– Кухарка неосвічена. А ці люди, як виявляється з часом, мають декілька освіт, правильно мислять, бачать місце країни в геополітиці. Ми багато про це говоримо. З покійним другом Гріном багато обговорювали все це. Він був таким самородком. Згуртував біля себе людей, зробив боєздатний підрозділ у складі 8-го батальйону, був авторитетом для багатьох. Ця людина точно мала бути поруч з якимось мером міста. Я не кажу, що ми займемо посади, але допомагати, підставляти плече будемо. Саме ми зможемо формувати на місцях підрозділи територіальної оборони, ставати інструкторами вишколу, працювати з дітьми, вести освітні програми, організовувати дитячі патріотичні табори разом з “Пластом”. Під час війни ми знайшли багато друзів: волонтери та бізнесмени, які нам допомагають, медики, що нас лікують. До Яроша часто приходять: “Я готовий з вами співпрацювати, але і ви мені допомагайте”. Провідник нікому не відмовляє, каже: “Добре”. Але досить часто як тільки людина отримує конкретні прохання допомогти, моментально щезає. Тому висновок у нас однозначний: ніхто не буде стояти поряд з рухом, тому що він гарно говорить або є політиком чи депутатом. Саме тому “Добровольча ініціатива Яроша” залишилися без одіозних фігур.

– Але погодьтеся, що в політику вже пішли комбати. І вони себе інколи поводять не кращим чином. Випробування владою надто важке…

– Проблема в тому, вважаю, що вони стали політиками, пробувши на війні всього два місяці. Який у них досвід? Де б ці військові були сьогодні, якби вони відвоювали два роки? Саме це і показало би, можливо, що вони – пшик.

– Так якраз проблема у тому, що ті вояки, які два роки витратили на війну, вже не хочуть навіть чути про політику, бо бачать, що до чого…

– І моє завдання сказати таким: сьогодні міна впала далеко, а завтра ляже прямо тобі під ноги. Це ж війна. Багато з тих, хто пройшов оточення, котли, важкі бої, гинуть зараз, в окопах під Горлівкою, на “промці”, біля Широкіного. Ви хочете всі загинути? – питаю я їх. Ці люди мають зрозуміти, що їх подвиг треба реалізовувати далі. Я також про це раніше не думав. Мене Ярош виховав.

“МЕНЕ НЕ ПУСТИЛИ В ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ, ЗАУВАЖИВШИ, ЩО Я ЩЕ НЕ МАЮ ДОСТАТНЬОГО ДОСВІДУ, АДЖЕ ЛИШЕ ТРЕТІЙ ДЕНЬ БУВ НА ПЕРЕДОВІЙ”

До війни Андрій працював ветеринаром. Вирішивши йти воювати, він пішов у табір, де навчали воєнному мистецтву.

– Я пройшов вишкіл у Переяславі-Хмельницькому, – продовжує Червень. – Після цього попав у 5-й батальон, який якраз зайняв Піски … Ми переобладнували підвали будинків під укриття. Як правило, раз на два тижні ми мінялися на бойових позиціях. Бо за цей час бійці втомлювалися і фізично, і морально. З кожним днем обстріли ставали більш щільними… Це створювало напруження. Я дуже хотів попасти в аеропорт, готовий був туди їхати, але мене спитали: “Скільки ти на передовій?” Я чесно відповів: “Третій день”. І мене не пустили, зауваживши, що ще не маю достатнього досвіду.

Андрій дуже швидко зробив “кар’єру” в батальйоні – спочатку став командиром роти. Користуючись своєю харизмою, а вона у нього точно є, та авторитетом, став агітувати приходити до підрозділу своїх друзів, друзів друзів, родичів…

– Досить швидко моя рота збільшилася до батальйону, – продовжує Андрій. – Зараз у нас майже триста бійців. Всі ми – добровольці, зарплатню не отримуємо, головна наша мотивація – захист країни. В підрозділі досить багато молодих хлопців та дівчат. Просяться до мене й зовсім діти, але я відправляю їх додому, телефонуючи батькам. Досить часто саме так дізнавався, що доброволець втік від родини, а його шукають… Я не можу брати на себе відповідальність за дитину, за її життя. До речі, з батьками 18-річних бійців обов’язково спілкуюся, телефоную їм регулярно. Питаю, чи знають вони, де знаходиться їх син чи донька. Часто мами просять мене не відправляти дитину на небезпечне завдання.

