Олексій Арестович: Три світи України і боротьба між ними
|Результати дослідження Українського Інститута Майбутнього громадської думки з класичних ліберальних питань показали, що сучасна Україна — країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.
Ось результати по кільком ключовим питанням:
Висновки однозначні:
— сучасна Україна — країна з переважаючим лівацько-соціалістичним, аграрним, патерналістським дискурсом і цінностями.
Тобто рівно така, якою її малювала радянська пропаганда, в повоєнний час:
— «Максим Перепелиця» і все таке інше.
Дві спроби революції і війна, разюче мало вплинули на неомарксистські вподобання суспільства.
Ось цей стан речей — найбільша українська проблема.
Проблема, тим більша, що зав’язана на національний аграрно-лубочний міф, де симпатія до «садка вишневого кола хати», виступає основним розрізненням у системі «свій — чужий».
Процеси, що відбуваються в колективному несвідомому, настільки проблемні і, при цьому, загальмовані, що панівна ідеологія примудряється «не помічати» ні шести атомних станцій, ні бюро Антонова, ні цілого субкласса програмістів світового рівня — вони існують в окремому, паралельному лівацької, агроельфійський Україні, просторі.
Міське населення, що тяжіє до індустріального міфу, має відчувати і відчуває себе в такій країні, вкрай незручно — бо причавлюється більшістю і не може уявити, захистити і просунути свої права, свободи та інтереси.
Ситуація тим складніше, через належність індустріального міфу, переважно російськомовному середовищу і його генетичним походженням з СРСР.
Аграрний миф плекає україномовність і тяжіє до періоду націогенезу, яке співпало з розкладанням традиційної фази хазяйнування.
Є ще (англомовний, переважно) тонюсенький постіндустріальний прошарок, люди Третьої хвилі (по Тоффлеру), публіка інформаційної фази.
Цей стан речей і є — головною загрозою національній безпеці.
І справа не в сумі протиріч, між класами трьох різних історичних фаз, і навіть не в тотальному домінуванні людей традиційної фази, які відстають від загальноісторичного такту на два (!) кроки.
При вмілому використанні, і з таким ресурсом можна добре працювати для досягнення модернізаційних цілей.
Проблема — в надзвичайній загальмованості процесів ( «болото») в національному колективному підсвідомому, за 25 років незалежності практично не зсунулись з місця un masse, і, одночасно — сильно форсованому у груп модернізаційного дискурсу.
У суспільстві створені (і розбіжність посилюється) ножиці між людьми трьох історичних фаз, трьох світів, які, якщо не принципово ворожі одна одній, то принципово погано розуміють одна одну.
І хочуть розуміти — додамо.
Таке протиріччя має знайти вихід і — знаходить.
Найбільш очевидний — міграція індустріально-актуалізованого і пост-індустріального (інформаційного) населення за кордон, в простір, де вони можуть себе реалізувати.
Інший вихід — агрегація модерністських груп, усвідомлення ними себе, своїх завдань і загальних інтересів, становлення в якості суспільно-політичних суб’єктів і початок боротьби за своє представництво і вплив / отримання влади, з завданням проведення в життя рішень, що забезпечують їх інтереси.
Тобто — втеча від проблеми, або спроба вирішити проблему.
Особисто я бачу вихід в трансцеденції проблеми:
— розвитку пост-індустріальних / інформаційних технологій, з тим, щоб вирішити проблему конфлікту «сільських» та «міських», шляхом її деактуалізації.
Іншими способами (переворотом, реформами і ін.) ця суперечність в даних умовах, на мій погляд, не вирішується.
Насамперед, це створення філософських передумов для формування когнітивного світогляду та нових технологій освіти, яки мають створити в Україні свідомость нового історичного типу.
Але, це вже зовсім специфічна розмова.