ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ ВЕРЕСНЯ

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на сході нашої країни за вересень 2016 року. Цей перелік загиблих не є вичерпним та остаточним. У ньому можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя.“Цензор.НЕТ” продовжує  цикл матеріалів про бойові втрати української армії. Про героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.

Хто ти мені, український солдате? Хто ти, втомлений захисник моєї країни? Звідки ти прийшов охороняти мій спокій? Покликав тебе військкомат або ти записався добровольцем? Якого кольору твої очі? Чим наповнені твої короткі, напружені сни? Коли ти останній раз добре їв? Чи пам’ятаєш ти, коли в останній раз відпочивав у затишному м’якому ліжку?

Скількох побратимів ти вже поховав? Чим ти врізався у мою пам’ять? Що ти зробив, щоб я відчув крижане поколювання десь нижче серця? Про що ти думав у холодному промерзлому окопі, стискаючи автомат, напружено вдивляючись туди, звідки в будь-який момент могла постукати в твоє серце смерть?

Кого ти залишив там, у затишному тилу? Чи зберігав у нагрудній кишені лист від своїх рідних – коханої, дітей? Чи перечитував його у хвилини відносного спокою? Скільки разів ти прощався з ними подумки, у той час, як навколо тебе ревіло повітря, палав сніг, стогнала, дрижала та злітала вгору земля?

Можеш не відповідати, незнайомий мій брате. Я схиляю перед тобою голову. Я стаю перед тобою на коліна. Я люблю тебе.

Дякую за те, що живу. Дякую за те, що в мене під вікном сміються діти, а не свистять міни. Дякую за те, що підвали будинків мого міста порожні, а не стали бомбосховищами для людей.

Дякую за те, що можу зараз написати “Дякую”.

1. Олег Костянтинович Мединський народився 06.06.1968 року у селі Іллінка Біляївського району Одеської області. Мешкав у Очакові.

Побратими називали його Батя або Кремінь, через те, що Олег Костянтинович за кожного свого підлеглого стояв горою, ніколи не давай в образу та захищав навіть перед старшими по званню.

Після звільнення з армії у запас у 2000-му році, відкрив клуб з карате. 2006 року заснував Військово-патріотичний спортивний клуб “Майський” в Очакові, займався спортивно-патріотичним вихованням молоді.

Коли почалася війна, Олег Костянтинович був на пенсії, але одразу поновився на службі та відправився на фронт. Брав участь у боях під Іловайськом.

Командир підрозділу, капітан 3 рангу, заступник командира по роботі з особовим складом 73-го морського центру спеціальних операцій.

Про цих очаківських морських диверсантів з острова Первомайський на флоті завжди ходили легенди, попри всю їхню засекреченість. Їхніх імен не знають, їхні обличчя не показують. Окрім тих випадків, коли вже секретності не треба. Коли вони гинуть.

У липні 2015 року нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Загинув 5 вересня в районі Мар’їнки Донецької області, підірвавшись на протипіхотній міні ОЗМ.

Похований Герой 7 вересня у рідному селі Іллінка. У нього залишились батьки, дружина та троє дітей.

2. Петро Феодосійович Дудкевич народився 30.06.1965 року у селі Сергієвка Горохівського району Волинської області, проживав з сім’єю у селі Горинчово Хустського району Закарпатської області.

До війни працював на екскаваторах та гусеничних тракторах, потім перейшов до приватного підприємця на пилораму.

Призваний за мобілізацією 14.07.2015 року.

Починав службу у складі 53-ї окремої механізованої бригади, спочатку у Сєверодонецьку Луганської області, а у серпні цього року його перевели до Констянтинівки Донецької області на чергуваня на блокпостах.

Мріяв про відпустку, дуже хотів побачити свою родину, можливо, відчував щось недобре. Якби там не було, зробити цього він не встиг.

Можливо, це була спочатку банальна застуда. Можливо, все почалося з легкого дискомфорту. Можливо, варто було один раз не вийти на чергування, а відлежатись у лазареті. Можливо.

