“Бля, в мене прав немає, а ще – я з бодуна!”

Середа, 02 листопада 2016
14:22

Суспільство

Спецтема: Навколосвітня подорож Леоніда Єзерського

“Бля, в мене прав немає, а ще – я з бодуна!”6

 
Коментувати
Роздрукувати

Фото: Леонід Єзерський

Після 14-денного перебування в Санкт-Петербурзі та Москві із 160 заробленими на саксофоні доларами вирушаю в Грузію. До кордону – майже 2000 км. Їх проїжджаю за дві доби.

П’ятница, 28 жовтня

13:00

Мене вивозять на трасу М4, яка прямує через Ростов-на-Дону до Краснодара. Прощаюся з Аллою Смирновою та її донькою Еліною, у яких гостював у містечку Пушкіно під Москвою й починаю ловити машину. Через 15 хвилин зупиняється невелика вантажівка Iveco.

– Як танки приїхали на город, так я і забрав сім’ю в Москву. Два роки тут уже. Але тут не можу жити, додому тягне. Чекаю, коли там все заспокоїться, – розповідає російською водій Євген, 27 років. Він – біженець з Горлівки Донецької області. – Будеш у Владикавказі, поїдь в ущелину, де загинув Сергій Бодров (російський актор і режисер. Виконавець головних ролей у фільмах “Кавказький полонений”, “Брат”, “Стрінгер”, “Схід-Захід”, “Брат2” і “Ведмежий поцілунок”, ведучий телепрограми “Погляд” та проекту “Останній герой”. Пропав безвісти разом зі знімальною групою під час сходу льодовика Колка в Кармадонській ущелині 2002-го. – Gazeta.ua). І з’їж фитчин – осетинський пиріг. Якщо його не спробуєш, вважай, що не був на Кавказі.

Через 30 кілометрів виходжу. Зупиняється Shevrolet.

– Чим далі від Москви, тим люди добріші та адекватніші, – каже російською Олексій. – Я – невиїзний, а тобі бажаю удачі в прагненні побачити світ.

Через 100 кілометрів виходжу.

15:00

За півгодини підбирає Олександр, 47 років, на вантажівці.

– Куди їдеш?

– У навколосвітню подорож.

– Прапор тобі в руки і перо в задницю. Хай збудеться твоя мрія!

Всю дорогу говоримо.

23:45

Олександр висаджує на заправці, сам лягає спати.

01:00

Після години безуспішного голосування на дорозі йду в кафе. За столиком на диванчику засинаю.

Субота, 29 жовтня

7:20

Ловлю машину. Зупиняється 40-річний Анатолій на Nissan. Їдемо з ним 300 км до Ростова-на-Дону. Він прямує із Санкт-Петербурга вже другу добу. Має зустріч з заступником губернатора. Обговорять будівництво за замовленням міністерства оборони. По дорозі в кафе пригощає яєчнею з двома сосисками, салатом із капусти та кавою.

Під Ростовом потрапляємо в яму. Обривається трос. Гальмівна рідина витікає. Їдемо зі швидкістю 50 км/год. Стаємо на узбіччя ремонтувати.

13:00

Висаджує за Ростовом. Біля дороги готують шашлик. Пригощають порцією. На заправці прошу каву. Дають іще й шоколадку.

14:15

На Ладі підбирає Олександр років 60. Розповідає, що в Баку служив, там найбільша площа в Європі. Через 20 км виходжу.

14:50

Везе мікроавтобус Hundai.

16:00

Сідаю у вантажівку. Їду до П’ятигорська з водієм Олегом.

– 8000 кілометрів уже за кермом. 14 жовтня вийшов у рейс, тепер от назад. 25 тонн печива везу, – говорить.

На зупинці купує мені чотири пиріжка.

23:20

У П’ятигорську заїжджаємо на платну стоянку. Лягаємо спати – я на сидінні, він – на ліжку для водіїв. Заснути не можу, бо пічка нагріла, душно.

Неділя, 30 жовтня

5:20

Прокидаюсь від холоду. Одягаю куртку. Не допомагає.

7:20

Ловлю машину. Зупиняється Лада.

– Автостопом до Тбілісі? Сідай, відвезу на вокзал, куплю квиток, – каже Захар років 25.

Починаємо їхати. Через 400 м поліція махає жезлом.

– Бля, в мене прав немає і я ще й з бодуна, – панікує Захар.

Намагається втекти. За 300 м звертає у вуличку. Поліція наздоганяє.

Я повертаюсь на трасу. На Ниві їду 10 км. У кав’ярні пригощають яблуком, шоколадкою та кавою.

9:30

Їду 70 км мікроавтобусом. Далі – 7 на Ладі. 30 – на Жигулях, 10 – на КамАЗі.

Автор: Леонід Єзерський

12:23

Підбирає 39-річний Анатолій Дзукаєв на Toyota. Повертається додому у Владикавказ, що в Північній Осетії. Розповідаю йому про фитчин і Сергія Бодрова. Пропонує відвезти в ту ущелину. Але в машини занизький кліренс, не доїжджаємо. Проте красу гір спостерігаю. Далі пригощає фитчином і місцевим самогоном – аракою. Їдемо купатися в басейні з гарячою водою гірських джерел. Везе 30 км до кордону. Там затор вантажівок стоїть на кілька кілометрів. Метрів 200 до пропускного пункту йду пішки. Грузини, дивлячись на мій рюкзак, питають:

– Звідки, брат?

– Київ.

– О, щасливої дороги!

19:30

На пропускному пункті кажуть, що це автомобільний перехід. Пішоходам не можна. Треба підсісти до когось. Прошуся четвертим до трьох жінок з Казані. Ледь поміщаємось в салоні. Все забито речами. Кордон проходимо швидко.

20:30

Через 10 км у містечку Степанцминда висаджують. Граю для них дві пісні на саксофоні.

21:00

Ловлю машину до Тбілісі. Зупиняється джип.

– Поїхали до нас, відпочинеш, і завтра в Тбілісі відправишся. Сьогодні вже нічого не зловиш. Без грошей пустимо, – кажуть російською з грузинським акцентом.

Везуть у гостьовий дім. Дають кімнату на другому поверсі.

– Тут живуть тільки хороші люди, – кажуть.

Засинаю.

Источник