– У вас цього року народилася друга дитина, син. Скільки разів ви з ним бачилися?

– Три. Після нашої розмови хочу хоча б на день втікти додому і побачитися з малим.

– Що каже дружина, залишившись сама з двома дітьми?

– А я відразу їй сказав: як батько, як голова сім’ї, я повинен забезпечити своїм дітям майбутнє. Це значить – багата країна, де вони можуть проявити себе без хабарів, гвалтівників, уродів. Європейські цінності? Плюс. Українське культурне надбання? Плюс. Релігія? Плюс. Все давно придумано, але у нас ніхто ніяк не може збудувати таких комфортних умов. Це мушу робити я як батько. Якщо я збудую гарний будинок, влаштую дітей вчитися, куплю їм квартири та машини і побудую великий паркан, я не захищу свою родину від того, що робиться за цим парканом. Великим парканом я просто відгороджуюся від хворої країни. Дитина вийде на вулицю – її якийсь урод переїде, згвалтує, вимагатиме хабар, нахамить. Я можу більше – збудувати країну. Якщо я в своїх мріях смішний – то це моя правда. Мені з нею комфортно.

– Але в цей час вашим дружинам, у яких виникають побутові проблеми, кажуть: “Ми ваших чоловіків нікуди не посилали…”

– Жінка – це ж пара чоловіку, половинка його. Кожний воїн має знайти слова, чому він пішов на війну. Мені це вдалося пояснити своїй мамі: “Ти мене виховала таким, яким я є. Що ти тепер хочеш?” “Мені страшно”, – відповідає моя мама. “Це нормально, – заспокоюю її я. – Я думаю, бережу себе. Я в шапці і поїв. Мамо, ти радій, що виховала нормальну людину”. Я часто телефоную мамі, ми спілкуємося. Я роблю те, що робили наші предки, мій дід. Настав наш час. Я та людина, яка будує країну. Я так відчуваю. Телефонують мені хлопці: “Так хотів додому, а зараз не можу тут бути”. А я знаю, що з ними відбувається. Воїни мають бути відповідальними за свої сім’ї, але розставляти пріоритети. На нашій землі були страшні війни. Ген, який є в кожному чоловікові, спрацьовує під дією якогось фактора. Чи від вибуху гранати поруч, чи від побаченого вбитого побратима… Цей злам відбувається на генетичному рівні. З цього моменту чоловік розуміє: він має контролювати ситуацію і поводиться саме так… Йду вдома за кабельне платити, бо жінка попросила. Знайомий касир мене питає: “Ну что там? Ти і далі країну захищаєш?” Я таким нічого не пояснюю.

Я не раз робив такий експеримент. Проситься хтось: “Чи можна на позицію, переночувати разом з хлопцями”. А я ж розумію, що як тільки вкину туди чоловіка, він звідти повернеться зовсім іншим. Раз – і все, це вже мій боєць. Щось таке там відбувається.

Не один раз наше спілкування переривали телефонні дзвінки. Андрія вітали з високою нагородою. А одна розмова була по-військовому чітка і конкретна.

— Пане полковнику, дякую за вітання, – посміхався до свого співрозмовника Червень. – Мені дуже приємно, що ви мене вітаєте. Що робиться у нас? Росіяни активізують, влучно стріляють, борзіють, вимагають від нас нестандартних рішень. Але ви ж знаєте. Ми тихенько працюємо. Повертайтеся до нас в сектор. З вами дуже приємно працювати.

Є багато полковників, з якими ми б уже все звільнили, – закінчивши розмову, каже мені Андрій. – Таким треба давати генеральські звання і призначати командуючими. Такі роблять все чітко, спокійно, без паніки, приймають рішення, не бояться брати на себе відповідальність. А є інша категорія командирів. Я їх називаю “плєнні воєнні”….