У Петра піднялася температура, але воїн мужньо віддавав свій борг країні, аж доки не стало занадто пізно. У нього виявили запалення легенів з ускладненнями.

31 серпня його поклали до шпиталю. Хвороба прогресувала і ніякі ліки вже не допомогли.

6 вересня о 5.30 ранку солдат зробив останній свій подих. У нього залишились мати, дружина, рідний брат, дві донечки та син.

3. Володимир Георгійович Данілов (позивний Дикий) народився 31.05.1969 року в селі Хотів Києво-Святошинського району Київської області.

Після школи закінчив курси за спеціальністю “тракторист-машиніст”. З 17 років почав працювати трактористом в рідному селі. З 1987 по 1989 роки проходив строкову службу на посаді водія-механіка бронетранспортера. Демобілізувався зі строковоі служби в званні сержанта.

Працював трактористом у Хотіві, водієм маршрутки в Києві, охоронником в приватній фірмі, водієм головного бухгалтера університету Шевченка, водієм в Кабінеті Міністрів, охоронцем в Державній службі охорони. До 2014 року останні 5 років працював трактористом в ТОВ “Богуславка Агро” в селі Хохітва Богуславського району Київської області.

Доброволець, 29.10.2014 року мобілізований за контрактом до закінчення особливого періоду.

Починав службу в 54-му окремому розвідувальному батальйоні, потім його рота була переведена до 81-ї окремоі аеромобільної бригади.

Старший сержант, виконуючий обов’язки командира взводу розвідувальної роти.

Один з легендарних кіборгів, обороняв Донецький аеропорт у січні – лютому 2015 року. Там був поранений, отримавши травму від вибухової хвилі.

Знаходився в Харківському, потім у Чернігівському військових шпиталях, після чого був відправлений додому на реабілітацію, не закінчивши яку, знову відправився на війну. Був на позиціях в Зайцево і Кодемі.

З весни 2016 року та до останнього часу з ротаціями знаходився на Авдіївській промзоні. Брав участь у багатьох спецопераціях по захваченню і утриманню блокпостів та ворожих територій.

Був нагороджений нагрудним знаком командира 81-ї окремоі аеромобільноі бригади “За сумлінну службу” та нагрудним знаком міністерства оборони “Знак пошани”.

Володимир захоплювався риболовлею та полюванням. Був тихим, домашнім, сімейним. Мріяв про те, що коли закінчить службу, присвятить своє життя сім’ї та дітям.

1 вересня вночі йому раптово стало зле. Його було негайно відправлено до реанімації лікарні Краматорська, де діагностували посттравматичну контузію лівої легені, розшаровуючу аневризму низхідної частини грудної аорти.

Після стабілізації стану був відправлений з бригадою військових лікарів гелікоптером до Харківського військового шпиталю. В Харкові після дообстеження було прийнято рішення про транспортування його гелікоптером до Київського інституту Амосова, де йому мали провести операцію. Потрібно було робити стентування аорти.

Стенти треба було замовляти в Європі, їх вартість становила понад півмільйона гривень.

До збору коштів мали долучитися волонтерські організаціі, це все вирішувалося 5 вересня. А 7 вересня, в зв’язку з погіршенням його стану, лікарями було прийнято рішення на проведення відкритої операціі, яка була більш складною і ризиковою, але давала надію на життя.

Операцію було заплановано на 10:30, однак при перевезенні його з реанімаційного відділення до операційноі о 9:50 тріщина, що була на аорті, лопнула і стався миттєвий витік крові. Серце солдата зупинилося.

Володимир помер від шоку, крововиливу та розриву аневризми аорти.

Похований 9 вересня 2016 року в місті Богуслав Київськоі області, де він проживав останні роки. В нього залишились мати, сестра, син 23 років від першого шлюбу, донька 13 років від другого шлюбу, (дружина загинула), двоє прийомних дітей (син 17 років та донька 13 років) та остання дружина, з якою він прожив 7 років та виховував трьох дітей.

