“Мало хто у світі знає, що в Україні йде війна”
Середа, 03 лютого 2016
16:16
“Мало хто у світі знає, що в Україні йде війна”
Автор: Сергій Старостенко
З 11 до 26 січня у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку відбулася виставка, присвячена українському сьогоденню “Ukraine Exists”. Зараз вона мандрує іншими містами Америки. А потім буде показана в Європі. Руслан Горовий, один з учасників виставки, підбирав для неї документальні фільми, які представили воєнне сьогодення.
Як виникла ідея виставки?
Колись дуже давно, як і всякий радянський хлопчик, я дуже боявся Америки: що вона нас розбомбить одним ударом. У мене біля дому в Конотопі було бомбосховище. Пам’ятаю, весь час думав: хоча б пережити ядерну війну, коли вони бахнуть на нас. Такий у мене дитячий страх був. Переймався: якщо бігти у бомбосховище, кота візьмуть чи не візьмуть? Пізніше я зрозумів, що так само боялися Союзу американські діти.
Я дуже хотів потрапити туди, щоб побачити все на власні очі. Торік Тарас Тополя подав ідею зробити виставку. Вирішили зробити інсталяцію про Україну: війна і мир. Війну представили документальними фільмами-свідченнями, а мир — роботами молодих художників.
Штати вдалося здивувати?
В Америці багато українців. Нам допомагала велика їх кількість, зокрема Олександр Мацука і Володимир Боришполов. Вони допомогли використати штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку як майданчик для старту Сполученими Штатами.
З відеоробіт, які ми повезли в Америку – кілька репортажів російської журналістки Вікторії Івлєвої. Вона вивозить людей із окупації та сірої зони: в Росію, Україну — куди хочуть. Вона сама раз у полон попала. Але її відпустили, бо вона росіянка. Окрім того ми привезли документальний фільм “Полон”, інші фільми.
Нашою інсталяцією показали, як люди від совкового минулого тягнуться до світла. Фільми транслювалися на плазмах — люди могли їх в навушниках дивитися. Поруч розвісили картини художників, які підбирала куратор Аліна Гаєва. У штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку багато кулуарних залів, де можуть спілкуватися дипломати. Ми вибрали правильне місце — прохідна залу, де постійно ходять люди.
На відкритті виставки було більше 200 людей — дипломати, консули. Говорив посол України в США, потім від нас, організаторів, Тарас Тополя. Була дуже цікава реакція. Навіть не всі в ООН знають, що тут війна. “А що ж там у вас – велика територія? – питали мене. Кажу: “Людоньки, Україна — найбільша країна, що цілком лежить у Європі. Територія Донбасу більша за багато європейських країн”. Українські події для багатьох — на рівні подій у Чад, Зімбабве, Колумбії. Щось відбувається, а що саме, не зрозуміло. Їх прямо то не зачіпає. Це нормальна практика. Якщо ми не будемо це озвучувати, то ніхто цього знать і не буде.
Зараз виставка переїхала в Нью-Джерсі, тепер відкрита широкому загалу. Планується Чикаго, Вашингтон, Лос-Анжелес. Потім Лозанна, Париж, Брюссель. Як мінімум рік ще буде світом їздити ця виставка.
Воно того варте. Бо люди ще не розуміють до кінця. І нашим діаспорам це треба — привезти того ж друга-американця чи європейця і сказати: “Подивись. Це є. Це ж не я вигадую”. Тому що “Раша Тудей” вкладає афігенні гроші в інформаційну роботу за кордоном — розказує світові, які ми “людожери”.
Це перша виставка, яка відбулася в ООН на цю тему. Ми спільнокоштом збирали гроші, тому що власних коштів уже ні в кого на це немає.
Автор: Сергій Старостенко
Війна триває два роки, а й досі інформаційна робота тримається на волонтерській ініціативі.
Держава покладає надії на іномовлення. І цим треба займатися. Але Росія свою пропагандистську машину не за рік зробила. На даному етапі все залежить тільки від волі окремих людей. Сильного психологічного навантаження з боку держави на закордон я не бачу. Та що казати — у нас один лише постійний журналіст акредитований в ООН. Від Росії там їх десять з різних каналів. Розумію, що там грають роль нафтодолари.
Ви показували на виставці війну і мир. Наскільки вони перетинаються в свідомості українців? Чи й досі для українців це два різних світи в межах нашої держави?
Кажуть, що під час ІІ Світової в окупованому Києві працювали театри. Так і тут. Людина не може постійно жити в напрузі. Але дехто не просто абстрагувався, а включив броню: його та війна не обходить. Можна призвичаїтися, що в тебе в країні війна, і звикнути до неї, але ж не відкидати її з позиції “Та до сраки! Хай вони воюють за свій Донбас, а я собі буду сидіть тут”. За таку позицію потрібно буде відповідати рано чи пізно. Зайдіть увечері в будь-який київський кабак. Чхати вони хотіли на ту війну.
Згадайте звіти міліції до війни: хтось же в цій державі крав вбивав, ґвалтував. Ці люди в космос не полетіли. Вони лишилися поміж нас.
Рівень життя виростив таких людей, чи відсутність ідейного виховання?
Я не знаю, що має бути в голові людини, яка здає сепаратистам свого сусіда. Знаю родину, яка носила їсти нашим бійцям в Луганський аеропорт. Її сусіди здали, точно знаючи, що з ними буде. Цю родину знайшли по залишках ДНК через рік. Доня в них лишилася в Києві і дід. А їх вивели з ліс і закатували. Довго всі думали, що вони в полоні. Шукали їх. Потім порівняли дані ДНК доньки і знайдених невпізнаних закатованих тіл. Так і знайшли ту родину. Сусід чи сусідка, які їх заклали — до того років зо двадцять жили поруч з ними, на вулиці, мабуть, вітався. От де мрак.
Похожие записи
Об авторе
