“Дитина просить канфєтку, а ти з її копілки береш гроші собі на тормозок”
Пʼятниця, 18 листопада 2016
05:05
“Дитина просить канфєтку, а ти з її копілки береш гроші собі на тормозок”2
Фото: Ярослав Тимчишин
300 гірників страйкують на недобудованій шахті №10 поблизу Нововолинська Волинської області з 7 листопада. 50 із них тиждень голодували. Не отримують зарплати три місяці.
— У нас одна дорога веде в шахту, інші — на Польщу, — каже 46-річний Василь. Підвозить “Ланосом” до шахти в селі Млинище. Від околиці Нововолинська це за 10 км. На задньому сидінні лежать п’ять блоків сигарет, дві пляшки горілки, порожня пляшка з-під мінеральної води.
— Шахта он там — серед поля. Я зараз у відпустці, то мені в другу сторону, — говорить Василь. Зупиняє автівку.
Нововолинськ розташований за 15 км від кордону з Польщею. З радянських часів тут залишилися 11 шахт. Чотири працюють. Шахта №10 — в стані будівництва з 1989 року. Її працівників вважають будівельниками. Державні програми для шахтарів на них не розповсюджуються.
За невиплати у грудні 2015‑го робітники шахти №10 перекрили трасу Київ – Варшава. Тоді кошти дали до вечора. 27 жовтня цьогоріч вони заблокували митний перехід “Ягодин” на кордоні з Польщею. Влада не відреагувала.
Територія шахти обгороджена білим двометровим парканом. Охоронець довго розглядає посвідчення. Заходимо до охайного подвір’я зі стриженими газонами та порожньою стоянкою для автомобілів.
— На шахті працює 323 робітники. Майже половина — під землею. У цю хвилину там четверо. Контролюють газовий режим у шахті й водовідвід. Зазвичай на зміні працюють 50. Зараз страйкують, — розповідає виконувач обов’язків голови профспілки шахти 51-річний Ігор Герасим. Показує територію підприємства. — 8 листопада в Міністерстві енергетики й вугільної промисловості вирішували, що робити з нами. Кабмін виділив у листопаді 8,5 мільйона гривень на погашення заборгованості. Але доки першому працівнику не прийде повідомлення про зарплату, не підемо звідси.
За місяць робітники заробляють 3,5–4,5 тис. грн.
— На інших шахтах підземні працівники заробляють по 6 тисяч. Це нам, як будівельникам, копійки платять, — продовжує Ігор Герасим. — На Червоноградських шахтах подібна ситуація. Також невчасно дають гроші. Здавалося б, раніше купу коштів на Донбас виділяли. Тепер збільшили б нам фінансування. А нє. Ахметов монополізував ринок збуту вугілля. Колись усі західноукраїнські ТЕС будували під вугілля з Львівсько-Волинського басейну. Але перейшли у приватну власність до Ахметова. Йому наше вугілля непотрібне, своє має. А волинські шахти працюють на металоломі. Бо державі невигідно їх утримувати. Треба обладнання оновити. Вугледобувний комплекс коштує від 100 мільйонів гривень. А ще арки, затяжка, стойки.
Залишилося зробити 15 відсотків шахти. Буде найпотужніша на Волині. Зможемо видобувати 900 тисяч тонн вугілля на рік, — додає Герасим.
У вестибюлі на лавках сидять близько сотні людей. Чоловіки — неголені. Вдягнені у джинси, темні зимові куртки. Жінки розгортають плакати уздовж стіни з написами “Зупинка будівництва — злочин перед народом і державою”, “Добудова шахти — перший крок до енергонезалежності держави”.
— Із 200 мільйонів гривень, які на будівництво шахти виділив Держбюджет, надійшло лише 50 мільйонів, — каже машиніст підземного електровоза Віталій Чик, 48 років. — Ми люди терплячі. Думали, все буде харашо. За серпень заплатили 10 відсотків. За вересень і жовтень нічо ше не дали. Разом — 15 тисяч гривень. То ненормально, коли дитина просить канфєтку, а ти з її копілки береш гроші собі на тормозок.
За газ, за тепло квитанції прийдуть. Як виживать? Усе закривають у місті. Хіба на базарі стояти, сємушки продавати. Здоров’я гробим, — продовжує Віталій. — Вугільною пилюкою дихаєм. Ще пару років, і матиму хворі легені. Професійні хвороби шахтарів — спина, суглоби через постійне повзання на колінах.