4. Вадим Петрович Матросов (позивний Боцман ) народився 08.07.1989 року у селі Коханівка Ананьївського району Одеської області. Мешкав у селі Любашівка, звідки родом його дружина.

Після закінчення 11 класів школи у Коханівці, отримав в Одесі фах сварщика. Займався євроремонтами.

А потім Вадим віддав себе військовій справі, закінчив академію сухопутних військ. Призваний за мобілізацією у травні 2015 року, а 08.08.2016-го уклав контракт, бо знав, що його місце на передовій.

Старший розвідник розвідувального взводу розвідувально – диверсійної роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас Україна” у складі ЗСУ.

Розвідник від Бога, він колись сказав, що “Донбас” – найкращий батальйон, бо тут немає совкового уставу і бійцям дають воювати.

Більше за все Боцман полюбляв ходити в тил ворога і вішати там прапори України.

Одного разу він самотужки спалив ворожий бліндаж, почергово стріляючи з АГС, кулемета та автомата. Сприймав усе з гумором, навіть тоді, коли його одного разу помітили вороги та він біг до наших під свисти куль над головою.

Вадим мав дар усе миттєво та точно вираховувати. Бували моменти, коли поруч із ним сиділи люди, точилася некваплива розмова і тут раптом – “бах”, вибух. Боцман одразу хапає рацію та каже: “Вихід артилерії з такого-то квадрату у такому-то напрямку”.

Загинув 8 вересня приблизно о 17.00 у місті Мар’їнка Донецької області внаслідок підриву на розтяжці, яку ворог перед тим встановив неподалік наших позицій.

Не довезли воїна до лікарні. Не встигли довезти. Йому було 27 років.

Похований 12 вересня у селі Любашівка. Залишились мати, сестра, дружина та двійко донечок – близнючок, яким по три роки.

5. Євген Володимирович Бурба (позивний Скорпіон) народився 16.11.1975 року у Німеччині, потім його сім’я переїхала до Житомира, а згодом до Києва.

Мобілізований Оболонським РВК у травні 2015 року.

Солдат відділення охорони взводу охорони 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас – Україна” у складі ЗСУ.

Спочатку служив у роті охорони польового штабу у Кримському, а потім його перевели до Мар’їнки.

Про нього відгукуються, як про дуже гарну людину, завжди готову прийти на допомогу, людину, яка не втрачала позитивний настрій у поганих ситуаціях, яка жила за принципом “якщо треба – то зроблю без зайвих питань”.

Загинув 9 вересня о 9.40 у місті Мар’їнка Донецької області при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні, підірвавшись на осколковій загороджувальній міні.

Похований у Києві. У нього залишились мати та сестра – близнюк.

6. Олег Володимирович Веренич (позивний Лєший) народився 21.06.1984 року у місті Лунінець Берестейської області республіки Білорусь.

У 80-х роках його батьки переїхали до України, до села Нова Парафіївка Кегичівського району Харківської області, де й живуть до цього часу.

Після закінчення школи Олег навчався у Кегичівському ПТУ на водія. Працював механізатором у рідному селі.

У грудні 2009 року він одружився, а у 2010 році виїхав з Нової Парафіївки та переїхав жити до дружини у село Таверівка Чутівського району Полтавської області.

Доброволець, початку воював у ПС, а потім перейшов до 10-ї ОГШБр.

Солдат, старший водій автомобільного взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Свої обов’язки виконував бездоганно, користувався повагою у побратимів, а після демобілізаці планував підписати контракт.

Загинув 9 вересня о 9.40 у місті Мар’їнка Донецької області, де проходив службу разом із батальйоном “Донбас – Україна”, при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні, підірвавшись на осколковій загороджувальній міні.

Похований 12 вересня у селі Нова Парафіївка. У нього залишились батьки, дружина та двійко маленьких діточок – дворічний син та п’ятирічна донька.

7. Андрій Олександрович Зуєв народився 28.06.1994 у Києві.

Навчався у ЗОШ №65, потім закінчив Київський професійний ліцей “Авіант”. Здобув фахи водія, автомеханика та електрика.

