Роман Іваничук переніс двостороннє запалення легенів
Пʼятниця, 23 вересня 2016
07:05
Роман Іваничук переніс двостороннє запалення легенів
Автор: Ольга Швед
Письменник Роман Іваничук у робочому кабінеті у Львові. Народився у селі Трач Косівського району на Івано-Франківщині в родині вчителів
— На столі залишився аркуш чистого паперу й ручка. Новий початок не судився. Ручку ми поклали татові до кишені. Щоб мав чим писати там, — каже Наталія Іваничук, 59 років, донька письменника Романа Іваничука. Він помер удома в суботу, 17 вересня, на 88-му році життя. Останнім часом хворів. Шість місяців тому потрапив до лікарні із двостороннім запаленням легенів.
Романа Іваничука ховають 19 вересня у Львові на Личаківському кладовищі. Біля центрального входу встановили мікрофони. Перед похованням проводять народне віче. Зібралися понад 200 людей.
— Був добрий батько, але категоричний, — продовжує Наталія Іваничук. Йде за труною в чорному шерстяному пальті. — У школі мріяла стати лікарем. Батько мене в медицині не бачив. Та й сім’я не мала грошей, щоби вивчилася на медика. Тато не відмовляв, лише сказав: “Якщо захворію, не буду здатен ходити, чи зможеш доглядати мене лежачого? Якщо — так, то йди вчися”. Мав на увазі, що матиму справу з фізіологічними людськими потребами. Що фах лікаря мені не підходить. Вступила на романо-германську філологію.
Чоловіки в офіцерській формі несуть алеєю труну. Церковні хористи у вишиванках разом зі священиком відспівують поминальну.
— Востаннє Роман приходив до мене у липні. Погано почувався. Казав, що важко підніматися сходами. Обіцяв незабаром показати новий твір. Часто приносив свої тексти читати. Приходили з дружиною Ніною, як голубки. Я тішився за них, що в поважному віці мають такі теплі стосунки. З Романом зналися ще з 1940-х, — розповідає доктор медичних наук Олександр Кіцера, 85 років. Бере участь у процесії. Тримає ціпок.
Вінок із синіми й жовтими хризантемами та написом “Від часопису “Дзвін” несе чоловік у темно-синьому костюмі. У літературному журналі небіжчик працював 27 років. Був редактором відділу прози.
— Ми з Іваничуком працювали в одній кімнаті в редакції “Жовтня”. Потім його перейменували на “Дзвін”, — розповідає редактор часопису Юрій Коваль, 74 роки. — Його називали австріяком. Бо можна було годинник по ньому звіряти. Щоранку о 8:00 приходив на роботу, ніколи нікуди не запізнювався. Був різкий, категоричний, але чесний і справедливий. Коли якийсь молодий автор приносив твір — такий, не дуже, прямо міг сказати: “Ти не доріс до літератури”.
Не терпів фамільярності. У товаристві його називали “папою”. Певне, за ставлення до молодих. Жінки його любили, бо дотепний, гарно співав, мав хороше почуття гумору, гуцульські риси обличчя. І йому жінки подобалися. Вчив мене: “Красиву жінку можна цілувати всюди”. Сам ловеласом не був. Не бачив у його товаристві жодної іншої жінки, крім Ніни Бічуї. Вона була його порадницею. Їй першій читав свої твори.
Із товариством після роботи часто ходив на каву — “козу водили” від кав’ярні до кав’ярні. Я нечасто йшов із ними. Бо інколи все могло закінчитися словами “Ти мене поважаєш?”
Іваничука ховають у родинному гробівці. Чоловіки в білих рукавичках закопують труну. Дружина письменника Ніна Бічуя з донькою Наталею стоять поряд. З іншого боку — син Ярема та онуки. Втирають сльози.
Письменниця Ніна Бічуя — друга дружина Романа Івановича. Перша, Софія, померла. З нею Іваничук виховав сина Ярему та доньку Наталію. Мав четверо онуків.
Книжки писав на сотнях карток
Роман Іваничук написав понад 20 романів. Є автором новел і повістей. Отримав Шевченківську премію за романи “Вода з каменю” та “Четвертий вимір”.
Найвидатнішим романом вважають “Мальви” 1968 року. Написав про яничарів, зречення від рідного народу. За твір його переслідувала радянська влада. Не любив, коли його впізнавали як автора “Мальв”. Казав: “У мене є кращі романи”.
— Я був хрущем, що пив мед із його “Мальв”. Виховувався на його творах упродовж десятиліття, — говорить письменник Василь Шкляр, 65 років. — Після виходу мого роману “Чорний Ворон” Роман Іваничук підійшов до мене і каже: “Василю, звертайся до мене на ти”. Хоча був значно старший за мене. Я, звісно, не міг наважитися “тикати” до такого авторитетного майстра.
Іваничук мав в українській літературі свій власний простір. Він не перетинався ні з чиїм. Його історична проза — гостросюжетна. Поєднує фантастику з науковою достовірністю. Використовував народну мову й фольклор. На відміну від інших радянських авторів, не йшов на компроміси.
Роман Іваничук не користувався комп’ютером — друкував на машинці. Спершу записував уривки на сотнях карток, розкладав їх перед собою та зводив у роман.
Був одним з організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, членом Народного руху України. З 1990-го по 1994-й обраний депутатом Верховної Ради.
Похожие записи
Об авторе
