Співачка Ніна Матвієнко не виступає в зоні АТО
Вівторок, 15 листопада 2016
10:48
Співачка Ніна Матвієнко не виступає в зоні АТО
– Ідеаліст чоловік, ідеаліст, – Ніна Матвієнко йде залом столичного Музею Івана Гончара.
Зупиняється біля картин із білими хатами, вербами і ставками. Триває виставка живопису Віктора Лободи – до 105-річчя від дня його народження.
– Уже нема таких хаток. На Черкащині наша хата, батькова, ще під очеретом. Але його треба щороку міняти, бо гниє. Ой, немає ідилії в цьому житті, – сміється Ніна Митрофанівна.
За ідилію треба боротися?
– Перестаньте цими фразами кидатися. Бог дав жить, а не боротися. Людина бореться-бореться, а потім – упала і здохла. Постійна боротьба виснажує. Наше призначення – творити.
Що вам дало народження в багатодітній родині?
– У сім’ї постійно чула матюки, прокльони. Тікала від цього. Весь час здавалося, що моє життя там – не моє. По деревах любила лазити. Заберуся на верхівку і кажу: “Бозю, Бозю, забери мене звідси!” Сказала собі, що мій чоловік ніколи не буде матюкаться. Так він і не матюкається. Одного разу після армії тільки щось сказав – ми довго сміялися. Говорю йому: “Татку, ніколи цього не кажи, бо тобі не личить”.
У нашій сім’ї з 11 дітей ніхто, крім мене, не закінчив університету. Мама казала мені: “Ти повинна вирватись із цього пекла, стати іншою”. Вона закінчила сім класів і курси вихователів. Робила з нами геометрію, алгебру, математику, історію. А батько був неграмотний.
Складніше було зі старшими сестрами-братами чи з молодшими?
– Зі старшими. Повчають тебе, б’ють. Зараз найбільше спілкуюся з найменшим братом – на 17 років молодшим. З іншими я на відстані. Троє – у Росії.
До кого з батьків більше тягнулися?
– До матері. Я в 11 років пішла із села в інтернат. Просила грошей на дорогу у мами – і вона завжди давала. Економила їх на фотографії. Як іде контролер, заховаюся в туалеті чи в тамбурі. Не тратила на цукерки. Важливо було сфотографуватися, бо це – пам’ять.
Якось із подружкою одяглися в хлопчачі костюми, вуса понамальовували, кашкети взяли, зробили гармошку з глянцевого паперу і грали російську пісеньку на вулиці: “На сене шумели, тттрм-пппрм-ппррм” – аж до кашлю. Поки нас не виловив завуч. Ми драпали від нього. Але заробили на фотографію.
Ніна МАТВІЄНКО, 69 років, співачка. Народилася в селі Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. Має шестеро братів і чотирьох сестер. ”У дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яний, і вони з мамою співали”. З 11 років навчалася в школі-інтернаті. Працювала на заводі ”Хіммаш” в Коростені – табельницею, ученицею кранівника, копіювальницею. 1968-го стала солісткою хору імені Григорія Верьовки. 1991 року перейшла в ансамбль солістів ”Київська камерата”. Співпрацює з вокальним тріо ”Золоті ключі”. Заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Випустила автобіографічну книжку і книжку спогадів. Мріє написати роман про любов. Герой України. Заміжня за художником Петром Гончарем – сином скульптора, художника і збирача старожитностей Івана Гончара. Сини Іван та Андрій – художники, донька Антоніна – співачка. Має внучок 18-річну Уляну і 10-місячну Ніну. Живуть у Києві. На фото: Співачка Ніна Матвієнко йде повз картину художника Віктора Лободи у столичному Музеї Івана Гончара. Київ, 3 листопада 2016 року
Віддати до інтернату вирішили батьки?
– Я й сама туди хотіла. У колгоспі жилося погано, там крали. Мама казала: ”Головне, щоб ви людьми були”. Люди – це значило вивчитися, в місті жити, не вкалувать. Єдина проблема була – не давали паспортів. Без нього тільки у профтехучилище можна було вступити.
Тому з легкістю пішла в інтернат. Ще й плакала, коли на сестру прийшов виклик звідти, а на мене – ні. Тоді мама привезла нас обох, лишила й поїхала. Сказала: “Ніна, якщо виганятимуть, плач. Кажи, що не знаєш, де мама живе”. Мене не вигнали – взяли без документів.
В інтернаті вразила чистота, охайна одежа. Кожну суботу в баньці мили – а не в тазиках, ночвах, як удома.
У Коростені в старших класах любила ходити до річки, у парк Островського, на величезні камені-валуни. Втечу, доки черговий не стоїть у дверях. Особливо коли листа хотіла прочитати. Мені писав учитель Іван Миколайович. Йому було десь 20 років. Приїхав з армії. Писав: “Здравствуй, птичка певчая”. Розказував, яка я гарна.
Вперше мене побачив, як подвір’я замітала під час чергування. Мала великі сірі очі, довге волосся. Він – у солдатській формі, стрункий, чубчик “їжачком” пострижений. Дуже красиві уста. І очі – усміхнені.
Вони мені пахли водою, свіжістю. Його стрункість, легкість у походці інтригувала. Хоча не сказала б, що я його любила.
Якось співала на концерті, а він сидів у залі. Старалась на нього не дивитися, бо соромилася. Тікала, уникала зустрічі.