Потім у 2011-2012 роках с трокова служба у Семиполках (військова частина А0415) у другому об’єднаному гвардійському польовому вузлі зв’язку на посаді “водій – електрик”.

Завжди був позитивним (майже ніколи поганого настрою в нього не було), всіх підбадьорював, завжди в усьому допомагав, ділився останнім. Коли його друга перевели в іншу частину, не забував про нього писав, дзвонив, обіцяв зустрітися. На жаль, доля вирішила інакше.

Далі Андрій обрав службу в лавах МНС, став пожежником у 13-й частині Дніпровського району Києва, де прослужив приблизно два з половиною роки.

Мобілізований Дніпровським РВК міста Києва 09.07.2015 року.

Спочатку проходив навчання у Десні, згодом був відправлений у Білу Церкву. З грудня 2015 до травня 2016 років займався перегонами техніки, мотався у Рівне та Миколаїв, на полігон “Широкий Лан”.

Водій-номер обслуги зенітно – ракетної батареї 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

З 28 травня цього року перебував на постійному місті дислокації, де і знайшла його смерть.

9 вересня о 9.40 у місті Мар’їнка Донецької області, де Андрій проходив службу разом із батальйоном “Донбас – Україна”, при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні, він підірвався на осколковій загороджувальній міні.

Стан солдата був дуже важкий, його негайно гелікоптером доставили до шпиталю, де 10 вересня о другій годині ночі він помер.

Похований 12 вересня у селі Черняхівка Яготинського району Київської області. Залишились батьки та брат.

8. Григорій Матвійович Двигало народився 11.05.1964 року у селищі міського типу Велика Димерка Броварського району Київської області.

Закінчивші вісім класів школи, далі пішов заробляти на життя своїми руками. Працював будівельником, слюсарем – станочником, майстром по пошиву та ремонту взуття.

Потім почав займати бізнесом, був керівником київських підприємств ТОВ “Завод “ЛугаПласт”, ТОВ “Київський магнат”.

Призваний за мобілізацією у шосту хвилю, потрапив у званні прапорщика до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Ця людина обожнювала музику, саме він, разом із своїм сином та ще одним прапорщиком написали гімн бригади. Грав ще до війни у рідному селі.

Купив сину першу гітару та навчив грати. Син потім приїздив на війну, де співав з батьком для бійців.

А потім його доправили до Мар’їнки, де він ніс службу разом із батальйоном “Донбас-Україна”.

Вранці 9 вересня при розширені взводно-опорного пункту та його укріпленні Григорій Матвійович підірвався на ОЗМ і наступного дня, 10 вересня, помер у шпиталі.

13 вересня його поховали у Великій Димерці поруч із батьками. Залишились дві доньки та син.

9. Максим Олександрович Самойлович (позивний Сом) народився 11.08.1980 року у місті Потсдам (Німеччина). Коли хлопцю було десь 2 роки, його родина переїхала в Україну, до міста Кам’янське Дніпропетровської області.

Після 9 класів школи, закінчив вище професійне училище №26 за фахом “електрогазозварювальник”.

Він був патріотом та романтиком. Дуже любив своїх доньок, мріяв про третього – синочка. Щира, людяна, чесна та справедлива людина.

До війни хлопець працював у ПАТ “ДніпроАзот” в залізничному цеху. Мобілізований 28 липня 2015 року.

Молодший сержант, військовослужбовець 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Максим дуже пишався своїм гетьманським прізвищем, часто казав побратимам, що це все недарма, що він буде боронити свою країну до останнього.

Загинув близько 23:00 поблизу села Чермалик Донецьк ої област і внаслідок осколкового поранення спини, отриманного під час артилерійського обстрілу з САУ 2С1 “Гвоздика”. Від розриву снаряду 122 мм був смертельно поранений осколком у спину.

Похований 15 вересня на Алеї Слави військового кладовища Соцміста в Кам’янському. Залишилася дружина та дві доньки.

10. Олександр Володимирович Гулькевич народився 07.04.1974 року в місті Малин Житомирської області.