Дірєктор у нас непонятний. Інші щось добивалися, а він — нічо, — стукає кулаком об каску в руці. — Молодь на шахті затримується не довше місяця. Як не виплатять зарплату, звільняються. Затримуються старші, аби до пенсії допрацювати.
Від серпня з шахти звільнилися 12 працівників. Із початку року — 50.
— От забрав зі шкафа кружку, ложку, носки запасні. Більше нічого тут не тримав дев’ять років, — йде коридором 29-річний Василь Лутко. Він невисокий, у кепці, з чорним пакетом в руці. — Поїду до Любліна чи до Варшави на строітельство дорог. Обіцяли 12 злотих (76 грн. — ГПУ) за годину. Довго не думав і звільнився. В мене жінка в декреті. Діти мають 6 і 10 років. Кормити чимось треба. У Нововолинську, крім шахт, м’ясопереробного “Пан Курчак” і ливарного заводу немає, де влаштуватися.
Перша робоча зміна в гірників триває з 7:00 до 14:00. Вони спускаються до шахти та пробивають проходи. Укріплюють їх металом. Установлюють аркову раму, відкачують воду з проходів. За місяць гірничий комбайн проходить майже 100 м. За останній рік не пройшли ні сантиметра. Бо немає металу для обробки. До 2014-го його возили з Донбасу.
— Перед спуском до шахти переодягаємося у спецодяг, гумові чоботи, косинку, каску. Беремо в табельника два жетони — квадратний і трикутний. Перед спуском віддаємо квадратний, а перед підйомом — трикутний. Якщо немає другого жетона, рятівники шукають нас, — розповідає прохідник 36-річний Віталій Дусь. Підходить до стелажів із шахтарськими ліхтариками. Їх мають близько 300. — Получаємо ліхтар і саморятівник — дихальний апарат. Час дії становить 60 хвилин при ходьбі, 260 — при відсидці. Але я не знаю, чи половина з них працюють.
Шахтарі спускаються під землю ліфтом. Як ламається оборудованіє, то наші слєсарі самі роблять. Щоб які запчасті привезли чи гроші заплатили за ремонт, забули коли таке було.
Це шахта для відмивання грошей, — продовжує Дусь. — Як дірєктора ставили, я протів нього виступав. Попередній брав гроші в крєдіт, тєхніка бєзопасності ідєальна була. А цей — із Луганська. Його назначили 1 вересня 2015 року.
У вестибюлі в коричневому потріпаному костюмі стоїть директор шахти 58-річний Сергій Кожушкін. Зустрічає співробітників ОБСЄ, які їдуть з’ясувати ситуацію.
— Я не організував страйк. Просто їм не мішаю. Дивлюся, щоб було чисто, тепло, дисципліновано. Мені теж із серпня затримують зарплату. Але я — підлеглий міністерства. Тому чекаю на їхнє рішення, — пояснює Кожушкін. Має мішки під очима. Дивиться донизу та потирає руки.
Із вестибюлю робітники йдуть до воріт назустріч представникам місії ОБСЄ. “Польща закуповує вугілля з Львівсько-Волинського басейну, — чуємо в натовпі гірників. — 130 тисяч тонн. Уже по нього вагони їдуть в Україну”.
“Рибу їмо раз на місяць”
Прохідник шахти №10 36-річний Володимир Киричук живе за кілометр від місця роботи. Запрошує до себе.
33-річна дружина Катерина зустрічає на порозі сірої хати, вкритої червоною черепицею. У будинку є п’ять кімнат. На другий поверх ведуть дерев’яні сходи. На подвір’ї старий “Опель”, кована гойдалка й літня кухня. Бігає пес із довгими вухами.
— Добре було 2009-го, — розповідає Киричук. — Зарплата — 1000 доларів. І їли ліпше, й батьківську хату обладнали. Мали за що ремонти робити.
Тоді працював на шахті №1. Звільнився, бо її готують до закриття. Працівників скорочують. Інші нововолинські шахти теж скоро закриватимуть. Думав, на 10-й кращі перспективи. Добудують, будемо вугілля видобувати.
Старший син у Луцьку навчається. Менший у перший клас пішов, жінка не працює. Вистачає лише дітей вдіти на зиму й на їжу. І то — на щось просте. Рибу їмо раз на місяць. М’ясо — два рази на три дні.
Похожие записи
Об авторе
