“Батьки, коли любилися, розмовляли лише українською”
Вівторок, 01 листопада 2016
07:35
“Батьки, коли любилися, розмовляли лише українською”
Автор: ТАРАС ПОДОЛЯН
Жінка робить запис у книзі пам’яті, присвяченій Богданові Гаврилишину. З українським економістом і меценатом прощалися 28 жовтня поблизу церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі
— На початку 1990-х Богдану Дмитровичу пропонували балотуватися в президенти. Але відмовився. Вважав, що президентом України має стати людина, яка все життя тут прожила. Якби погодився, це був би великий імпульс для розвитку нашої держави, — каже мер Львова Андрій Садовий, 48 років. Уранці 28 жовтня прийшов до Міжнародного інституту менеджменту у столиці. Тут прощаються з благодійником і меценатом Богданом Гаврилишиним. Помер у понеділок 24 жовтня після інсульту. Мав 90 років.
Церемонія прощання проходить у конференц-залі на п’ятому поверсі. У фойє на плазмовому екрані показують світлини із Богданом Гаврилишиним. На одній він усміхається до своїх студентів. На другій тисне руку заступнику держсекретаря США Вікторії Нуланд. Збоку на столі лежить книга пам’яті. У ній всі охочі можуть записати свої спогади про покійного та висловити співчуття його родині. За кілька хвилин до книги збирається черга.
— Батько відійшов зі спокійною душею, — розповідає донька Богдана Гаврилишина швейцарська бізнес-вумен Христина Гаврилишин-Батрух, 52 роки. Вона в короткому зеленому жакеті поверх чорної сукні. Схожа на батька — має високий лоб, прямий ніс і невеликі очі. Говорить з акцентом.
— Мені в дитинстві він повторював: “Усе, що хочеш, зможеш реалізувати. Вір у себе, й інші в тебе віритимуть”, — продовжує жінка. — Коли вперше побувала в Україні, сказала батьку: “Тату, життя в Україні не є найкращим”. Він відповів: “Але Україна має потрясаючий потенціал. Та й люди там не такі, як скрізь — вони добрі й мудрі”.
Розмовляли з ним лише українською, бо він так хотів. Батьки між собою могли говорити англійською. Але коли любилися, то розмовляли лише українською.
У залі грає жалобна музика. Біля труни стоять кошики з квітами й калиною. Людей — небагато. Переважно колишні студенти Богдана Дмитровича та працівники його благодійного фонду, що підтримував молодих талановитих українців.
— Востаннє бачив Богдана Дмитровича за два дні до смерті, — розповідає голова правління благодійного фонду Гаврилишина 64-річний Анатолій Дяченко. — Був у нього вдома. Він лежав у ліжку. Розмовляти не міг. Лише привітався кивком голови.
За кілька днів до його ювілею 19 жовтня зустрічав Богдана Дмитровича в аеропорту — прилетів зі Швейцарії. Виглядав слабим. Йти до автівки сам не міг, бо ноги не слухалися. Вели його попід руки. А потім ніяк не могли витягнути з машини. Скаржився, що сильно болять руки й плечі.
Свої дні народження Богдан Дмитрович ніколи гучно не святкував. У родині це не було заведено. Відмічав у вузькому колі. Цьогоріч вирішили зробити йому сюрприз. Потайки організували ювілейний вечір у палаці “Україна”. Але несподіванки не вийшло. За кілька місяців до ювілею Богдану Дмитровичу подзвонив директор палацу і спитав, що йому треба для того, аби вечір вийшов на славу. Гаврилишин відповів: “Нічого. Головне, щоб молодь прийшла”. Молодих дуже любив.
Анатолій витягує з кишені білий носовичок. Втирає сльози.
— Богдан Дмитрович мав щільний графік, — продовжує чоловік. — Зустрічі були розписані по хвилинах. Завжди переживав, що кудись не встигне. 17 жовтня мав зустрітися із головою державного архіву. Хотів передати свою переписку й фотографії з президентами. Хвилювався, щоб вона відбулася. Але зустріч скасували. Піти на неї Богдан Дмитрович не подужав.
Прощання в інституті триває до 14:00. Після того під оплески четверо чоловіків виносять труну на вулицю й ставлять у чорний катафалк. Везуть до церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі.
У невеличкій церкві навколо труни стоїть кілька десятків людей. Під стіною на стільцях сидять вдова Гаврилишина Леоніда Петрівна з доньками Христиною та Патрисією, сином Олесем.
Патрисія — співзасновниця українсько-швейцарської медичної групи. Христина має власну юридичну фірму у Женеві. Олесь живе у Києві. Працює у бізнесі, що займається технічними новинками.
— Богдан Дмитрович і Леоніда Петрівна одружилися 1950 року, — розповідає колишній студент Гаврилишина 54-річний Олександр Ткаченко. — Вона ніколи не працювала. Своє життя присвятила чоловікові й дітям. Завжди зустрічала й проводжала гостей чоловіка. Смачно готувала. Богдан Дмитрович найбільше любив борщ і вареники. Казав: “Перепробував тисячі різних страв. Та українська кухня завжди була для мене найсмачніша”.
Присутні всередину не вміщаються. Дехто стоїть на сходах перед церквою. Майже всі тримають у руках свічки. Долонями затуляють полум’я від вітру.
За годину відспівування священик робить перерву. Першими з церкви виходять рідні покійного. Діти ведуть попід руки Леоніду Петрівну. Жінка плаче, ледь переставляє ноги. Із рідними сідає в чорну “Тойоту” і їде.
Тіло Богдана Гаврилишина кремували. Поховати в Україні чи Швейцарії — рідні ще не вирішили.
Прочитані книжки старався комусь подарувати
Богдан Гаврилишин займався плаванням і катався на лижах.
— Часто запрошував пограти в теніс, — розповідає 59-річний Сергій Штефан, колишній студент Міжнародного інституту менеджменту в Києві. Навчальний заклад Гаврилишин заснував 1990-го. — Грав технічно і красиво. Особливо радів, коли вдавалося гарно передати м’яч чи відбити його. Востаннє грали з ним чотири роки тому.
— Любив читати, — каже голова правління благодійного фонду Богдана Гаврилишина Анатолій Дяченко. — Всі прочитані книжки старався комусь подарувати або віддати в бібліотеки. У вільний час розписував, яку книжку в який університет краще передати.
— Хоч завжди був зайнятий, та кожну неділю присвячував дітям — мені, сестрі й братові, — говорить донька Христина Гаврилишин-Батрух. — Із ним плавали, грали в теніс, каталися на лижах. Батько любив грати на гітарі, співати українських пісень. На свята з мамою співали дуетом. Найбільше любили “Два кольори”.
Похожие записи
Об авторе