У 1991 році закінчив загальньоосвітню школу №4, працював на підприємстві з виготовлення пам’ятників в селі Слобідка. Одружився, але потім розійшовся з дружиною.

У серпні 2015 року був призваний за мобілізацією.

Стрілець – зенітчик роти вогневої підтримки 43-го окремого мотопіхотного батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Повноцінний артилерист, обслуговував ЗУ-23.

Нещодавно в Олександра закінчився контракт, але він планував його продовжити.

Загинув 13 вересня о 22.10 на блокпості поблизу селища Зайцеве Донецької області внаслідок масованого артилерійського обстрілу наших позицій 152-мм снарядами, який продовжувався приблизно до третьої години ночі.

17 вересня воїн був похований у рідному місті. Залишилися мати, син та брат.

11. Владислав Володимирович Триволенко (позивний Вільний) народився 27.08.1994 у селі Червоний Кут Жашківського району Черкаської області. Мешкав у місті Біла Церква Київської області.

2010 року закінчив 9 класів Червонокутської ЗОШ №2, після чого вступив до Білоцерківського професійного ліцею, який закінчив 2013 року за фахом “слюсар з контрольно – вимірювальної апаратури та автоматики (електроніка)”.

Працював на меблевих фабриках та на ПРАТ “Білоцерківська ТЕЦ”.

Хлопець був надзвичайно веселим та жіттєрадіснім, полюбляв риболовлю, Хотів мати свой будинок та свою сім’ю. Мріяв, щоб припинилася ця війна.

Пішов добровольцем, мобілізованій за контрактом 23.02.2015 року.

Військовослужбовець 81-ї окремої аеромобільної бригади, сапер.

Загинув 17 вересня у районі міста Авдіївка Донецької області від мінно – вибухової травми. Владислав на завданні знешкоджував міну, але наступив на інший саморобний вибуховий пристрій, тим самим, узявши весь удар на себе та врятувавши своїм побратимам життя.

Похований 20 вересня у селі Червоний Кут. Залишилися батьки, двоюрідна сестра та кохана дівчина.

Владислав став наймолодшим Героєм, який загинув за Україну у вересні. Йому назавжди залишиться 22 роки…

12. Ілля Миколайович Жабицький народився 30.04.1991 року у місті Магадан (Росія), але коли йому було 11 місяців, його мати переїхала з ним жити в Україну, до Вінниці.

Закінчив 9 класів ЗОШ №9, потім поступив до Вінницького будівельного технікуму. Згодом навчався у Вінницькому торговельно-економічному інституті Київського національного торговельно-економічного університету.

Займався дзюдо, був дуже доброю людиною, образити нікого не міг через шляхетне серце справжнього чоловіка. На нього завжди можна було розраховувати. Як кажуть, друзі пізнаються в біді, а він в будь-якій ситуації старався допомогти, ніколи не залишався в стороні. Таких людей, як він, на даний час тяжко знайти.

2011 року Ілля підписав контракт на несення військової служби. Після навчання у Десні був направлений до міста Воровице у Вінницькій області.

В кінці 2015 року з Генштабу прийшла телеграма про перевод контрактників до сухопутних військ і хлопець одразу погодився, не вишукуючи причин, щоб залишитись. Після перепідготовки в Старичах під Львовом 11.02.2016 він був відправлений на війну.

Кулеметник снайперського взводу 53-ї окремої механізованої бригади.

З лютого по червень перебував в Сєвєродонецьку і весь той час він рвався на передову захищати Батьківщину. Він не боявся труднощів. Знав, що там можна загинути, але сподівався на краще. Що повернеться додому живий і здоровий з чистим сумліням і виконаним обов’язком перед земляками.

На початку літа він з побратимами нарешті домоглися того, щоб їх відправили по своїх батальйонах. Після прибуття до Торецька він і потрапив до снайперів. Ілля казав, що ось тут він по-справжньому потрібний, що тут його місце.

