“У Туреччину мене не брали, бо там наших чоловіків не люблять”
Вівторок, 18 жовтня 2016
05:40
“У Туреччину мене не брали, бо там наших чоловіків не люблять”
Автор: ТАРАС ПОДОЛЯН
Співак Віктор Павлік сидить біля кафе в Києві. На сцену виходить 30 років
— Люди мене давно вважають народним. Так і оголошували на концертах. Незручно було виправляти ведучого. Тепер дали звання. Сплю спокійно, — каже співак 50-річний Віктор Павлік. У вересні отримав посвідчення і медаль народного артиста з рук міністра культури Євгена Нищука.
Віктор Павлік призначає зустріч у кафе “Какао” на Харківському масиві столиці. Неподалік — його репетиційна база. Перед входом знімає з голови чорний капюшон. Він у картатій куртці і джинсах.
— Документи на отримання звання подавав в Адміністрацію президента втретє, — сідає за крайнім столиком біля вікна. — Двічі — жодної відповіді. Цього разу додав до документів листа з підписами Софії Ротару, Ніни Матвієнко, Василя Зінкевича, Павла Зіброва, Іво Бобула, Оксани Білозір, Алли Кудлай. У ньому називали мене достойним отримати звання народного артиста.
Вирішив: якщо цього разу звання не отримаю, більше рипатися не буду. Перед Днем Конституції їхав у машині на концерт. Подзвонив чоловік телеведучої Світлани Леонтьєвої. Сказав: “Вітаю, братчику! Ти давно на це заслужив”. Не зрозумів із чим привітав, але не розпитував.
Тут знову дзвінок. За ним — ще і ще. Виявилося, президент видав указ про присвоєння мені звання.
Друзі пропонували замочити це, та я алкоголю кілька років не вживаю. Коли отримав звання заслуженого, опустив посвідчення у склянку з горілкою. Залишилися розводи. Знущатися так над посвідченням народного артиста не схотів. Звання нічого не змінило. Тільки тепер знаю, що матиму місце на Байковому.
Віктор просить офіціанта принести каву і склянку води. Цукор перемішує ручкою ложки.
— Цього року святкуватиму 30-річчя концертної діяльності, — продовжує. — Вперше вийшов на сцену наприкінці 1986-го. Саме прийшов з армії і повернувся у гурт “Еверест” на базі Микулинецького будинку культури. Іво Бобул запропонував групі працювати з ним у Тернопільській філармонії.
Бобул був керівником гурту і солістом. За рік поїхав у Київ до Лілії Сандулеси. А ми з хлопцями назвали наш гурт “Анна-Марія”. Я мав тоді довге волосся, вуса. На фото тих часів ніхто мене не впізнає. У філармонії познайомився з майбутньою дружиною. Лариса була танцівницею.
1995-го набирали дівчат для роботи в Туреччині. Лариса конкурс пройшла. Хотів їхати з нею, але не брали. Пояснили, що турки наших чоловіків не люблять.
Я побіг у фірму, що набирала працівників у Туреччину. Кинувся до знайомого: “Треба щось придумати. Кохана летить, мушу бути з нею”. Вирішили, що буду оголошувати концертну програму, а потім виконуватиму кілька пісень англійською.
Жив там півтора року. Добре вивчив мову. Міг би залишитися й надовше. Але зателефонував співак Сергій Лазо: “Якщо хочеш добитися чогось в Україні, терміново повертайся, — сказав. — А то скоро тебе зовсім тут забудуть”. Наступного дня взяв квиток на літак.
У столиці перший час винаймав квартиру разом із Лері Вінном (відомий у 1990-х український співак. — ГПУ). Грошей постійно не вистачало. Якось підійшов поет-пісняр Степан Галябарда: “Були в Туреччині. Там скрізь звучить їхня пісня “Шикидим”. Прекрасний матеріал”. Я її тут же наспівав. За кілька днів Степан написав до музики текст. Я виступив із “Шикидим” на фестивалі й одразу став популярним.
У Павліка дзвонить телефон.
— Через 5 минут буду, — каже. — Мушу бігти на репетицію. Треба готуватися до концерту. За тиждень виступатиму в Неаполі для української діаспори.
Віктор Павлік 22 роки живе в третьому шлюбі з 43-річною Ларисою. Мають сина Павла, 19 років. Вчиться на юриста. Від колишніх дружин має сина-музиканта 32-річного Олександра і доньку Христину, 30 років. Обоє одружені та мають дітей.
Дев’ять років їздить мотоциклом
Віктор Павлік їздить мотоциклом “Харлей Девідсон”. Байкером став дев’ять років тому.
— 2007-го був на гастролях у Харкові, — розповідає Павлік. — Адміністратор будинку культури Максим зустрів мене на мотоциклі. Я з першого погляду закохався в ту “Ямаху”.
Десь за місяць подзвонив Максиму: “Не можу заспокоїтися через твій мотоцикл. Ти його часом не продаєш?” А він саме дав оголошення про продаж. Купив мотоцикл за 5 тисяч доларів — шалені гроші на той час.
Їздив ним майже щодня. Недавно подарував синові Олександру. Собі купив новий “Харлей Девідсон”. Мотоцикл потужний, але не швидкісний. Їжджу ним на невеликі відстані, бо багажника для речей нема.
Похожие записи
Об авторе