Я для себе зробив висновок, що армія – це слон. Моя задача того слона підштовхувати, пхати, дратувати. І в якийсь момент під цим тиском він починає перебирати своїми велетенськими ногами, за інерцією робить декілька кроків, не може зупинитися і топче тих сєпарів. Потім знову стає. Я годую того слоніка травою, гладжу його: давай, маленький. І знову впираюся в нього. Армія це ж яка потужна сила. Танки, літаки. Та два тижні – і які сєпари?

– Але ж існують домовленості, не можна наступати, використовувати зброю, робити перші постріли…

– Для нашої армії принципове питання – повернути Донецьк, Луганськ і Крим. Нам вистачить розуму і терпіння знайти слова і порозумітися з людьми, які там живуть. Є там пропащі, а є серед них надзвичайні патріоти. Ми знаємо, як їх потім всіх повернути в Україну. Мій товариш з Криму розказує: “Я не думав, що за два роки людей можна так у стайню поставити. Зрада, сучество, продажність, страх заставляють людей ходити струнко, кричати “Слава Путіну” і виходити на тисячні мітинги”.

Мене дивувало, що в Росії так раділи перемозі на виборах Трампа. Вони не розуміють очевидних речей. Республіканці, які зараз прийшли до влади в Америці, можуть бути набагато радикальнішими по відношенню до руських. Я слідкував за виступами Євгена Панасенкова, російського режисера, художника. Він єдиний на телеефірах лупає тих руських, має свою думку. Дуже жорсткий. Я з ним списався в фейсбуці. Висловив вдячність за таку позицію. Минулого року він почав пояснювати, чому не потрібно боятися Трампа і чому він за нього. І чому Трамп поховає Росію. Вони такі дурні, писав він, що вірять у промовлені слова, що новий президент Америки їх спасе, зніме санкції. Побачите, і я згоден з цим, як Трамп заб’є цвях в домовину імперії.

Коли були призначені позачергові парламентські вибори, Андрію запропонували балотуватися. Він виставив свою кандидатуру від Львівської області. 37 днів витратив на передвиборчу кампанію. І за результатами став другим.

– Більшість кандидатів на моєму окрузі витратили на агітацію величезні суми, – продовжує Червень. – Але їм це не дозволило навіть мене обійти. Вибори виграв представник блоку Порошенка, який до цього багато років працював у команді Тігіпка… Вибори дали мені досвід і впевненість, що у мене є політичне майбутнє. За мене проголосували 23 тисячі чоловік! Ще до виборів я дав слово, що у випадку програшу відразу повертаюся на війну. Так і зробив. Тоді якраз загострилася ситуація біля Маріуполя. Я запропонував Ярошу створити підрозділ власне на березі Азовського моря, він погодився. 22 листопада, рік тому, я з 28 бійцями виїхав у бік Маріуполя. З того часу тут і воюю.

– Не так давно ви витягли з сірої зони підбитий український “Спартан”.

– Це була супероперація. При штурмі Широкиного його підбив танк. І він так і лишився в тилу. Ми якось ішли в розвідку. Дивлюся у бінокль: наш “Спартан”. Ще раз: точно “Спартан”! Йомайо. Як же він має бути наш? Розвідники уважно подивилися територію, ми спланували, як маємо все зробити. І це нам вдалося! Я мріяв: буду мати “Спартан”, відремонтую його і піду в атаку. Але прийшлося віддати “Азову”, бо він належить їм… До речі, в машині і загинув один їхній боєць…

– Ви сам із заходу України, чому вважаєте Донецьк та Луганськ своїми землями?

– Я як націоналіст визнаю, що мені нічого не треба. Ні в сторону Польщі, ні в сторону Росії. Є кордон, є правила, треба їх дотримуватися. Тому й треба повернути Україну в її кордони.

“МІЙ УЛЮБЛЕНИЙ ФІЛЬМ – “БІЛИЙ БІМ ЧОРНЕ ВУХО”

– Як родина дізналася про ваше нагородження?