Призначив побачення в парку Островського. Я прийшла, а він був попідруки з якимись дівчатами. Випивший. Я стояла у простенькому платтячку, з довгою косою. Помітив мене. Я давай тікать. Він кидає дівчат і біжить за мною. Так кілометри 3 чи 4, аж до гуртожитку. Таки догнав. Я плакала, він мене заспокоював. Ми гарно попрощалися. Він провів мене до дверей і пішов.
Після того довго не бачились. Потім зустрілись. Але він уникав мене. У нього дівчата з’явилися. А я – дитина. Він не був готовий до цієї чистоти.
То було перше кохання?
– Перша і справжня любов була зі Степаном. Вчилися з ним у школі. Були одного віку. Я його слухала, він – мене. Боявся навіть доторкнутись до мене.
А потім розминулися. Він мав в армію йти. Чекав, що приїду в село на посаг. А я не приїхала, бо мала концерт. Думала: “Важливіше відспівати. Треба – то дочекається”.
Приїхала в село вранці. Доки йшла до своєї хати, всі казали: “Ніно, тебе Степан до самого ранку ждав. Ждав-ждав і пішов до Люськи. Посаг твій був коло нього – ніхто не зайняв його. Тільки ти мала там сидіть”. Пішов зараз, то пішов би й потім – вирішила я.
Та дівчина завагітніла, і він мусив женитися. Коли взнала про це, був крик душі – упала в сніг, розгребла його, і виплакала, викричала.
Як Степан женився, до мене став ходити Петро Іванович. Вичапував три роки, день у день. Потім ми побралися.
Коли зрозуміли, що спів – це ваше життя?
– Весь час казали, що я “плакуча верба” – що співаю, а в голосі сльоза. Голосом гралася здебільшого. В інтернаті у ванній був кахель – чудова акустика. Виконувала пісні Людмили Зикіної “Вот она, милая роща” або “Оренбургский пуховый платок”. Здавалося, вона колише землю своїм голосом.
Уперше почула себе по радіо 20-річною. Вчилася у студії хору імені Верьовки. Приїхала до подруги в Коростень. Прокидаємось рано-вранці в неділю. Вона вмикає радіо. Оголошують годину. Перед програмою про передовиків сільського господарства завжди була музика. “А зараз прозвучить пісня дівчини з Житомирщини Ніни Матвієнко”. Лежу і чую свій голос. “Гей долина, долиночка”, – наспівує протяжно Ніна Митрофанівна. Питаю в подруги: “Це що, я?” І заплакала. Не думала, що це так красиво звучить.
Якось прийшла на радіо. А в коридорі стоять 10 паперових мішків із листами для мене. Відібрала кілька, щоб відповісти в ефірі. Якби не ці люди, ці листи, не було б Ніни Матвієнко.
У вас родина побільшала: народилася онука.
– Співаю їй колискові. Найбільше люблю “Люлі, люлі, люлі, налетіли гулі”. Переводжу в шиплячі інтонації “шшшшш”, імітую вітер – і вона засинає.
Не можна дитину колихати в сумові. Згадую, спить мій перший син кількамісячним, співаю над ним “Колисала я дитиноньку маленьку”. Він слухає і диригує ручкою. Дивуюсь, чому художником став, а не співаком.
Не можна при дитині ляпати непотрібне. Кожним словом закладаєш долю. Беру зараз свою Нінусика на руки й кажу: “Любиме ти моє, щастя ти моє”. Гойдаю, і вона сміється. Коли Тоня їй заборонила щось чіпати, то мала сіла, спинкою розвернулась і ридала. Я ледве її заспокоїла.
За що бувало соромно?
– Найбільше – коли образила Юрія Олененка (міністр культури Української РСР з 1983 по 1991 роки. – Країна). Коли став Кравчук президентом, прийшла на засідання від Фонду культури – щоб дали нам приміщення для батькової колекції. Поруч – керівники хорів, театрів. Треба було голосувати. “Пані Ніно, а ви будете піднімати руку?” – запитують. “Я не знаю за що”, – відповідаю. “За зміни. Прийшли люди, які хочуть бачити нового міністра культури”, – каже Кравчук. Не знала, що це було голосування фактично за відставку Олененка. Підняла руку. Потім дізналась, що його вигнали. Досі не можу собі цього простити. Бачилася з ним потім. Він зрозумів, що мене підставили. Це був єдиний міністр, який робив, не оголошуючи, добрі справи.
Які у вас стосунки з владою?
– Найкращі були з Віктором Ющенком. Шкодую, що віднеслися до нього несправедливо і фактично знищили.
Стараюсь не мати кумів у владі. А нинішня – мабуть, найбільше страхіття для України.
Їздите виступати в зону АТО?
– До війни в Маріуполі давала концерт. Наступного дня почали бомбити. В АТО не була. Наші хлопці там воюють ні за що. За владу продажну. Мій зять Арсен (співак Арсен Мірзоян. – Країна) бачив 25 фур у Дніпрі з кістками, ногами, понівеченими тілами, головами відірваними. Все це кидали в контейнери і спалювали. Арсен аж посивів.
Зі мною якось їхав атовець. При собі носить гранату – на випадок, якщо в полон візьмуть. Бо, каже, в підвалах страшно мучать. До кадировців якщо потрапить – нігті вирвуть, пальці відріжуть, каструють, зірку шестикутну виріжуть на спині.
Цього ніхто не каже. Ніхто не хоче правди – ні на сцені, ні в житті. Воюємо замість того, щоб свою ситу землю плекати. Вона ж така красива й багата. “Посади дитя – і воно виросте”, – казала моя мама. Весь час, як копаю землю, згадую ці її слова.
Похожие записи
Об авторе