Загинув 23 вересня о 19.20 біля селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в нашу позицію під час мінометного обстрілу. Міна прилетіла о 19.00, воїн прожив ще 20 хвилин.

Похований 28 вересня у Вінниці на Алеї Героїв. Залишилась мати.

13. Андрій Мирославович Гук народився 08.05.1971 року у місті Стрий Львівської області.

Старшина, сапер 703-го інженерного полку. Виріс у сім’ї військового. Служив у Самборі з 7 серпня 2014 року, а з 10 жовтня 2014 перебував у зоні бойових дій. Залишилася дружина.

23 лютого 2015 року під час бойового чергування поблизу Станиці Луганської боєць підірвався на гранаті Ф-1, що була встановлена на розтяжці. Отримав поранення обох ніг та надскладне поранення голови.

Пережив багато операцій, лікарі знешкодили абцес та гідроцефалію мозку. Але, у травмованій частині стався крововилив, який ускладнив стан чоловіка.

Андрія Мирославовича рятували лікарі Харкова, Києва та Рівного.

Останнім часом перебував на лікуванні у “Рівненському обласному шпиталі ветеранів війни”, що знаходиться у смт. Клевань. Лікарі казали, що у нього була пошкоджена кора головного мозку та її медикаментозне відновлення мало б тривати роками.

Але нічого не допомогло, 25 вересня Андрій Мирославович помер у шпиталі.

Похований 27 вересня у Стрию з військовими почестями. Залишилась дружина.

14. Руслан Віталійович Півень народився 16.01.1991 року у селі Острійки Білоцерківського району Київської області.

У 1997 році пішов до місцевої ЗОШ 1-3 ступеня. Після 9 класів вступив до техніко-економічного коледжу Білоцерківського Національного Аграрного Університету, який закінчив у 2009 році за спеціальністю “компресорщик холодильних установок”.

Потім Руслана призвали на строкову службу у 2010 році, яку він проходив у 1129-му зенітно – ракетному полку.

З початком війни, у першу хвилю мобілізації 2014 року хлопець був призваний знову ж до 1129-го зенітно – ракетного полку 72-ї окремої механізованої бригади.

При наборі добровольців на підготовку снайперів, Руслан пішов одним з перших. Після підготовки був доправлений до 9-ї роти 3-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Доля достатньо відсипала йому пекла. Через це пекло воїн пройшов у боях біля Степанівки та на Савур-Могилі. Це була його перша війна, закінчивши яку, солдат негайно почав готуватися до другої.

Після демобілізації він підписав контракт та опинився у Житомирі.

Молодший сержант, снайпер, інструктор у 199-му навчальному центрі повітряно-десантних військ.

Руслан дуже гарно малював, вкладав у це ремесло душу, захоплювався татуюваням. Також мріяв поступити до військового училища. Йому були властиві доброта та людяність, ті якості, яких доволі часто не вистачає людям.

Згодом воїн був відправлений на підсилення до 122-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 28 вересня приблизно о 21.00 у промзоні міста Авдіївка Донецької області від пострілу в голову ворожим снайпером.

Похований 1 жовтня у місті Біла Церква. Залишились батьки та молодший брат.

15. Олександр Сергійович Бачинський (позивний Пєчкін) народився 18.09.1979 року у селі Красилівка Ставищенського району Київської області.

Наймолодший син у багатодітній сільській родині. Був спокійним і врівноваженим, по першому проханню приходив на допомогу – не відмовився й тоді, коли країна покликала його на свій захист.

Спочатку мешкав з дружиною у селі Гейсиха, а 2011 року разом з родиною переїхав до рідного села.

Мобілізований 27 березня 2014 року. Після підготовки спочатку воював під Слов’янськом, а потім Олександра було перекинуто у Луганську область.

Солдат, механік, налагодник бронетехніки 8-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

В ніч з 10 на 11 липня 2014 року відбулася перша масована атака на українські підрозділи біля Зеленопілля Довжанського району Луганської області, приблизно о 4.30 стався обстріл з території РФ реактивними системами залпового вогню БМ-21 “Град” ( Примітка. За іншими даними, вогонь вівся з нових російських систем “Торнадо-Г”). Олександр вивозив поранених бійців та потрапив під обстріл.