– Я зателефонував мамі: “Тільки що мені президент вручив нагороду”. “Хто? Який президент?” – почув у відповідь, – сміється Андрій. – “А ти де?” – питає мама. “Тільки що зі сцени зліз”. – “Йой”. Я маму не раз вразив, перебуваючи на війні. Якось до нас у батальйон приїхала Ада Роговцева. Телефоную мамі. “Адо Миколаївно, – прошу артистку, – можете мамі моїй пару слів сказати?” Вона взяла трубку: “Користуючись нагодою, можу замість вас вашого сина погладити по голові”. Мама розчулилася, все повторювала: “Розкажу комусь – не повірять”.

Ада Роговцева неодноразово виступала на базі 8-го батальйону

Дружить з добровольцями і відомий письменник Сергій Жадан

– Війна звела вас з тими людьми, з якими ви б ніколи не пересіклися…

– Це в першу чергу мої хлопці. Вони такі уматові. Із своїми заморочками. Такі, які є. 15-й в 20-му ряду стоїть, а біжить перший. Українські дівчата для мене взагалі феномен. Просяться служити, але я все менше беру їх у підрозділ. Також дивуюсь донецьким людям, що прийшли до мене служити. Потужні, командні, готові на самопожертву. Життя ще попереду, а він готовий за хлопців умирати.

– Хто став для вас найбільшою втратою?

– Емоційно – Андрюха Морунчак. Це на самому початку війни було. Я його знав все життя. Андрія розстріляв танк. Саме після цього у мене з’явилося тверде рішення йти і помститися за нього… Ще Вік, перший вбитий по ходу війни. Грін як людина, з якою я дуже зблизився. Він робив для батальйону все, щоб він ставав міцнішим, розростався… Нещодавно загинув Карась, це шмат моєї душі… Я до нього так звик, як до телефона. Наче непомітна була людина, а як зникла, виявляється, що він був і електриком, і возив нам воду і хліб, пробивав каналізацію, ремонтував машини. “Карась, зустрінь людей, відвези їх, за соляркою поїдь”. І ось я його хороню…

Намагаюся їздити на всі поховання. Я поряд і в радості, і в горі. Це мій хрест. Їду, щоб сказати родині: я не залишу сім’ю, буду все робити, щоб вона не відучувала себе покинутою. І це не проста моя обіцянка. Це допомагає мені залишатися нормальною відповідальною людиною і кожний місяць шукати гроші. І робити так через рік, через два, через десять. Бо загиблі – це мої люди. Я їм наказав іти вперед. Це моя відповідальність. І я сповна беру її на себе.

– Три роки тому ви знали, що ви – боєць?

– Завжди це знав. Завжди був д’Артаньяном. Не бив лежачих. Батьки мені давали правильні книжки читати. Я дуже любив Джека Лондона, а прочитавши його, полюбив псів і вовків, хотів подорожувати, відкривати нові землі. Улюблені фільми? “Білий Бім Чорне вухо”, “Хоробре серце”. Коли дивився “Тітанік”, плакав, коли вона кидала камінь, а не за Ді Капріо, – сміється Андрій.

– Тобто, не військові фільми та книги формували ваш світогляд?

– Ні. Але на мене велике враження справило оповідання бабці. У неї один брат воював в армії, а другий партизанив у лісі. 19-річний він в лісі і вмер. Вперше я почув цю історію, коли мені було 15 років. В одне вухо влетіло, в інше вилетіло. Пізніше сам попросив розказати бабусю про братів. І задумався, що він відчував, той хлопчина в лісі, про що він думав? Неосвічений? Звідки взялася Україна в тому затурканому селі? Оце мене торкнуло. Тоді, вважаю, виникло моє бажання йти в політику. Це був 2010 рік, коли Янукович став президентом, і я припух від того – як в такій чудовій країні може бути президент-злочинець? Тоді й сказав: “Я йду в політику!”

 Виолетта Киртока, “Цензор.НЕТ”

Источник