Осколок через шию й ключицю потрапив йому у спину, пошкодивши легеню, нирки та перебивши хребет. Лікувався у різних шпиталях і переніс безліч хірургічних втручань. Був паралізований і не міг говорити, але мужньо переносив біль.

У січні 2015 року Олександра Бачинського було нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.

Помер воїн 26 вересня 2016 року під час операції – не витримало серце.

Похований 30 вересня у рідному селі Красилівка. Залишилися батьки, троє братів, хвора дружина та п’ятеро дітей.

16. В’ячеслав Григорович Литовченко (позивний ВДВ ) народився 17.12.1971 року у Полтаві.

Навчався у професійно-технічному училищі №23, потім армія, служити у якій його було відправлено до Білорусі. Там він одружився та мешкав деякий час. Але з особистим життям у В’ячеслава не склалося, і він разом із сином повернувся на Полтавщину, до села Старицьківка Машівського району.

У травні 2015 року В’ячеслав Григорович прийшов добровольцем до 17-ї резервної сотні ДУК ПС. Потім вишкіл та початок бойового шляху у складі 1-ї окремої штурмової роти у лютому 2016 року. Воював відчайдушно, сміливо, без краплі вагань.

Коли наших накрили на Бутівці у липні, зазнав поранення, але після лікування одразу знову повернувся до побратимів. Був безвідмовним і справедливим. вмів постояти за себе та за своїх, дуже добре грав у футбол. Поважали його, знаєте. Поважали за те, шо він готовий був покласти своє життя за товаришів, за друзів, за рідну землю, що завжди підставляв своє плече, допомагав та був взірцем справжньої козацької хороброї душі.

Загинув увечері 29 вересня у промзоні Авдіївки від кульового поранення у голову. Після фатального пострілу ворожого снайпера В’ячеслав Григорович ще прожив пару годин, лікарі давали йому один шанс зі ста.

Але один зі ста – це неймовірно мало. Це майже вирок. Для нього це був вирок без усіляких “майже”.

Похований 3 жовтня на Алеї Слави міста Полтава. У нього залишилися батьки, сестра та два брати.

ПІСЛЯМОВА

Карлівка, Волноваха, Логвинове, Зеленопілля, Слов’янськ, Щастя.

Деякі назви змушують здригатися, незважаючи на час, що минув після подій, пов’язаних з ними.

Майорськ, Старомихайлівка, Новоайдар, Кримське, Попасна.

За цей довгий період можна було досконало вивчити географію тієї ділянки Сходу, де постійно лунають вибухи, де ллється кров, звідки везуть наших загиблих захисників.

Піски, Мар’їнка, Старобешеве, Зайцеве, Савур-Могила, Лутугіне.

Всі ті, хто був там, хто не був, але пережива в кожен бій, кожну втрату, кожну труну. Всі ті, хто повернувся звідти з обвугленою душею. Всі, хто там стоїть. Всі, кого привезли.

Авдіївка, Торецьк, Шахтарськ, Вуглегірськ, Красногорівка.

Два з половиною роки війни. Безліч імен. Безліч світлин. Безліч посмішок. Безліч білих зубів на брудних обличчях. Безліч рук, що стискають автомат.

Старогнатівка, Нікішине, Троїцьке, Бут івка, Амвросієвка, Широкіне.

Сергій. Андрій. Василь. Анатолій. Дмитро. Олександр. Денис. Микола. Павло. Степан. Тимчасово неопізнаний солдат №214. Тимчасово неопізнаний солдат №1076.

Аеропорти, Іловайськ, Дебальцеве.

Подивіться на ці світлини. Подивіться в їхні очі. Скажіть: “Дякую”.

Одне слово. Це зовсім неважко.

Ми живі лише тому, що між нашими домівками та ворожими танками стоїть українська армія.

Ян Осока, для “Цензор.НЕТ”


Источник